Отець Главк вийшов зі свого чи то «офісу», чи то крижаної печери і попрямував до нас. На ньому була довга чорна сутана, а на грудях — розп'яття, яке нагадало мені єзуїтів, яких я бачив у монастирі поблизу Порт-Романса. Відразу було видно, що цей чоловік — сліпий, оскільки його очі були молочно-білі від катаракти і бачили не краще, ніж два камінці. Але в зовнішності отця Главка мене вразило інше. Він був дуже старий, справжній сивоволосий патріарх, проте коли Кучіат окликнув його, риси обличчя отця Главка ожили, а сам він наче вийшов із трансу: сніжно-білі брови піднялися вгору, високе чоло вкрилося зморшками, потріскані обвітрені вуста утворили подобу усмішки. Можливо, мої слова звучатимуть дивно, але в отцеві Главку не було нічого химерного. Усе в ньому було на своєму місці — і його сліпота, і його сліпучо-біла борода, і стареча зморщена шкіра, і потріскані губи. Він був настільки... органічний, що жодні порівняння тут безсилі.
Чесно кажучи, я трохи побоювався зустрічі із цим «главком», аби він не виявився якимось чином пов'язаним із Паксом, від якого ми втікали. За логікою речей, побачивши перед собою священика, мені слід було схопити дівчинку й А. Беттіка та разом із чітчатуками вшиватися звідти. Але нікому з нас трьох таке навіть на думку не спало. Цей старий був не з Пакса... він був просто отцем Главком. І ми зрозуміли це вже в перші хвилини нашого знайомства.
Ще до того як ми вимовили бодай слово, сліпий священик, схоже, відчув нашу присутність. Звернувшись до Кучіата і Чічтіку їхньою мовою, він раптом обернувся в нашу сторону, піднявши руку, так наче міг долонею відчувати тепло, що йшло від нас — від Енеї, від А. Беттіка і від мене. Потім він зробив кілька кроків до того місця, де ми стояли — на кордоні між крижаною печерою і кімнатою.
Підійшовши до мене, отець Главк поклав кістляву руку мені на плече, а тоді голосно і чітко промовив мережевою англійською:
— Оце Людина[142]!
Щоб зрозуміти його слова, мені знадобились... роки. А тоді я просто подумав, що цей священик не тільки сліпий, а й божевільний.
Ми дійшли домовленості, що залишимось на кілька днів із отцем Главком у його висотному притулку, поки чітчатуки підуть у своїх важливих чітчатукських справах — найімовірніше, як підозрювали ми з Енеєю, аби залагодити проблему з простими числами, — а тоді ватага повернеться по нас. Нам з Енеєю вдалося пояснити на мигах, що ми хочемо розібрати наш пліт і перенести його за течією до наступного порталу. Чітчатуки начебто нас зрозуміли, принаймні закивали, повторюючи «чіа» (це слово означало згоду), коли ми жестами зображували другий портал і пліт, що проходить крізь нього. Наскільки я зрозумів з їхньої відповіді, подорож до другого порталу триватиме кілька днів, оскільки йти доведеться поверхнею, та ще й місцевістю, де водиться багато арктичних примар. Обговорення деталей ми відклали до того часу, поки вони не повернуться, відновивши «рівновагу», тобто відшукавши нового члена ватаги або вибавившись від трьох. Останній варіант змушував замислитись.
У всякому разі до повернення чітчатуків ми мусили залишатися з отцем Главком. Сліпий священик жваво поспілкувався з мисливцями ще кілька хвилин, а тоді залишився стояти в отворі крижаної печери, вочевидь, прислухаючись. І навіть коли відблиск їхньої жарівні давно розтанув, він усе ще стояв.
Потім отець Главк знову обмацав наші обличчя, плечі, руки. У такий спосіб зі мною ще ніколи не знайомилися. Доторкнувшись своїми майже прозорими руками до щік Енеї, старий вигукнув:
— Людське дитя! Ніколи не думав, що знову побачу дитяче обличчя...
Я не зрозумів його.
— А як же чітчатуки? — запитав я. — Вони теж люди. І в них мають бути діти.
Ще до процедури знайомства отець Главк провів нас сходами углиб будівлі, так що ми перебували у порівняно теплому приміщенні. Видно було, що це його постійне помешкання: в лампах і жарівнях був той самий присок, що його використовували і чітчатуки, хіба що тут їх було сотні; навколо стояли зручні меблі, був навіть старовинний програвач для платівок, а до внутрішніх стін тулилися полиці з книжками, що, на мій погляд, було трохи дивно як для помешкання сліпця.
— У чітчатуків є діти, — відповів старий священик на моє питання, — але вони не беруть їх у мандри з мисливськими загонами, які заходять так далеко на північ.
— Чому? — запитав я.
— Через примар, — мовив отець Главк. — На північ від межі колишнього терраформування зустрічається дуже багато примар.
— Я гадав, чітчатуки завдячують примарам своїм виживанням, — не вгавав я.
Старий кивнув і розгладив свою бороду. Це була пишна, білосніжна борода, досить довга, щоб закривати римський комірець. Хоча його сутана була дбайливо залатана та заштопана, але в очі все одно кидалася її поношеність і зужитість.
— Мої приятелі чітчатуки у всьому залежать від дитинчат примар, — зауважив він. — Метаболізм дорослих особин робить їхні кістки та шкури непридатними для використання...
Цього я не зрозумів, але не став перебивати.
— ...з іншого боку, примари у першу чергу полюють на дітей чітчатуків, — сказав він. — Ось чому всі здивовані присутністю серед вас дитини.
— А де їхні діти? — запитала Енея.
— На багато сотень кілометрів південніше, — пояснив священик. — Із загонами, що спеціалізуються на догляданні дітей. Там... тропіки. Товщина криги лише тридцять чи сорок метрів, а повітря майже придатне для дихання.
— А чому примари не полюють на дітей у тих місцях? — запитав я.
— Для примар там погані умови... надто тепло.
— Тоді чому всі чітчатуки, аби не ризикувати, не переселяться на південь... — почав я і затнувся, зметикувавши, що від високої гравітації та холоднечі кажу більше дурниць, ніж зазвичай.
— Атож, — сказав отець Главк, зрозумівши з мого раптового мовчання, що до мене дійшло. — Чітчатуки повністю залежать від примар. Мисливські ватаги, от як ватага нашого приятеля Кучіата, йде на страшенний ризик, аби забезпечити дітей і тих, хто ними опікується, м'ясом, шкурами, знаряддями праці та зброєю. Діти й ті дорослі, що біля них, можуть померти з голоду раніше, ніж отримають їжу. У чітчатуків небагато дітей, але вони дуже дорожать ними. Кажуть про них: «Утчай тук аічіт чакуткучіт».
— «Священніші... гадаю, це те слово?... за тепло», — переклала Енея.
— Саме так, — підтвердив старий. — Але де ж моя гостинність? Я покажу ваші кімнати... я постійно обігріваю ще кілька вмебльованих кімнат, хоча ви перші мої гості, якщо не брати до уваги чітчатуків, за... п'ять стандартних десятиріч, якщо не помиляюся. А поки ви будете влаштовуватися, я розігрію обід.
43
Пояснюючи де Сойї справжні причини його місії, кардинал Лурдусамі раптом відкинувся назад на своєму троні й махнув пухкою рукою в напрямку стелі:
— Якої ти думки про цю кімнату, Федеріко?
Отець-капітан де Сойя, налаштований почути щось дуже важливе, тільки кліпнув очима й закинув голову. Великий зал був прикрашений не менш пишно, ніж інші кімнати апартаментів Борджіа; навіть ще пишніше, помітив він, бо кольори були яскравішими, розкішнішими. І тут він збагнув, у чому різниця: на цих гобеленах і фресках було зображено не такі вже й давні події. Ось Папа Юлій VI отримує хрестоформу від Ангела Господнього, ось фреска, на якій Господь простягає руку з небес, вторячи розпису Мікеланджело на стелі Сікстинської капели, аби дарувати Юлієві Таїнство Воскресіння. Він побачив і грішного антипапу Тейяра І[143], якого відганяє архангел своїм вогняним мечем. Інші сцени на стелі та на настінних гобеленах прославляли велич першого великого сторіччя воскресіння власне Церкви й експансії Пакса.
142
у Дена Сіммонса отець Главк каже: «Thou art the Man!». Це слова пророка Натана до царя Давида, Друга книга Царств, розд. 12. У цьому випадку ці слова мають перекладатися як «Ти і є людина, що це скоїла». Однак з контексту роману випливає, що автор мав на увазі слова Пілата до Ісуса Христа: «Ессе homo», грец. «Ιδε ο ανθρωπος», які в англійському перекладі Біблії (The Douay-Rheims Bible) перекладені як «Behold the man!»[John 19:5].
Українські переклади:
«І вийшов назовні Ісус, у терновім вінку та в багрянім плащі. А Пилат до них каже: Оце Чоловік!» Від Івана 19:5, переклад І. Огієнка.
«І вийшов Ісус у вінку терновім та в багряниці. І сказав їм Пилат: „Ось чоловік!“» Від Йоана 19:5, переклад о. Рафаїла Турконяка з грецької мови, виданий УБТ у 2011 році.
Можна припустити, що автор скористався іншою цитатою з Біблії, не зважаючи на негативний характер висловлювання, бо саме ця цитата використовувалася в художній літературі: «Thou art the Man» — таку назву має одне з оповідань Едгара По, а також ця фраза присутня в оповіданні С. Лема «Ананке» з циклу «Розповіді про пілота Піркса».
143
антипапа — термін, яким у католицькій церкві прийнято називати людину, що хибно привласнила собі звання папи.