Кучіат і Чатчіа дістали з мішків ще й маски-мембрани. Інші чітчатуки вже закрили масками свої обличчя. Це були доволі складні витвори: зроблені з тієї ж мездри, що й комбінезони, зсередини підбиті шкірою примари, а в отвори для очей були вставлені лінзи з очей примар, що дозволяли бачити в інфрачервоному діапазоні. Маска закінчувалася своєрідним хоботом, зробленим із кишки примари. Зовнішній кінець цього хобота Кучіат опустив у бурдюк із водою.
Наступної миті, коли чітчатуки почали дихати крізь свої маски, я зрозумів, що це не просто бурдюк. Жарівні з паливними гранулами розтоплювали кригу, перетворюючи її на суміш води й газу, якою можна було дихати. Чітчатуки якимось чином примудрялись фільтрувати цю атмосферну суміш та отримувати в результаті достатню кількість повітря. Я спробував дихати крізь свою маску. На очі мені виступили сльози, бо в повітрі були ще й небажані складники, наприклад, відчувався слабкий запах метану, а можливо, навіть аміаку. Але дихати було можна. Одного бурдюка мало вистачити десь на годину чи дві.
Поверх цих противакуумних «костюмів» ми накинули шкури примар. Кучіат якомога нижче спустив каптури нам на обличчя, і тепер зуби примари закривали лиця, а самі голови перетворились у недоладну подобу шолома. На ноги ми натягли бахіли зі шкіри примари, що сягали аж до колін і міцно шнурувалися. Верхні накидки Чіаку спритно зашив кількома великими стібками — для цього у нього була напоготові кістяна голка. Водяний і повітряний мішки ми підвісили під одяг, біля клапана, який за потреби можна було швидко відкрити. Чічтіку, хоронитель вогню, навіть під час переходів постійно опікувався дихальною сумішшю, розтоплюючи кригу, перетворюючи її на воду та повітря й подаючи нові бурдюки замість використаних суворо за чергою: Кучіат був перший, я — останній. Тільки тепер я зрозумів, що загін шикується не просто так. Як і зрозумів, чому загін рухається на поверхні, утворюючи захисне коло, в центрі якого перебуває Чічтіку, хранитель вогню. Не лише тому, що він був важливою особою з релігійного та символічного погляду. Від його постійної пильності залежали наші життя.
Останнє, що ми додали до свого екіпірування перед тим, як вийти з печери в бурю й ступити на поверхневий лід, були ковзани, з довгими чорними лезами, гострі внизу й широкі згори, зручні для взутих у бахіли ніг. Чіаку витяг їх зі схованки біля виходу з печери. Ковзани ми прив'язали до ніг мотузками з жил примар. Власне, це було щось середнє між ковзанами та лижами-всюдиходами, і, лише недоладно проїхавши перші десять метрів, я збагнув, що ковзаюся на кігті примари.
Зізнаюсь, що я був сильно наляканий перспективою падіння при силі тяжіння 1,7 g, бо це було б рівнозначно тому, що на мене гепнеться ще сім десятих Рола Ендіміона. Але ми скоро призвичаїлись пересуватися на цих штуковинах, а наш роздутий одяг не давав забитись при падінні. Я знайшов собі ще й дрючину з нашого плоту і спирався на неї, наче на звичайну лижну палицю, коли поверхня ставала надто перетятою.
Шкода, що під час цього переходу в нас не було голографа. Закутані в накидки й комбінезони, обвішані бурдюками із зануреними в них шлангами, тюками з поклажею, із кістяними списами в руках — а на мені висіла ще й плазмова гвинтівка, — та на скейтах із пазурів примар, ми стовідсотково виглядали як астронавти епохи палеоліту зі Старої Землі.
І все це працювало. Сніжними та заледенілими застругами ми рухались значно швидше[152], ніж пересувались тунелями. Коли ж вітер задував із півдня — на жаль, не так часто, як хотілося би, — ми могли розкинути руки, і завдяки хутряним накидкам нас несло кригою, наче вітрильники.
Ця подорож поверхнею замерзлої Сьомої Дракона запам'яталася ще й завдяки суворій, але незабутній красі планети. Поки світило сонце, небо тут зоставалось абсолютно чорним, як це, наприклад, буває на позбавлених атмосфери супутниках планет. Але варто було сонцю лише скотитись за обрій, як чорний небосхил вибухав тисячами і тисячами зірок, що немов народжувались у нас на очах. Наші комбінезони та накидки добре захищали від майже космічного перепаду температур удень, але було зрозуміло, що навіть чітчатуки не зможуть витримати нічного холоду просто неба. На щастя, ми пересувались поверхнею так швидко, що мусили знайти укриття тільки для однієї шестигодинної ночівлі, відтак завдяки ретельному плануванню чітчатуками цієї подорожі у нас ще був цілий світловий день.
На планеті не виявилось гір чи інших форм рельєфу, вищих за крижані гребні або напливи. Тільки впродовж перших годин далеко на півдні у променях низького ранкового сонця ми бачили щось високе. За якийсь час я зрозумів, що це, випинаючись із криги, був хмарочос отця Главка. Поза тим місцевість була настільки позбавлена будь-яких прикмет, що я не розумів, як тут можна орієнтуватись, поки не помітив, як Кучіат поглядає на сонце, а тоді — на власну тінь. Упродовж усього короткого дня ми бігли на ковзанах на північ.
Чітчатуки пересувалися в чітко визначеному бойовому порядку: посередині хоронитель вогню, він же знахар, із жарівнею з вогнем і бурдюками з водою та повітрям, на флангах — воїни зі списами напоготові, Кучіат очолював загін, а Чіаку, другий за рангом у цій групі, охороняв тил, ковзаючи майже задом наперед, аби нападник не міг застукати нас зненацька. Кожен із чітчатуків був обмотаний поверх накидки мотузкою, і такими ж бухтами мотузок були обмотані й ми. Навіщо це було потрібно, я второпав, коли Кучіат раптом загальмував і повернув на схід, аби обминути кілька тріщин, яких я навіть не помітив. Я зазирнув до однієї з них — розколина йшла вертикально вниз, у суцільну темряву, — відтак спробував уявити, як воно — шубовснути в таку діру. Того ж дня, ближче до вечора, один із флангових у повній тиші раптом зник, викресавши фонтан крижаних кристалів. За мить він з'явився над поверхнею, а Чіаку та Кучіат розмотували свої рятувальні мотузки. Цьому чітчатуку вдалось загальмувати власне падіння, зачепитись і, використовуючи скинуті ковзани як кігті кішки, видряпатись прямовисною стіною розколини нагору. Я зрозумів, як досі недооцінював чітчатуків.
Того першого дня ми не бачили жодної примари. Коли сонце сіло, ми, виснажені до межі, помітили, що Кучіат і решта припинили бігти на північ і тепер рухаються по колу, низько нахиляючись і вдивляючись у кригу, неначе щось шукаючи. А пронизливий вітер, не вщухаючи ні на мить, хльостав нас струменями крижаної крупи. Якби ми пересувалися тут у скафандрах, то окуляри візора, я певний, вкрилися б подряпинами та відколами, зате накидки зі шкіри примар та лінзами з їхніх очей залишались абсолютно неушкодженими.
І ось Аічакут, який віддалився далеко на захід, замахав руками — перемовлятися крізь маски й вакуум було неможливо, — і ми всі попрямували до нього, зупинившись на місці, яке для мене нічим не відрізнялось від решти хвилястої крижаної поверхні. Кучіат жестом наказав нам відійти, відв'язав зі спини наш дбайливо припасований подарунок — сокиру — і взявся рубати кригу. Коли верхній шар був пробитий, ми побачили, що це не ще одна тріщина чи розколина, а вузький отвір, що веде до печери. Четверо воїнів наготовили списи і разом із Кучіатом, котрий очолив групу, зникли в отворі. Ми ж, утворивши захисне півколо, зостались чекати.
За мить Кучіат визирнув з отвору й жестом покликав нас. Він усе ще тримав у руці сокиру, і я відчував, що за шоломом із зубів примари та маскою комбінезона його обличчя розпливається в широкій усмішці. Сокира виявилася цінним подарунком.
Ніч ми перебули у лігві примари. Я допоміг Чіаку закупорити вхід снігом та кригою, ще метр тунелю ми забили шматками крижаних брил, а тоді приєдналися до інших. Чічтіку взявся нагрівати блоки снігу та льоду, доки ця крижана печерка не наповнилась повітрям, яким можна було дихати. Ми вляглися спати, притиснувшись одне до одного, двадцять три представники Неподільного народу і три Неподільні мандрівники, скинувши тільки маски і вдихаючи знайомий запах поту супутників. Наше спільне тепло не дало загинути в цю страшну ніч, поки знадвору лютувала буря, спричинена коріолісовими та низхідними потоками повітря[153], вганяючи у поверхню кристали зі швидкістю, близькою до швидкості звуку... якби тільки в цьому вакуумі були звуки.
152
термін «заструги» є міжнародним (використовується у формі множини у вигляді sastrugi або zastrugi, в однині пишеться sastrugus із латинським закінченням). Заструга (заструг) — нерухомий, витягнутий за вітром вузький і твердий сніговий гребінь завдовжки до декількох метрів і заввишки іноді до 1,5 м (звичайно 20-30 см). Заструги формуються при вітровому руйнуванні щільних заметів снігу, мають круглі навітряній пологі підвітряні схили. Більші поля заструг виникають на великих вирівняних просторах, що відрізняються постійними сильними вітрами, особливо на схилі великих льодовикових покривів, де сильні стокові вітри. Оскільки довга вісь заструг збігається з панівними в даній місцевості вітрами, їх використовують для визначення переважного напрямку вітрів на льодовикових покривах і сніжних рівнинах, вони допомагають орієнтуватися при русі по сніжній цілині в умовах поганої видимості.
153
тобто потоки, спричинені силами Коріоліса — сила Коріоліса (за іменем французького вченого Гаспара-Гюстава Коріоліса