На третій день Енеї вдалося пояснити їм, що нам треба повернутися до ріки. Вони не відразу зрозуміли, чого вона хоче, але жестами та небагатьма засвоєними словами їй вдалося вибудувати ланцюжок — ріка, пліт на воді, арка вмерзлого в кригу порталу (тут вони вибухнули вигуками), крижана стіна, наші мандри крижаним тунелем і, нарешті, зустріч із нашими друзями-чітчатуками.
Зметикувавши, що від них хочуть, чітчатуки швидко зібрали свої немудрі пожитки і за кілька хвилин вже йшли разом з нами. Цього разу я очолював процесію, розплутуючи за допомогою світного компаса клубок із вигинів, поворотів, підйомів та спусків, який ми намотали за три дні наших блукань.
Слід сказати, що тільки завдяки нашим хронометрам ми зберегли відчуття часу; інакше в крижаних тунелях Сьомої Дракона він просто зупинився б. Незмінне слабке миготіння від кістяної жарівні, мерехтіння в цих проблисках крижаних стін, морок позаду і попереду, холод, що пробирає тебе до печінок, короткі провали в сон і безкінечні години просування крижаними коридорами з планетарною вагою на плечах — усе це стирало відчуття часу. Згідно із хронометром, ми повернулися до ріки на третій день після того, як покинули пліт, уже ближче до вечора.
Нашим очам відкрилося сумне видовище: зламана щогла, побиті колоди, на стерні — товстезний шар криги, ліхтарі, яких ми не взяли з собою, білі від намерзу, та й загалом без намету й інших пожитків увесь пліт виглядав жалюгідно. Проте чітчатуки були вражені, і такими збудженими ми їх не бачили з часу першої зустрічі. За допомогою мотузок із жил примар Кучіат і ще кілька чітчатуків спустилися на пліт і роздивилися кожну річ на ньому — кам'яну плиту, на яку ми ставили куб, металеві оболонки ліхтарів, нейлоновий лінь, що тримав колоди вкупі. Їхнього хвилювання не можна було не помітити, і я зрозумів, що для істот, які мають тільки одне джерело матеріалів чи то для будівництва, чи то для виготовлення зброї й одягу — тіло вбитого хижака, — наш пліт мав видаватися справжнім скарбом.
Вони могли спробувати вбити нас або просто залишити в лабіринті, а тоді заволодіти цим багатством, але чітчатуки були безкорисливі. Навіть нагальна потреба в сировині не могла змінити їхнього переконання, що всі людські істоти — друзі, а ворогами й водночас здобиччю можуть бути лише арктичні примари. До цього часу ми ще не зустрічалися з примарами, бачили тільки їхні шкури, які ми накинули поверх нашого тропічного одягу. Ці накидки були такі теплі, що могли конкурувати з термоковдрою, тому нам навіть довелося зняти і спакувати у заплічники частину багатошарового екіпірування. Так, тоді ми ще не знали, на що здатні голодні примари, які вони сильні та небезпечні, але невдовзі нам судилося про це дізнатись.
Енея знову спробувала пояснити, що нам треба дістатися до другої арки. Вона показала на крижану стіну, а тоді жестами зобразила, як ми пливемо вниз рікою, до наступного порталу.
Це ще більше розхвилювало Кучіата та його загін, вони навіть забули про мову жестів і звернулися до нас власною мовою, ґвалтуючи наш слух шорсткими, як наждак, словами й реченнями. Враження було таке, наче нам у вуха кидають каменюки. Переконавшись, що ми їх не розуміємо, вони відвернулися і тривалий час обговорювали щось між собою. Нарешті Кучіат виступив наперед і звернувся з коротким реченням до нас трьох. Ми розчули слово «главк», яке вони повторювали знову і знову. Ми його чули й раніше, і вже тоді воно здалося нам чужомовним, тож коли Кучіат тицьнув рукою вгору, наче запрошуючи йти за ним, ми радо погодились.
Ось так це і було: загорнуті в накидки зі шкур примар, зігнуті під вагою наших заплічників і тягарем гравітації, ковзаючись та оступаючись на твердому, наче скельна порода, льоду, ми вирушили до захованого під крижаним панциром міста, аби познайомитись зі священиком.
41
Коли отець-капітан де Сойя нарешті отримав виклик і тим самим звільнився від вимушеного домашнього арешту, цей виклик прийшов не від інквізиторів Священної Канцелярії, як можна було сподіватися: його передав особисто, прийшовши забрати з собою де Сойю, монсеньйор Лукас Одді, помічник Симона Авґустина кардинала Лурдусамі, Державного секретаря Святого Престолу та Ватикану.
Простуючи вулицями міста, а потім Ватиканськими садами, де Сойя відчував такий вибух почуттів, що словами не передати. Усе побачене й почуте: прозора блакить пацемського неба, пурхання в'юрків у гущавині грушевих садів, лагідний передзвін, що скликав на вечірню молитву, — усе це здіймало у його душі таку бурю емоцій, що він ледве стримував сльози. Йдучи поряд, монсеньйор Одді розважав його всілякими оповістками, у яких ватиканські плітки змішувалися з веселими побрехеньками, тому коли вони проминули ту частину саду, де над вишуканими клумбами висло тремке бджолине дзижчання, голова де Сойї йшла обертом, а у вухах дзвеніло.
Де Сойя придивлявся до свого супутника. Довгов'язий монсеньйор Одді хоч і був чоловіком уже дійшлого віку, а проте ходу мав швидку: здавалося, що він не ступав, а плив, нечутно рухаючи ногами під довгою сутаною. Кожна зморшка і лінія на його кістлявому, з хитринкою, обличчі свідчили про багаторічну звичку жартувати й іронізувати, а довгий гачкуватий ніс, здавалося, тільки те й робив, що винюхував у ватиканському повітрі нові побрехеньки та суди-пересуди. Де Сойя начувся доволі анекдотів як про самого монсеньйора Одді, так і про кардинала Лурдусамі. І справді: один був цибатим сміхуном, а другий — опецькуватим мефістофелем; якби не та необмежена влада, якою вони володіли, то, перебуваючи поряд, ці люди могли б у кожного зустрічного викликати лише сміх.
Де Сойя здивувався, коли вони проминули сади й увійшли в один із зовнішніх ліфтів, що підіймав відвідувачів до лоджій Ватиканського Палацу. Швейцарські гвардійці, виряджені в старовинні однострої у червоно-синьо-помаранчеві смуги, виструнчувалися щоразу, коли вони заходили в ліфт чи виходили з нього. Гвардійці мали в руках довгі піки, але де Сойя знав, що при потребі старовинні піки перетворяться на лазерні гвинтівки.
— Якщо ви пам'ятаєте, Його Святість після свого першого воскресіння вирішив розташуватися в цих покоях через величезну повагу до свого тезки, Папи Юлія Другого[129], — промовив монсеньйор Одді, невимушено змахнувши рукою в напрямку довгого коридору.
Де Сойя лише підтакнув. Його серце шалено калатало. Папа Юлій II, легендарний Папа-воїн, котрий замовив розпис стелі Сікстинської капели під час свого правління з 1503 по 1513 рр. н.е., був першим, хто оселився у цих світлицях. Тепер Папа Юлій, в усіх своїх втіленнях, починаючи з Юлія VI й аж до Юлія XIV, мешкає тут і править звідси майже у двадцять сім разів довше, ніж його тезка. Невже він зустрінеться з Папою?! Де Сойї вдалося не виказати свого хвилювання, коли вони пішли цим славетним коридором, але долоні його змокріли, а дихання почастішало.
— Звісно, ми з вами прямуємо до Секретаріату, — сказав, усміхаючись, Одді, — але вам має бути цікаво пройтися цим коридором, якщо ви ще не бували в покоях Папи. Самого Папи зараз нема: Його Святість сьогодні цілий день буде присутній на засіданні Міжзоряного Синоду в меншому залі аудієнцій Будинку Нерві[130].
Де Сойя кивнув, хоча його увага в цю мить насправді була прикута до Станци Рафаеля[131]. Крізь розчинені двері папських покоїв, повз які вони проходили, він бачив фрески на стінах. Історія їхнього створення в загальних рисах була йому відома: Папі Юлію II набридли «старомодні» фрески таких другорядних геніїв, якими він вважав П'єро делла Франческу й Андреа дель Кастаньйо[132], тому восени 1508 р. він запросив двадцятишестирічного генія з Урбіно, Рафаелло Санті[133], знаного також як Рафаель. Крізь одні двері де Сойя побачив Станцу делла Сеньятура[134], вражаючу фреску, що зображала тріумф релігійної істини, порівнюючи його з тріумфом істини філософської та наукової.
129
папа Юлій II — Джуліано делла Ровере
1506 р. почав перебудову собору Святого Петра за планами, створеними Донато Браманте. 18 квітня 1506 року закладено перший камінь під будівництво. Під час його понтифікату у 1512 р. були завершені та відкриті для огляду фрески Мікеланджело Буонарроті у Сікстинській капелі. Цей же митець створив і надгробок для Юлія II.
Сікстинська капела —
130
Нерві (Nervi) Пьер Луїджі, італійський інженер і архітектор, творець армоцементних конструкцій. У кращих спорудах Нерві 1950-1960 рр. сміливість і оригінальність конструктивних рішень, заснованих на точному інженерному розрахунку, ясність і функціональна доцільність просторової організації поєднуються з пластичною виразністю структурних деталей з необробленого армоцементу та залізобетону.
131
станці Рафаеля (
132
П'єро делла Франческа
133
Рафаель Санті
134
станца делла Сеньятура