Мені пригадується ще один штрих із картини тієї останньої ночі, проведеної разом із чітчатуками. Барліг примар був повністю викладений людськими кістками та черепами, вбудованими у круглі стіни крижаної печери з беззаперечним мистецьким смаком.
Наступного дня ми також не побачили примар, ані малих, ані дорослих, тих, що риють тунелі крізь кригу. А незадовго до заходу сонця ми скинули наші ковзани, склали їх до схованки, а тоді увійшли в крижані тунелі над другим порталом. Коли ми спустились туди, де вже можна було дихати залишками атмосфери, то з незрозумілим сумом зняли маски та захисні комбінезони і віддали їх Чатчіа. Нам здавалося, що ми ніби віддаємо бейджики із написом «Неподільний народ».
Кучіат звернувся до нас із короткою промовою. Я не міг услідкувати за лавиною слів, проте Енея переклала:
— Ми тішимося... щось про те, як це незвично не зустрітися з примарами, коли подорожуєш поверхнею... але, каже він, за везінням майже завжди приходить нещастя.
— Скажи йому, що я щиро сподіваюсь, що він помиляється, — мовив я.
Побачити чисту воду й туман, що стояв між рікою та крижаною стелею, було справжнім потрясінням. Хоча всі страшенно втомилися, ми відразу взялись до роботи. У рукавицях зібрати пліт виявилось не так уже й просто, але чітчатуки нам допомагали, і за дві години ми мали пліт — не такий, яким він був раніше, а трохи зменшений, незграбний, без щогли, без намету, без плити під вогнище. Проте стерно було на місці, а порізані на шматки жердини ми зв'язали мотузками, сподіваючись, що вони послужать на неглибокій ділянці ріки Тетіс.
Прощатися було ще важче, ніж я очікував. Кожен із чітчатуків обійняв нас принаймні двічі. На довгих віях Енеї повисли крижані бурульки, та і я, мушу зізнатись, кілька разів зглитнув.
Відштовхнувшись від берега, ми спрямували пліт на середину течії. Незвично було мандрувати навстоячки, не рухаючись, і я мимоволі відчував, як мої м'язи напружуються, намагаючись відштовхнутися й покотитися на ковзанах-кігтях... Портал і крижана стіна наближалися... Ми нахилили голови, аби проплисти під навислим крижаним уступом, аж нараз опинилися... хтозна-де.
Наш пліт плив назустріч ранковій зорі. Ріка тут була широка й велична, а течія повільна. Над рікою здіймались уступами складені з червоних скелястих порід береги, нагадуючи широкі й положисті сходи; далі розкинулась червона кам'яниста пустеля, місцями вкрита невисокими жовтими кущиками. І далекі пагорби, й арка порталу — все полум'яніло у променях гігантського червоного сонця, що сходило зліва. Температура повітря була вже на сто градусів вища за температуру в печері. Ми заслоняли очі від сонця, а накидки, схожі на пухнасті білі килимки, поскидали, склавши їх біля стерна. Обмерзлі колоди швидко відтанули і заблистіли на сонці.
Ми дійшли думки, що перебуваємо на Кум-Ріяді, навіть не питаючи комлоґа і не заглядаючи у путівник. Про це свідчили червона скеляста пустеля, мости з яскраво-червоного піщаника, колони з канелюрами, що втикалися просто в рожеве небо, та витончені червоні арки, які затьмарювали собою вже подаленілий портал. Ріка спершу бігла каньйонами, під червоними параболічними арками, тоді повернула й розкинулась широкою долиною, яку обдував гарячий вітер. Він пригинав до землі кущі полину і гнав хмари червоної куряви, що осідала на шкурах примар, забивалася в ніс і лізла в очі. Ближче до полудня ми дісталися родючої долини. Від ріки під прямим кутом відгалужувались канали в оторочці низькорослих жовтолистих пальм та їжакуватих хвощів. Незабаром почали з'являтись окремі будиночки, а потім вигулькнуло і саме сільце, розквітчане рожевими та червонясто-жовтими кольорами. І куди не глянь — ніде ні душі.
— Тут наче в Хевроні, — прошепотіла Енея.
— Ми ще не знаємо, — заперечив я. — Можливо, вони працюють десь далеко, тому нікого й не видно.
От уже й із півдня звернуло — доба на Кум-Ріяді тривала двадцять дві години, якщо вірити путівнику, — стало ще спекотніше, проте хоча мережа каналів густішала, дерев більшало, а селище йшло за селищем, ніде не було навіть натягу на присутність людей або хоч свійських тварин. Ми двічі приставали до берега — вперше, щоб набрати води з артезіанського колодязя, а вдруге, аби з'ясувати, звідки долинає стукіт молота. Виявилось, що це вистукує на вітрах із пустелі перехняблений дашок.
Зненацька Енея склалася ледь не вдвічі, болісно при цьому зойкнувши. Я впав на одне коліно, обводячи порожню вулицю плазмовим пістолетом, у той час як А. Беттік кинувся до малої. На вулиці не було нікогісінько. І жодного поруху за шибками.
— Нічого страшного, — видихнула дівчинка, коли андроїд підхопив її. — Щось зненацька заболіло...
Я підійшов до Енеї, почуваючись дурнем, котрий ні з того ні з сього відразу хапається за зброю. Сховавши пістолет у кобуру на поясі, я опустився на коліно біля дівчинки і взяв її за руту.
— Що сталось, мала?
Енея аж задихалася від ридань.
— Не... знаю... — ледь спромоглась вона мовити поміж схлипами. — Щось... жахливе... Не знаю.
Ми віднесли її на пліт.
— Будь ласка, — прошепотіла дівчинка, попри спеку вицокуючи зубами, — давайте заберемося звідси. Заберемося звідси скоріше.
А. Беттік розклав намет, який тепер зайняв майже весь наш прикорочений пліт. Ми розіслали в затінку шкури, поклали на них Енею, а тоді дали їй води з бурдюка.
— Щось не так у селі? — запитав я. — Там щось...
— Ні, — відказала Енея, здригаючись у риданнях. Я бачив, як вона намагається протистояти хвилям емоцій, що накривали її. — Ні... щось жахливе... тут... на цій планеті, але... і позаду нас теж.
— Позаду нас? — я висунувся з-під тенту і роззирнувся, але не побачив нічого, крім долини, широкої смуги ріки, та подаленілого селища, що губилось у розвихреному листі жовтих пальм.
— Позаду нас... на крижаній планеті? — неголосно запитав А. Беттік.
— Так, — простогнала Енея, знову кулячись від болю. — Це боляче!
Я приклав долоню до її чола й оголеного живота. Шкіра була гарячішою, ніж зазвичай, навіть якщо врахувати спеку і засмаглі на сонці руки та ноги. Я витягнув із заплічника медпакет і налаштував його на режим діагностики. З'ясувалось, що в Енеї лихоманка, біль у діапазоні 6,3 за шкалою долориметра, м'язові судоми та збої в електроенцефалограмі. Прилад рекомендував воду, ібупрофен, а насамкінець порадив звернутись до лікаря.
— Он там місто, — сказав андроїд, коли ріка обігнула крутий берег.
Я визирнув із намету. Рожево-червоні вежі, бані та мінарети були ще далеко, може, на відстані п'ятнадцяти кілометрів. Долина продовжувала розширятись, і течія не збиралася квапитись.
— Залишайся біля неї, — сказав я, взявшись за жердину.
Теперішній пліт значно полегшав, а через те, що нам ще й сприяла течія, він жваво понісся вперед.
Ми з А. Беттіком подивились у пожолоблений від води путівник і вирішили, що ми наближаємося до Мешгеда, столиці південного континенту, міста, де розташована Велика мечеть, мінарети якої ми вже добре бачили навіть звідси. А тим часом ріка несла нас повз селища, що купчились усе тісніше, крізь передмістя й промислові зони, заводячи нарешті до самого міста. Енея забулася в гарячці. Температура у неї знову підвищилась, і монітор медпакета блимав червоним, вимагаючи втручання лікаря.
Мешгед стояв такою ж моторошною пусткою, як і Новий Єрусалим.
— Здається, я щось чув, наче систему Кум-Ріяд захопили Вигнанці, приблизно тоді ж, коли й Вугільний Мішок[154], — зауважив я.
А. Беттік погодився, сказавши, що вони в Ендіміоні моніторили паксівське радіо й теж таке чули.
154
Вугільний Мішок (С99) — неправильної форми темна туманність (міжзоряна хмара, що складається із міжзоряного пилу та молекулярних хмар, здатних поглинати значний обсяг видимого світла, випромінюваного об'єктами, що перебувають позаду них) у сузір'ї Південного Хреста діаметром 30-35 світлових років. Найпомітніший такий об'єкт у південній півкулі. Уперше згадана в письмових джерелах іспанським мореплавцем та конкістадором Вісенте Яньєсом Пінсоном (бл. 1462 — після 1514) у 1499 р.