Выбрать главу

Але це була тільки теорія. Моя зустріч із реальністю відбулася, коли я в складі рятувального загону прочісував місцевість у пошуках водія «скарабея» — той ступив крок зі своєї машини і в двох метрах від місця, де крига спокійно витримувала вагу чотиритонної залізяки, проломив кригу й зник. Саме я знайшов його, майже за шістдесят метрів від «скарабея» та безпечного крижаного покрову. Він намагався застосувати техніку дихання. Його ніс усе ще лишався притиснутим до криги, яка виявилась затовстою; коли я побачив водія, його рот під водою був відкритий, обличчя біле, наче той сніг, що сипав на льодовик, а замерзлі очі — тверді, немовби сталеві шарикопідшипники. Я відігнав ці думки, пробиваючись проти течії до чистої води, рвонув за мотузку, подаючи сигнал А. Беттіку зупинити мене, і, дряпаючи обличчя об гострі крижини, постарався знайти повітря для дихання.

Я знайшов кілька сантиметрів простору між водою та кригою, а там, де крізь утворений із замерзлої атмосфери льодовик бігли тріщини, пласт повітря ще більшав. Я вдихнув, посвітив лазерним ліхтариком у розколини, а потім спрямував червоний промінчик вузьким тунелем, туди й сюди.

— Відпочину хвилинку, — видихнув я. — Я в нормі. Як далеко я просунувся?

— Приблизно на вісім метрів, — прошепотів голос А. Беттіка мені у вухо.

— Хреново! — пробурмотів я, забувши, що мікрофон передасть кожний порух моїх голосових зв'язок. — Добре, — вимовив я вголос. — Поставлю перший заряд тут.

Мої пальці ще достатньо слухалися, аби я міг перемкнути лазер на високу потужність і випалити невеличку нішу в боковій стінці розлому. Ще на плоту я надав пластиковій вибухівці потрібної форми, а тепер тільки підправив її і знайшов потрібне місце. Вибух станеться саме в тому напрямку, який я оберу; звісно, якщо не помилюся в розрахунках. Мені був потрібний вибух, спрямований угору й назад, у товщу крижаної стіни — саме так я заздалегідь і сформував вибухівку. Тепер я встановив її, точно розрахувавши напрямки вибуху. Як плазмовий заряд проходить крізь сталеву плиту, наче розпечений цвях крізь масло, так й ударні хвилі від мого вибуху мають пройти крізь неймовірну товщу криги позаду мене. Нарізати восьмиметрову частину крижаної брили на шматки так, аби ті впали у воду, — легке завдання для такої бомби. Але це за умови, що генератори атмосфери за довгі роки терраформування встигли додати до атмосфери в достатній кількості азоту і С02. Якщо ж навколо чистий кисень, то він вибухне зі страшною силою.

Оскільки я достеменно знав, куди хочу спрямувати всю потужність зарядів, мені знадобилося менше сорока п'яти секунд, аби їх встановити. Та й значної спритності це не потребувало. І все ж на той час, коли детонатори зайняли свої місця, я майже повністю задубів і страшенно трясся. Я вже знав, що комунікатор працює, навіть крізь таку товщу льоду, тому встановив на детонаторах код, який можна запустити радіосигналом.

— Відпускай, — видихнув я, глибше занурюючись У воду.

Знову це божевільне пересування — течія тягла мене в чорноту, била об кришталеву стелю, а я шукав можливості ковтнути повітря, задихався, віддавав команди, намагаючись бачити й робити свою справу, поки з мене не вийшла остання крапля тепла.

Лід над головою тягнувся й наступні тридцять метрів. Якби він був ще трохи товстішим, то на вибухівку навряд чи можна було б розраховувати. Я встановив заряди ще в двох місцях: у розломі та в невеликому заглибленні, яке випалив лазером у крижаній стелі. Під час останньої операції я вже не відчував рук, здавалося, що на мені грубезні крижані рукавиці. Але я примудрився спрямувати заряди відносно правильно — вгору і вниз за течією. Якщо ця стіна скоро не скінчиться, все буде намарно. Ми з А. Беттіком обговорювали можливість прорубатися крізь кригу за допомогою сокир, але зрозуміло, що багатометрового тунелю ми не зможемо прорубати.

На сорок першому метрі я знову виплив на повітря. Спочатку подумав, що це ще одна тріщина в льодовику, але, присвітивши лазерним ліхтариком, я побачив печеру, яка була і довшою, і ширшою за ту, в якій наш пліт перебував наразі. Порадившись із А. Беттіком, ми вирішили, що не варто витрачати тут вибухівку, якщо я побачу протилежну стіну цієї другої печери, але коли я прослідив ліхтариком течію, промінь висвітив воду, туман над нею та сталактити, але сама ріка, яка тут була метрів тридцять завширшки, робила вигин і зникала з очей аж за кількасот метрів. Тут не було також і берегів, не помітив я й тунелів, але ріка принаймні вела кудись далі.

Я хотів би подивитись, що там далі, за поворотом ріки, але в мене не було для цього ані потрібної довжини мотузки, ані потрібної кількості тепла.

— Тягніть назад, — прохрипів я.

Упродовж наступних двох хвилин я чіплявся за мотузку, вірніше, намагався чіплятись, бо руки мої відмовлялися працювати, а андроїд витягував мене проти шаленої течії, іноді зупиняючись на мить, аби я міг підняти голову, лежачи на спині, та ковтнути повітря. А тоді тягнув крізь чорноту знову.

Якби у воді був А. Беттік, а мені довелося його тягнути, то я не зміг би витягти його проти несамовитої течії або ж тягнув би в чотири рази довше. Я й дівчинки не зміг би швидко витягти. Я знав, що А. Беттік дужий, але не супермен — це тільки байки, що андроїди мають надприродну силу, — але того дня він показав здібності справжнього супермена. Не знаю навіть, звідки він узяв енергію, аби так швидко підтягти мене до плоту. Я намагався йому допомогти, відштовхуючись від стін руками, знову й знову ранячи їх об гострі кристали та в'яло вигрібаючи ногами проти течії.

Коли моя голова знову з'явилась над водою і я побачив гало навколо ламп та розпливчасті силуети моїх друзів, що схилялись вниз, у мене не залишилось вже сил підняти руки їм назустріч або вилізти на пліт. А. Беттік ухопив мене й підняв у повітря. Енея зловила мої ноги, з яких струменіла вода, і вони понесли мене на ніс плоту. У моїх потьмарених мізках на мить зблиснула католицька церковка в містечку Латмос, у північних болотах, куди наша родина інколи заїжджала за провізією та нехитрим крамом для пастушого побуту. А ще картина, що прикрашала південну стіну цієї церкви[124]: Христа знімають із хреста, один з учнів підтримує його під безсилі руки, а до зранених ніг припадає Діва Марія.

— Не переоцінюй себе, — крізь туман у голові пробилася незвана думка, і чомусь озвучував її голос Енеї...

Вони віднесли мене до намету, де на складених купою спальниках і циновках лежала розстелена термоковдра. Поруч із цим гніздечком горів нагрівальний куб. А. Беттік зняв із мене промоклу білизну, сумку з освітлювальними ракетами й комунікатор, тоді відчепив лазерний ліхтарик і поклав його у мій заплічник. Загорнувши мене в термоковдру, він натяг зверху ще й спальник, а після цього взявся за медпакет. Прикріпив контакти на липучках мені на груди, на внутрішню поверхню стегна, на лівий зап'ясток і на скроню, а тоді втупився на монітор, зчитуючи дані. Після цього, як і було заплановано, вколов мені ампулу адренонітроталіна.

«Ти втомився, витягаючи мене з води», — хотів я сказати, але губи та язик не слухалися. Я так промерз, що навіть не міг тремтіти. Свідомість тоненькою ниточкою поєднувала мене зі світлом, і ниточка та тремтіла під холодним вітром, що віяв звідусюди.

А. Беттік нахилився ближче:

— Пан-Ендіміоне, ви встановили заряди?

Мені вдалося кивнути. На це пішли всі мої сили, а відчуття було таке, наче я змусив кивнути незграбну маріонетку.

Енея опустилась біля мене на коліна, сказавши при цьому А. Беттікові:

— Я подбаю про нього. Виводь звідси пліт.

Андроїд взявся за жердину, відштовхнув нас від крижаної стіни і повів пліт проти течії. Я не міг зрозуміти, де він знайде в собі сили відігнати пліт на потрібну відстань угору проти течії, після того як щойно витяг мене.

вернуться

124

«Зняття з хреста» (грец. Αποκαθηλωσις) — епізод зі Страстей Христових, що йде слідом за розп'яттям і передує покладенню до гробниці. Після смерті Ісуса його тіло зняли з хреста, і ця подія стала сюжетом численних творів образотворчого мистецтва. Картини та скульптури на цей сюжет створили Рубенс, Рембрандт, Мікеланджело, Караваджіо, Пуссен та інші.