Зрештою, ми переправили до тунелю майже все, що було на плоту. Посперечалися ще трохи — суперечка була така гаряча, що ми навіть зігрілися, відтак відібрали те, без чого не можна було обійтися і що вміщалось у наші заплічники та наплічні мішки. У кобуру на поясі я ще запхав пістолет і приладнав до свого заплічника гвинтівку. А. Беттік погодився нести дробовик, а запасні патрони він втиснув у свій заплічник, що вже і так був повний-повнісінький. На щастя, весь одяг був на нас, тому ми змогли прихопити всю провізію та ще деяке спорядження. Передавач і приймач розподілили між собою Енея та андроїд, я начепив на зап'ясток усе ще заледенілий комлоґ. Мало що може трапитись — а раптом ми розбредемося в різні сторони?
Я боявся, що пліт віднесе течією — жердина та уламок стерна не могли його довго тримати, але А. Беттік легко вирішив цю проблему, обв'язавши ніс і корму мотузкою та пропустивши цю мотузку крізь міцні крижані клямри, які він випалив лазером у крижаній стіні.
Перш ніж ми попростували вузьким коридором, я востаннє подивився на наш вірний пліт. Чомусь мені здавалося, що ми вже ніколи його не побачимо. Вигляд він мав жалюгідний. Кам'яна плита, на якій ми розпалювали куб, стояла на місці, але стернове весло було розщеплене, щогла, на котрій ми вивішували ліхтар, зламалась, колоди на носі та кормі внаслідок постійних ударів об лід розкололись, а стерно взагалі десь дідько вхопив. На додачу весь пліт був вкритий кригою, а зараз ледве мрів крізь пелехи пари, що клубочилася навколо нас. Я вдячно кивнув скаліченому плоту на прощання, розвернувся і повів свою команду праворуч. Мішок незабаром довелось перекинути на груди, щоб у дедалі вужчому проході він не чіплявся за стелю і не утруднював руху.
Я боявся, що коридор закінчиться за декілька метрів після того місця, до якого я дійшов, але ми дерлися вгору, повзли, ковзалися, а все нові тунелі та повороти ніяк не закінчувались. Шлях весь час вів угору. Навіть попри те, що фізичні зусилля якщо й не зігрівали по-справжньому, то хоч не давали замерзнути на смерть, кожен із нас відчував, що холод усе сильніше запановує над нами. Раніше чи пізніше фізичне виснаження змусить нас зупинитись, витягти із заплічників скручені каремати та спальники і спробувати з'ясувати, чи прокинемось ми, заснувши в такому холоді. Але це трохи пізніше.
Я зупинився, аби розтопити кригу на одній із наших коробок з провіантом, для чого мені довелося встановити промінь лазера на найбільше розсіювання, а тоді передав друзям по шматочку шоколаду і сказав:
— Тепер уже недалеко.
— Недалеко до чого? — запитала Енея з-під свого крижаного шолома. — Ми не можемо бути біля поверхні... ми ще не піднялися настільки високо.
— Недалеко до чогось цікавого, — відказав я.
Поки я говорив, пара від мого дихання замерзла на комірі куртки та на підборідді. Я знав, що з моїх брів звисають бурульки.
— Цікавого... — із сумнівом у голосі повторила дівчинка.
Я її розумів. Поки що це «цікаве» відчайдушно намагалося нас убити.
Ще через годину ми зупинились, аби розігріти на кубі якусь їду. Тут потрібна була обережність, аби не розтопити діри у крижаній підлозі, поки розігріватиметься наша бляшанка з тушонкою. Я глянув на інерційний компас, щоб зрозуміти, скільки ми пройшли і як високо забрались. Раптом А. Беттік сказав:
— Тихо!
Ми затамували подих.
— Що таке? — за якийсь час прошепотіла Енея. — Я нічого не чую.
Дивно, що ми взагалі чули один одного, навіть коли кричали, бо наші голови були загорнуті в усе, що потрапило під руки, — різні шарфи й балаклави...
А. Беттік насупив брови й підніс палець до губ, вимагаючи тиші. За секунду він прошепотів:
— Кроки. І вони наближаються.
39
Головний центр дізнань Священної Канцелярії Вселенської Інквізиції на Пацемі розміщений не в самому Ватикані, а у величезній купі каміння, чомусь названій Замком Святого Ангела[126]. Цю масивну круглу фортецю, яку почали будувати як мавзолей для імператора Адріана в 135-му році н.е., у 271-му році з'єднали зі стінами, побудованими Авреліаном, що перетворило замок чи не у головну оборонну споруду в Римі. Замок був однією з небагатьох будівель, які Ватикан евакуював зі Старої Землі в ті останні дні перед планетарним колапсом — падінням у чорну діру. Він являв собою моноліт конічної форми на фундаменті з кам'яних брил, оточений наповненим водою ровом, а особливого сакрального значення набув у 587-му році, коли Григорій Великий, очолюючи покаянну процесію, що благала про припинення моровиці, мав видіння Архангела Михаїла біля мавзолею Адріана. Пізніше Замок Святого Ангела захищав пап від розлюченого натовпу, а в його темних камерах і катівнях мучилися такі знані вороги Церкви, як, наприклад, Бенвенуто Челліні. За три тисячі років свого існування Замок довів, що йому не страшні ні набіги варварів, ані ядерний вибух. І зараз він вивищувався сірою горою у центрі метушливого трикутника з автотрас, споруд та офісів, кутами якого були Ватикан, адміністративний центр Пакса і космопорт.
Отець-капітан де Сойя з'явився тут за двадцять хвилин до призначеного часу й отримав бейдж, який дозволяв вільно пересуватися задушливими, позбавленими вікон і причавленими низьким склепінням коридорами замку. Фрески, чудові меблі та лоджії, якими за часів Середньовіччя прикрасили Замок папи, давно вже зблякли та занепали. Замок Святого Ангела знову перетворився у щось середнє між гробницею і твердинею. Де Сойя знав, що укріплений коридор між Ватиканом і Замком теж перенесли на Пацем зі Старої Землі і що одним із завдань Священної Канцелярії впродовж останніх двох сторіч було забезпечувати Замок Святого Ангела сучасною зброєю та засобами оборони, аби Папа міг тут негайно сховатися у випадку, якщо на Пацем гряде міжзоряна війна.
Йти коридорами довелося не менше двадцяти хвилин. Він проминав численні контрольно-пропускні пункти та захисні двері. І всюди на варті стояла не поліція Ватикану, не швейцарські гвардійці у своїх барвистих уборах, а військові зі служби безпеки Священної Канцелярії, вбрані в чорні та сріблясті однострої.
Кімната дізнання сама по собі була менш похмурою, ніж стародавні коридори та сходи, якими де Сойя йшов до неї. Дві з трьох кам'яних стін були забрані в панелі з високотехнологічного скла і м'яко відсвічували жовтим. Два світильники у вигляді переплетених сяючих ниток передавали в кімнату світло з сонячних батарей, встановлених на даху тридцятьма метрами вище. Умеблювання кімнати було спартанське: великий стіл із п'ятьма стільцями з одного боку та однісіньким, призначеним цього разу для де Сойї, — з іншого; втім, усі стільці було однакові за фасоном та зручністю. Біля однієї зі стін розташувався стандартний офісний центр із клавіатурами, моніторами, дисководами та пристроями для створення віртуальної реальності. У куточку притулився столик із кавоваркою та тацею з булочками.
Де Сойї довелося чекати на інквізиторів не більше хвилини. Кардинали — єзуїт, домініканець і три Легіонери Христа — назвалися й потиснули де Сойї руку. На де Сойї був його чорний мундир Космічного Флоту Пакса, а ще — римський комірець, тож його вбрання різко контрастувало з кармазиновими туніками служителів Священної Канцелярії з чорними смужками вздовж комірців. Після формальних проявів ввічливості, запитань про самопочуття де Сойї та привітань із вдалим воскресінням, частування булочками та кавою — від кави де Сойя не відмовився — усі розсілися по своїх місцях.
Відроджена Церква відродила й стародавні традиції. Так, іще з перших днів Священної Канцелярії, коли розслідування стосувалось священика, допитували латаною. Не оминула ця традиція і де Сойю. Запитував тільки один із п'ята присутніх. Питання були ввічливими, офіційними та формулювалися від третьої особи. Після закінчення допиту підслідному надали стенограму — латаною й мережевою англійською.
126
точний опис історії та зовнішнього вигляду Замку Святого Ангела