Визнаючи, що жоден із чітчатуків ніколи не виявляв бодай найменшого прагнення навернутись, отець Главк зізнавався і в тому, що він теж не дуже поривався схилити їх до християнства. Він високо цінував їхню мужність, поважав їх за чесність та був у захваті від їхньої культури, здобутої тяжкою працею. До того як осліпнути — він називав свою сліпоту сніговою, стверджуючи, що це не просто катаракта, а наслідки комбінованої дії холоду, вакууму та жорсткої радіації на поверхні планети, — отець Главк мандрував із багатьма мисливськими ватагами чітчатуків.
— Раніше їх було більше, — розповідав старий священик, коли ми сиділи в його яскраво освітленому кабінеті. — Багато з них померло від виснаження. У цьому районі, де п'ятдесят років тому мешкали десятки тисяч чітчатуків, тепер набереться хіба пару сотень.
Перші кілька днів я залишав Енею й А. Беттіка розмовляти зі сліпим священиком, а сам вирушав досліджувати замерзле місто.
Отець Главк освітлював чотири поверхи висотного будинку лампами на паливних гранулах.
— Це для того, аби примари сюди не потикалися, — пояснив він. — Вони ненавидять світло.
Я знайшов сходи і спустився у темряву з ручним ліхтарем і гвинтівкою напоготові. Спустившись на двадцять чотири поверхи вниз, я знайшов лаз і крізь лабіринт крижаних тунелів взявся відвідувати інші споруди в місті. Колись, десятиріччя тому, отець Главк позначив вхідні двері до цих будівель написами, зробленими світловим пером: «Склад», «Суд», «Центр зв'язку», «Палац Гегемонії», «Готель» і таке інше. Деякі з них я оглянув, помітивши, що раніше їх відвідував і священик. Під час третьої розвідувальної експедиції я знайшов глибоко внизу сховища, де зберігалися паливні гранули. Вони були джерелом тепла й світла для старого священика, а також засобом спонукати чітчатуків завітати до нього.
— Вони отримують від примар усе, за винятком горючих матеріалів, — розказував він. — Гранули дають їм світло і трішки тепла. Нам подобається такий бартер: вони дають мені м'ясо примар і шкури, а я даю їм світло, тепло та балачки. Гадаю, спершу вони спілкувалися зі мною тому, що моя ватага складалася з найелегантнішого простого числа... з одиниці! На початку нашого знайомства я намагався ховати й переховувати запаси гранул. Тепер я знаю, що чітчатуки ніколи нічого у мене не вкрадуть. Навіть якщо від цього залежатиме їхнє життя. Або навіть життя їхніх дітей.
Більше в замерзлому місті не було на що дивитись. Тут стояла така суцільна темрява, що моя лампа була безсила з нею боротись. Якщо я й несвідомо сподівався знайти якийсь засіб, що дозволив би нам легко дістатися другого порталу, десь нижче за течією — може, гігантську паяльну лампу або термоядерний бур, — ці сподівання швидко розвіялись. Усе місто, за винятком чотирьох кімнат отця Главка, заповнених меблями, книжками, світлом, теплом і бесідами, було таке холодне й мертве, як дев'яте коло пекла.
На третій чи четвертий день нашого тут перебування я приєднався до своїх друзів у кабінеті, де вони сиділи та розмовляли, чекаючи, коли настане обідня пора. Я вже переглянув книжки, які стояли на полицях: праці з філософії та теології, містичні книжки, книжки з астрономії, етнології, новоантропології, пригодницькі романи, довідники з теслярської справи, медицини, зоології...
— Про що я найбільше шкодую, відколи осліп, а відтоді минуло вже тридцять років, — сказав отець Главк, коли ми щойно познайомились і він гордо показував свою бібліотеку, — це про те, що більше не можу читати мої любі книжки. Я наче антипод Просперо[147]. Ви навіть уявити не можете, скільки часу в мене пішло на те, аби перетягти сюди ці три тисячі томів з бібліотеки п'ятдесятьма поверхами нижче!
Удень, коли я вирушав на свої розвідки, А. Беттік зазвичай брав якусь книжку й ішов читати, а Енея читала вголос старому священикові. Одного разу, коли я без стуку зайшов до кімнати, побачив сльози на щоках старого місіонера.
Того дня, коли я приєднався до громади, отець Главк розповідав про Тейяра, стародавнього єзуїта, а не того антипапу, якого скинув Юлій VI.
— Тейяр був санітаром під час Першої світової війни[148], витягав поранених на ношах, — розказував отець Главк. — Він міг залишитися капеланом і не лізти під кулі, але вирішив бути санітаром. За мужність його нагородили відзнаками, і серед них — орденом Почесного легіону.
А. Беттік делікатно кашлянув.
— Перепрошую, отче, — неголосно мовив він. — Я правильно зрозумів, що Перша світова війна — це був конфлікт в епоху до Гіджри, обмежений винятково Старою Землею?
Священик усміхнувся собі в бороду.
— Цілком вірно, мій дорогий друже. Початок двадцятого сторіччя. Жахливий конфлікт. Жахливий. І Тейяр побував у самому пеклі бойових дій. Після цього він до останнього свого дня ненавидів війну.
Отець Главк мав крісло-гойдалку, яке сам змайстрував багато років тому. Ось і тепер він тихенько розгойдувався, сидячи в цьому кріслі перед примітивним коминком, у якому горіли все ті ж гранули. Золоті жаринки кидали довгі тіні й давали відчутне тепло, від якого ми, відколи пройшли останній портал, уже встигли відвикнути.
— Тейяр був геологом і палеонтологом. У 1930-их, перебуваючи в Китаї — це така національна держава, що існувала на Старій Землі, мої друзі, — він створив теорію про те, що еволюція — це процес, який іще не завершився, але який іде згідно із задумом. Він бачив Всесвіт як задум Бога, спрямований на те, щоб об'єднати в одній розумній сутності Христа Еволюції, Індивідуума й Універсум. Тейяр де Шарден сприймав кожний крок еволюції як обнадійливий знак; навіть масові вимирання біологічних видів — для нього привід радіти. Він вирізняв такі етапи еволюції: космогенез (це його термін) бере відлік відтоді, коли людство почало відігравати центральну роль у Всесвіті; ноогенез — наступний етап, коли людський розум досягає відповідного еволюційного рівня; а потім уже — гомінізація й ультра-гомінізація як етапи еволюціонування Homo sapiens у справжню людину.
— Перепрошую, отче, — несподівано для себе самого сказав я, ледь подивовуючись абсурдності цієї бесіди на абстрактні теми серед мертвого міста під шаром замерзлої атмосфери, де навколо панують хижі вбивці та вбивчий холод, — але чи не Тейяр є автором єретичної думки, що людство може еволюціонувати аж до Бога?
Сліпий священик заперечливо похитав головою, але вираз його обличчя залишався благодушним.
— За життя, сину мій, Тейяра ніколи не звинувачували в єресі. 1962 року Священна Канцелярія — це була геть інша Священна Канцелярія, повірте мені — видала монітум[149]...
— Що видала? — перепитала Енея. Вона сиділа на килимі біля вогню.
— Монітум — це попередження. Застереження не сприймати його ідей некритично, — пояснив отець Главк. — Але Тейяр ніколи не казав, що люди стануть Богом... він казав, що весь розумний Всесвіт еволюціонує в напрямку до того дня — він називав його точкою Омега, — де всі Божі творіння, з людством включно, поєднаються з Богом.
— А чи залучив би Тейяр до еволюції ТехноКорд? — тихо запитала Енея, обхопивши руками коліна.
Сліпий священик перестав гойдатись і смикнув себе за бороду.
— Вчені-тейярдисти кресають шаблями з цього приводу ось уже багато сторіч, моя люба. Я не вчений, але вірю, що у своєму оптимізмі він не зробив би винятку для Корду.
— Але вони походять від машин, — зауважив А. Беттік. — І їхня концепція Абсолютного Інтелекту дуже різниться від християнської — це холодний, безпристрасний розум, здатний передбачити та прорахувати всі варіанти.
Отець Главк кивав, слухаючи його.
147
Просперо — персонаж п'єси Вільяма Шекспіра «Буря»
148
тут і нижче досить точно викладені факти з біографії та суть вчення П'єра Тейяра де Шардена (див. примітки до епіграфів та до розділу 9).
149
монітум