Ми стояли одні навпроти одних десь біля хвилини, не менше, а потім Енея зробила крок уперед, а їй назустріч ступив чітчатук Кучіат — звісно, його ім'я ми дізналися пізніше. Кучіат заговорив першим, і на нас ринула лавина різких і грубих звуків, які радше нагадували шум від великих бурульок, що розбиваються об тверду поверхню.
— Перепрошую, — сказала Енея, — але я не розумію.
Вона позирнула на нас.
Я поглянув на А. Беттіка.
— Ти впізнаєш цей діалект?
Мережева англійська була загальною мовою спілкування стільки століть, що чути слова, не розуміючи їхнього значення, було для мене шоком. Навіть зараз, коли після Падіння минуло понад трьохсот років, більшість діалектів на різних планетах та в окремих місцевостях залишалися пізнаваними, наскільки я міг висновувати, зустрічаючи на Гіперіоні іншосвітніх мандрівників.
— Ні, не впізнаю, — відповів А. Беттік. — Пан-Ендіміоне... а може, комлоґ?
Я кивнув і дістав браслет із заплічника. Чітчатуки нашорошено спостерігали за нами, мабуть, боялися, що в мене там зброя. Коли я підніс браслет на рівень очей і ввімкнув його, вони трохи опустили списи.
— Я в робочому стані, чекаю на ваше запитання або наказ, — пискнув вкритий памороззю браслет.
— Послухай, — сказав я, коли чітчатуки знову почали говорити. — І скажи, чи можеш ти це перекласти.
Воїн у шкурі примари виголосив коротку тріскучу промову.
— Ну? — звернувся я до комлоґа.
— Ця мова чи діалект мені незнайомі, — дзвінко промовив комлоґ з інтонаціями корабля. — Я володію багатьма мовами Старої Землі, включно з до-мережевою англійською, німецькою, французькою, нідерландською, японською...
— Досить, зрозуміло, — перебив я.
Чітчатуки витріщалася на момотливий комлоґ, але в їхніх темних очах, що виглядали з-під зубів примар, не помітно було забобонного страху. Сама лише цікавість.
— Я можу запропонувати,— не вгавав комлоґ,— залишити мене ввімкнутим на кілька тижнів чи місяців, аби я міг фіксувати розмови цією мовою. Я зберу базу даних, що допоможе створити простенький словничок. Було б також добре...
— Дякую, не варто, — відказав я і, натиснувши кнопку, вимкнув його.
Енея зробила ще крок в напрямку Кучіата і жестами спробувала пояснити, що ми змерзли і втомилися. Потім показала, що ми хочемо їсти, і зобразила, як накривається ковдрою і засинає.
Кучіат щось пробурчав і почав радитися зі своїми супутниками. У крижаному тунелі наразі зібралося вже сім чітчатуків — як ми дізналися згодом, кількість осіб у мисливській ватазі, та навіть у більшому бойовому загоні, завжди має дорівнювати простому числу[128]. Переговоривши нарешті окремо з кожним зі своїх людей, Кучіат звернувся до нас, гаркнув якусь коротку фразу, відтак розвернувся в коридорі, що вів угору, і жестом запросив нас іти вслід.
Тремтячи від холоду, згинаючись під силою тяжіння, напружуючи очі, аби розрізняти тьмяне світло приску — свої лампи та ліхтарі ми загасили, щоб не розряджати батарей, — і впевнившись, що інерційний компас працює, ми попрямували за Кучіатом та його людьми до табору чітчатуків.
Чітчатуки виявилися щедрим народом. Кожному з нас вони дали накидку зі шкури примари, окрім того, ще по кілька шкур, аби спати на них та вкриватися ними, нагодували юшкою з примар, яку підігріли над своєю жарівнею, і поділилися водою з бурдюків — словом, поставилася до нас щонайприязніше. Як ми незабаром дізналися, чітчатуки не воюють між собою. Сама думка про те, аби вбити іншу людську істоту, є для них неприйнятною. Чітчатуки — тубільці, котрі адаптувалися до життя в льодах за понад тисячу років — були практично єдиними мешканцями планети, яким вдалося протистояти Падінню, чумі та примарам. Усе, що вони потребували, чітчатуки отримували від жахливих примар, але, висновуючи з тієї інформації, яку нам вдалося зібрати по крихтині, примари також існували тільки завдяки тому, що харчувалися винятково чітчатуками. Усі інші форми життя, які й до того були маргінальними, після Падіння й припинення терраформування скотилися нижче порога вимирання, а відтак зникли.
Перші кілька днів, які ми провели разом із ними, ми тільки їли, спали та пробували спілкуватися. У чітчатуків нема постійних поселень у льодовиках: вони сплять по кілька годин, складають шкури та рухаються далі лабіринтом тунелів. Вогонь використовують лише для того, щоб розтопити кригу й отримати воду. Приску, що вони тягали з собою, було недостатньо, аби зігріватися, а м'ясо їли сирим. Цікаво, що вони підвішували свою жарівню до крижаної стелі, використовуючи з цією метою три ремені із жил примар, аби не залишити на підлозі розталого місця, за яким їх могли б вистежити.
Їх було двадцять троє в племені (загоні, клані, називайте їхню спільноту, як хочете). Спочатку ми навіть не могли зрозуміти, чи є серед них жінки. Чітчатуки, здавалося, ніколи не скидали своїх накидок зі шкур, хіба що піднімали їх, аби не забруднити, коли мочилися чи випорожнялися в якійсь боковій розколині. І тільки коли під час нашої третьої ночівлі ми побачили, як Кучіат займається сексом із, як виявилося, жінкою на ім'я Чатчіа, ми з'ясували, що серед них є і жінки.
Помаленьку-потихенько, мандруючи з ними впродовж наступних двох днів павутинням тунелів, у вічній пітьмі й намагаючись спілкуватися під час цих безкінечних переходів, ми почали розрізняти обличчя й імена. Кучіат, ватажок, попри лавиноподібний голос був людиною м'якою, і коли він усміхався, то всміхалися і його вузькі губи, і його чорні очі. Чіаку, його помічник, був найвищим на зріст в усій команді, і на його накидці зі шкур примар темніли плями крові — як ми пізніше довідались, це була почесна відзнака. Аічакут мав люту вдачу, дивився на нас вовком і ніколи з нами не спілкувався. Гадаю, якби на момент нашої зустрічі цю мисливську ватагу очолював саме Аічакут, того дня на кригу лягло би багатенько мертвих тіл.
Кучту був, наскільки ми зрозуміли, кимось на кшталт цілителя, і до його обов'язків входило обводити колом ніші, які ватага обирала для спання. Він бубонів замовляння і, скинувши свої рукавиці зі шкіри примари, притискав до крижаної стіни долоні. Я вважав, що він таким чином відганяє злих духів. Енея заперечила мені, зауваживши, що, можливо, він робить те, чого прагнули і ми, — намагається знайти вихід із цієї крижаної пастки.
Чічтіку був хранителем вогню, і було помітно, що він дуже пишається своїм почесним обов'язком. Присок був для нас загадкою: він продовжував жевріти, випромінюючи тепло й світло впродовж всіх тих днів і тижнів, і ми ніколи не бачили, аби туди щось додавали. Поки ми не зустрілися з отцем Главком, ми так і не змогли розгадати цю таїну.
У ватазі не було дітей, і визначити вік чітчатуків, з якими ми спілкувалися, було вкрай важко. Кучіат здавався старшим за багатьох із них — його обличчя являло собою суцільне павутиння зморшок, що розбігалася від перенісся широкого носа. Але вгадати вік інших ми не могли. Натомість вони розпізнали, що Енея є дитиною чи підлітком, і ставилися до неї відповідно. Жінки племені, а ми згодом дійшли висновку, що принаймні троє з наших нових знайомих є жінками, так само виступали в ролі мисливців і вартових, як і інші. Поки загін відпочивав, мені й А. Беттіку вони довірили стояти на варті разом із ще одним чітчатуком, бо охоронців завжди мало бути троє, але Енеї вони цього ніколи не пропонували. Та вона, без сумніву, викликала у них симпатію, їм подобалося розмовляти з нею, користуючись простими словами та жестами, які ще з часів палеоліту допомагали людям зрозуміти одне одного.
128
просте число — це натуральне число, яке має лише два різні натуральні дільники (і і саме число). Решту чисел, окрім одиниці, називають складеними. Таким чином, усі натуральні числа, більші від одиниці, розбивають на прості і складені.