Обличчя кардинала Лурдусамі набуло серйознішого виразу. Щелепи, здавалося, зімкнулись міцніше.
— Чудово. Тепер ось що: наскільки я розумію, один гвардієць із твоєї команди помер під час вашої експедиції на Хеврон?
— Нещасний випадок під час воскресіння, Ваша Превелебносте, — відповів де Сойя.
Лурдусамі похитав головою.
— Жахливо. Просто жахливо.
— Стрілець Реттіґ, — додав отець-капітан де Сойя, відчуваючи, що треба вимовити вголос ім'я загиблого. — Він був добрим солдатом.
Невеличкі очі кардинала заблищали, наче від сліз. Він подивився просто в очі де Сойї й мовив:
— Про його батьків і сестру подбають. У стрільця Реттіґа є брат, який просунувся до посади священика-генерала в Брешії. Тобі це відомо, мій сину?
— Ні, Ваша Превелебносте, — відказав де Сойя.
Лурдусамі кивнув.
— Сумна втрата.
Кардинал зітхнув і поклав пухку руку на порожню стільницю. Де Сойя помітив ямочки на затиллі долоні. Він дивився на цю руку так, ніби вона жила сама по собі, мовби якась безкоста морська істота.
— Федеріко, — пророкотав Лурдусамі, — у нас є кандидатура, аби заповнити вакансію в екіпажі твого корабля, що утворилась через смерть Реттіґа. Та спочатку ми повинні обговорити підстави для твоєї місії. Чи тобі відомо, чому ми маємо знайти та затримати цю молоду особу?
Де Сойя випрямився на своєму сидінні.
— Ваша Превелебносте, мені пояснили, що ця дівчинка є донькою кібрида, — сказав він, — що вона становить загрозу для самої Церкви. Що вона може виявитись агентом ТехноКорду.
Лурдусамі знову кивнув.
— Усе так, Федеріко. Усе так. Але ми не пояснили тобі точно, яким чином вона загрожує... не тільки Церкві й Паксу, а й усьому людству. Якщо ми знову доручаємо тобі, мій сину, виконувати цю місію, ти маєш право це знати.
Здалеку раптом долинули два звуки, різні, ба навіть протилежні. Шибки та стіни палацу трохи притлумили їх, але не заглушили до кінця. На Янікульському пагорбі, над рікою поблизу Трастевере[140], вистрелила гармата, сигналізуючи настання полудня, і водночас годинник на соборі Св. Петра почав відбивати середину дня.
Лурдусамі зупинився, зі складок своєї малинової мантії дістав старовинний годинник, кивнув задоволено, завів його й повернув на місце.
Де Сойя чекав.
42
Аби дістатись до отця Главка та закутого у кригу міста, ми пробиралися крижаними тунелями цілу з лишком добу. За цей час ми зробили лише три короткі зупинки, щоб трохи поспати. У самому переході — темрява, холоднеча, вузькі проходи у товщі льодовика — не було нічого надзвичайного, і він би неодмінно випав мені з пам'яті, якби арктична примара не схопила одного з нашої ватаги.
Як це завжди буває в таких випадках, усе трапилось блискавично. Мить тому ми — Енея, андроїд і я — втомлено тяглись у хвості вервечки чітчатуків, аж нараз сніг надовкола наче вибухнув — я завмер на місці, бо мені здалося, що то вибухнула міна, — і один із чітчатуків, що йшов на дві позиції попереду Енеї, мовчки зник.
Я ще стояв стовпом, не встигнувши навіть зняти запобіжник із плазмової гвинтівки і марно стискаючи її в руках, коли найближчі до нас чітчатуки заволали від люті та безпорадності, а декілька мисливців кинулися новим коридором, який раптово відкрився в крижаній стіні.
Енея вже присвічувала своїм ліхтарем у колодязь, що йшов майже вертикально вниз, а я з піднятою вгору гвинтівкою проштовхався до неї. Двоє із чітчатуків покотилися колодязем, гальмуючи ногами та короткими кістяними ножами, так що крижані скалки летіли вгору. Я вже хотів було стрибнути вслід за ними, коли один із чітчатуків схопив мене за плече.
— Ктчі! — гаркнув він. — Ку тчета чі!
Ми спілкувалися вже четвертий день, тому я міг зрозуміти, що він забороняє мені йти. Я підкорився, тільки дістав свій лазерний ліхтар, аби присвічувати шлях мисливцям. А вони, продовжуючи волати, віддалилися від нас уже метрів на двадцять, а коли тунель повернув і пішов горизонтально, і взагалі зникли з очей. Спочатку мені здалося, що від криги відбивається червоний промінь лазера, але, придивившись, я побачив, що колодязь вкритий кров'ю, так наче його пофарбували в червоне.
Чітчатуки не припинили своїх криків навіть після того, як мисливці повернулися з порожніми руками. Я зрозумів, що примари вони навіть не встигли побачити, та й від жертви не лишилося й сліду — хіба що кров, клапті накидки та мізинець правої руки. Кучту, якого ми означили як знахаря, опустився на коліна, поцілував палець, різонув кістяним ножем по власній руці, так що його кров скрапнула на скривавлений палець, а тоді обережно, майже благоговійно, сховав палець у торбинку. Виття водномить ущухло. Чіаку, високий мисливець у шкурі з кривавою плямою (тепер плям там побільшало, оскільки він був одним із тих, хто кинувся в колодязь), повернувся до нас і взявся щось дуже серйозним тоном говорити. Решта опустили списи, закинули на плечі торби і рушили далі.
Йдучи вгору крижаним тунелем, я озирався до тих пір, поки зроблений примарою отвір не розтанув у мороці, який, здавалося, наступав нам на п'яти. Раніше я не дуже нервував, бо знав, що хижаки водяться на поверхні, а під кригу спускаються тільки полювати. Але тепер навіть лід під нашими ногами видавався підступним, а за кожним крижаним виступом чи колоною ввижалися примари. Я помітив, що намагаюся ступати на носаках, наче розраховую таким чином завчасу виявити пастку, де зачаївся в засідці хижак. Мушу зізнатись, що пересуватися навшпиньки Сьомою Дракона — справа нелегка.
— Пан-Енеє, — пролунав з-під однієї накинутої шкури голос А. Беттіка, — я не зрозумів, що казав пан-Чіаку. Щось про числа?
Обличчя Енеї ховалось за іклами примари. Я знав, що всі ці шкури роблять із дитинчат примар, геть маленьких, але побачивши, як білі руки, кожна завтовшки з мій тулуб, висовуються з крижаної стіни, тільки побачивши чорні пазурі завдовжки з мою руку, я по-справжньому зрозумів, які ж ці істоти величезні. Тримаючи напоготові плазмову гвинтівку, тепер уже зняту із запобіжника, й хоч і притиснутий гравітацією, все ж намагаючись ступати нечутно, я подумав про те, що інколи найкращим помічником відваги є цілковите невідання.
— ...отже, я гадаю, він казав про те, що кількість людей у загоні тепер не дорівнює простому числу, — пояснювала тим часом Енея А. Беттікові. — Поки... цього мисливця не вхопила примара... нас було двадцять сім, і це добре число, але тепер їм доведеться щось із цим зробити... інакше... я не знаю... може знову трапитись якесь нещастя.
Наскільки я зрозумів, аби вирішити проблему з простими числами, чітчатуки вислали Чіаку вперед як розвідника. А можливо, він сам відокремився від ватаги, аж поки вони не приведуть нас у місто; тепер нас налічувалось двадцять п'ять, число непарне, але з цим на короткий час можна було миритися. А от без нас їх знову стане двадцять два, а це вже геть неприпустимо.
Коли ми прибули до міста, я викинув із голови спроби розгадати слабість чітчатуків до простих чисел.
Передусім ми побачили світло. Після кількох днів, проведених у темряві, наші очі так звикли до тліючого приску в «чучкітуку», кістяній жарівні у формі митри, що навіть випадковий проблиск світла ручного ліхтаря засліплював нас. На світло замерзлого міста було просто боляче дивитись.
Колись цей сімдесятиповерховий будинок, зроблений зі сталі чи сталепласту і розумного скла, був повернутий вікнами на зелену терраформовану долину, де з південного боку на відстані лише п'ятсот метрів бігла ріка. А тепер наш крижаний тунель привів нас до пролому в скляній стіні в районі п'ятдесят восьмого поверху, а язики глетчера, що утворився із замерзлої атмосфери[141], вигнули сталевий каркас будівлі й подекуди проклали собі шлях усередину.
Але хмарочос усе ще стояв, випираючи горішніми поверхами понад глетчер, у безповітряну чорноту. І все ще сяяв вогнями.
Чітчатуки зупинилися біля отвору, прикриваючи очі від світла і завиваючи вже в іншій тональності. Це виття не було схоже на те, яким вони розтинали вранці безгоміння тунелю, коли примара вполювала жінку з їхнього загону. Вони наче кликали когось. Поки ми стояли й чекали, я витріщався на остов зі скла та сталі, на десятки ввімкнених усюди, на кожному поверсі, світильників. Навіть якщо глянути собі під ноги, крізь прозору кригу, можна було бачити, як будівля тягнеться вглиб льодовика, а вікна її яскраво світяться.
140
Трастевере
141
глетчер, льодовик — скупчення на земній поверхні (у горах та приполярних районах) великих мас льоду, який рухається під впливом власної ваги; глетчерний лід — лід, що виникає зі снігу в областях вище снігової лінії. Сніг спочатку перетворюється на фірн (зернистий сніг). Потім нижні шари фірну, пресуючись під тиском верхніх шарів, перетворюються на білий фірновий лід, а останній — у глетчерний лід — прозору блакитну масу великих крижаних зерен. Крім зернистості, характерною ознакою глетчерного льоду є смугастість (шаруватість).