Выбрать главу

Але пліт почав рухатись. Крізь трикутний отвір намету я бачив коло світла від лампи на завісі туману і далекій стелі. Повз отвір, перетинаючи його, пропливали пелехи морозних випарів і крижані сталактити, через що здавалося, наче я підглядаю крізь трикутну діру за реальністю дев'ятого кола Дантового пекла[125].

Енея спостерігала за показами на моніторах простенького медпакета.

— Роле, Роле, — прошепотіла вона.

Термоковдра зберігала все тепло, яке йшло від мене, але я не відчував у собі жодного тепла. Кістки боліли від холоду, але промерзлі нерви навіть не передавали цього болю. Я дуже, дуже хотів спати.

Енея трясла мене, не дозволяючи заснути.

— Залишайся зі мною, чорт забирай!

«Я постараюся», — проказав я подумки, дивлячись на неї. Та я брехав. Я хотів тільки спати. Спати — і все.

— А. Беттіку! — заволала мала, і я, наче уві сні, побачив, що до намету забрався андроїд і став перевіряти покази на моніторі. Вони з Енеєю про щось говорили, але їхні голоси здавалися віддаленим дзижчанням, а слова не мали жодного сенсу.

Я був уже дуже, дуже далеко, коли невиразно відчув поруч чиєсь тіло. А. Беттік знову взявся штовхати жердиною наш пліт проти шаленої течії, а Енея заповзла до мене під термоковдру. Спочатку тепло її худенького тільця не могло пробитися крізь товщу вічної мерзлоти, що заповнювала мене, але згодом я відчув її дихання, відчув, як втикаються в мене її гострі лікті та коліна.

«Ні, — подумки говорив я. — Не треба! Це ж я маю тебе захищати... рятувати...» Проте холодна сонливість не дала мені вимовити це вголос.

Не пам'ятаю, чи вона мене обіймала. Я знаю, що реагував на все це, наче замерзла колода, і міг розділити з кимось компанію десь приблизно так, як і крижані сталактити, що їх бачив крізь трикутний отвір у стінці намету: нижня частина мерехтить у світлі ліхтарів, а верхня губиться в мороці й тумані, як і мої думки.

Врешті-решт я почав відчувати тепло, що йшло від тендітного тіла дівчинки. Тепло ледь відчувалося, але мою шкіру почали боляче колоти голки, там, де Енеї вдалося мене відігріти. Я хотів було попросити її відсунутися і не заважати мені дрімати.

Згодом — чи то через п'ятнадцять хвилин, чи, може, через дві години — до намету повернувся А. Беттік. Я був досить притомний, аби зрозуміти, що він діє за нашим планом: закріпити пліт за допомогою жердин і керма десь вище за течією, у вузькій частині печери, під виступом арки порталу. Ми сподівалися, що під час вибуху металева арка може захистити нас від лавини та уламків криги.

Підривай заряди, хотів я сказати. Але замість набирати потрібний код і посилати сигнал андроїд скинув одяг, залишившись тільки у помаранчевих шортах і сорочці, та й примостився під термоковдрою поруч зі мною та дівчинкою.

Це могло б виглядати комічно, і ви, мабуть, усміхаєтесь, читаючи ці рядки, але в моєму житті не було нічого більш зворушливого, ніж цей вияв дружби: мої супутники ділилися зі мною своїм теплом. Ми троє лежали поряд: Енея ліворуч, обійнявши мене однією рукою, А. Беттік — праворуч, зіщулившись від холоду, бо йому перепав тільки краєчок термоковдри. Я розумів, що через кілька хвилин почну плакати від болю, спричиненого відновленням кровообігу, від болю обмороженого тіла, але в цю хвилину я плакав від вдячності за цей особистий і особливий дар, за життєдайне тепло, що його переливали мені від власного тіла, від власної крові дитина і блакитношкірий чоловік.

Я плачу навіть тепер, коли розповідаю про це.

Важко сказати, як довго ми отак лежали. Я ніколи не розпитував про це своїх друзів, а вони теж ніколи до цього не поверталися. Не менше години, це точно. Мені здавалося, що минула ціла вічність, сповнена тепла, болю та свята повернення до життя.

Згодом я почав тремтіти, тоді ще й здригатися, і здригатися настільки сильно, наче в мене був напад епілепсії. Друзі тримали мене, аби я не розкрився, не випускали із теплих обіймів. Здається, Енея теж плакала, але я не питав її про це ніколи, і вона теж про це не згадувала.

Нарешті, коли біль ущух, а паралічне тремтіння зменшилось, А. Беттік вислизнув із нашого спільного укриття, перевірив медпакет і тихенько звернувся до дівчинки, мовою, яку я знову міг розуміти:

— Усі індикатори зелені. Серйозних обморожень немає. Жодних серйозних ушкоджень.

Невдовзі після цього Енея теж вибралася з-під ковдри, допомогла мені сісти, підклавши під спину та голову два вкриті памороззю спальники. Поставила кип'ятитися воду на нагрівальний куб, розлила по кухликах паруючий чай і піднесла один із них до моїх губ. Я вже міг рухати руками, навіть згинати пальці, але біль був надто сильний, аби можна було щось втримати в руках.

— Пан-Ендіміоне, — сказав А. Беттік, напівприсівши біля отвору намету, — я готовий підірвати заряди.

Я кивнув.

— Слід берегтися уламків, сер, — додав він.

Я знову кивнув. Ми вже обговорювали ризики. Спрямований вибух мав підірвати стіну, що перегороджувала нам шлях попереду, але сейсмічна вібрація могла зрушити з місця весь льодовик, утворений замерзлою атмосферою, потопивши і заваливши уламками криги наш пліт і нас разом із ним. Ми вирішили, що варто ризикнути. Я підняв очі, побачив над собою вкритий інеєм намет і всміхнувся на таке укриття. Я кивнув утретє, показуючи андроїдові, що час братися за діло.

Гуркіт вибуху був не такий гучний, як я очікував, навіть тихіший за той шум, що його супроводжував: шум від падіння сталактитів і крижаних брил, від ударів збурених хвиль.

Якусь мить я був упевнений, що нас підійме хвилею і розплющить об склепіння печери. Вал нісся за валом, вода вирувала й билася у спід плоту. Скупчившись посеред плоту, ми що було змоги ухилялися від крижаних бризок, одночасно балансуючи на колодах, які раптом зробилися верткими й ненадійними, наче потерпілі від кораблетрощі.

Зрештою хвилі вляглися, а рокіт стихнув. У несамовитій хитавиці ми втратили стернове весло й одну із жердин, нас викинуло з укриття та понесло до крижаної стіни.

Точніше до того місця, де раніше була стіна.

Заряди спрацювали так, як ми і планували: вони пробили тунель, низький, із зубчатими стінами, але, посвітивши в нього лазерним ліхтариком, я побачив, що він веде у простору печеру, до якої я вже діставався вплав. Енея на радощах заулюлюкала. А. Беттік поплескав мене по спині. Сором зізнаватися, але я, здається, заплакав знову.

Ця перемога, втім, не звільнила нас від подальших випробувань. Упалі крижані брили та вцілілі колони частково загороджували нам шлях. Навіть ті крижини, що спочатку мчали за течією крізь пролом, тепер трохи пригальмували. А це означало важку працю — штовхати пліт жердиною, раз у раз зупиняючись, коли А. Беттік мусив сокирою розрубувати кригу, розчищаючи шлях.

Через півгодини цих зусиль я, хитаючись, придибав на ніс нашого покоцаного плоту і жестами показав, що зараз моя черга братись за сокиру.

— Ви впевнені, пан-Ендіміоне? — запитав блакитношкірий чоловік.

— Цілком... упевнений... — відказав я, старанно ворушачи язиком і щелепою, аби вимовляти як годиться.

Вправляючись із сокирою, я швидко зігрівся настільки, що зовсім перестав тремтіти. Сильно боліли синці та подряпини, але це був біль, якому можна було дати раду.

Зрештою ми пробилися крізь останні крижані загати, і нас винесло на чисту воду зі стрімкою течією. Ми з'єднали наші руки в мітенках та шкарпетках і в переможному жесті на мить підняли їх догори, а тоді всілися біля нагрівального куба та, присвічуючи ліхтарями на обидва боки, взялися розглядати пейзаж, повз який пропливали.

Новий пейзаж, по суті, нічим не відрізнявся від старого: прямовисні крижані стіни з обох боків, сталактити, що могли будь-якої миті впасти на нас, стрімке чорноводдя.

— Може, ріка донесе нас до наступного порталу без пригод, — сказала Енея, і пара від дихання дівчинки зависла у повітрі своєрідним символом надії.

Коли наш пліт обігнув виступ, за який повертала ріка, ми всі мимоволі зірвалися на рівні ноги. На якусь коротку мить усе змішалось, оскільки А. Беттік жердиною, а я потрощеним уламком стернового весла відштовхувалися від крижаної стіни, що насунулася зліва. Нам вдалося виплисти на середину течії, і ми знову почали набирати швидкість.

вернуться

125

Данте Аліґ'єрі (італ. Dante Alighieri; 13.07.1265 —13/14.09.1321) — автор «Божественної комедії» (італ. la Divina Commedia), філософсько-фантастичного віршованого роману, що вважається шедевром світової літератури. У трьох частинах («Пекло», «Чистилище», «Рай») Данте описує свою мандрівку до Бога. Дев'яте коло пекла — останнє й найжахливіше: в самому центрі пекла — крижане озеро. Тут, у невимовному холоді, відбувають покарання зрадники, і серед них Люцифер, Юда Іскаріот, Брут та інші.