Ми причалили до невисокого пірса, і я на руках поніс дівчинку, шукаючи затінок на вулицях міста. Повторювалась та ж історія, що й на Хевроні, тільки тепер у порядку був я, а мала — непритомна. Я пообіцяв собі уникати по змозі пустельних світів у майбутньому.
Вулиці тут були не такими охайними, як у Новому Єрусалимі: автівки припарковані під дивними кутами або взагалі кинуті на тротуарах; вітер кружеляв сміття вулицями; вікна й двері розчахнуті, через що всередину намітався червоний пісок. А ще скрізь валялись якісь килимки — на тротуарах, на проїжджій частині вулиць, на колишніх моріжках. Я зупинився біля першої-ліпшої вервечки, бо помислив було, що це можуть виявитись килими-літуни. Ні, це були звичайнісінькі килимки. І всі вони були розкладені під однаковим кутом.
— Це молитовні килимки, — пояснив А. Беттік, коли ми знову зайшли в затінок дерев. Навіть найвищі будинки тут були помірно високими, нижчими за мінарети, що височіли над парковою зоною й кронами тропічних дерев. — Населення Кум-Ріяда майже на сто відсотків складалося з мусульман, — продовжив він. — Пакс тут захопив шилом патоки. Навіть солодкі обіцянки воскресіння не спрацювали. Тутешні люди не хотіли мати нічого спільного з Протекторатом.
Я обігнув ріг, вишукуючи очима лікарню, якусь табличку чи знак, де її шукати. Я відчував гаряче чоло Енеї біля своєї шиї. Дихання у дівчинки було часте й поверхневе, і здавалась вона невагомою, наче пір'їнка.
— Як на мене, про це місце йшлося у «Піснях», — сказав я.
А. Беттік кивнув.
— Пан-Силен написав, що десь триста років тому полковник Кассад переміг тут так званого Нового Пророка.
— Шиїти знову взяли владу після Падіння, чи не так?
Ми обстежили ще одну бічну вулицю. Я радше шукав червоний півмісяць, аніж червоний хрест.
— Так, — підтвердив А. Беттік, — і вони були в шаленій опозиції до Пакса. Якщо вірити деяким чуткам, шиїти нібито вітали тут Вигнанців, коли кораблі Пакса полишили цей сектор галактики.
Я подивився на порожні вулиці.
— Схоже, що Вигнанцям не дуже сподобався їхній прийом. Та сама історія, що й на Хевроні. Як ти гадаєш, куди вони всі поділися? Вигнанці ж не могли взяти все населення планети в заручники та...
— Дивіться, кадуцей[155]! — перебив мене А. Беттік.
І справді, на вікні високої будівлі пишався стародавній символ — крилатий жезл, довкола якого переплелися тілами дві змії. Усередині панував розгардіяш, але все ж було видно, що це радше стандартна офісна споруда, а не лікарня, на подобу тої, в якій лікували мене. А. Беттік наблизився до електронної вивіски, якою пробігали рядки арабського тексту і звідки долинало якесь механічне бурмотіння.
— Ти читаєш арабською? — здивувався я.
— Так, — відповів андроїд. — Також володію розмовною арабською, тобто фарсі. На десятому поверсі є приватна клініка. Гадаю, там знайдеться діагностичний центр, а можливо, й автохірург.
Я попрямував з Енеєю на руках до сходів, але А. Беттік спробував викликати ліфт. У порожній скляній шахті почулось гудіння, і незабаром підвісна кабіна зупинилась на нашому поверсі.
— Якось дивно, що електрика ще є, — зауважив я.
Ми піднялися ліфтом на десятий поверх. Енея прокинулась і застогнала. Ми проходили спершу викладеним плиткою передпокоєм і терасою з розбитим садом, де вітер розгойдував жовті та зелені пальми, а тоді зайшли до просторої кімнати зі скляними стінами, де стояли ліжка, декілька автохірургів і діагностичне обладнання. Роздягнувши дівчинку до білизни, ми поклали її на чисте простирадло у ліжко біля вікна. Під'єднавши діагностичний апарат замість медпакета, ми втупились на екран, очікуючи результату. Синтезований голос почав говорити арабською та фарсі, текст на екрані також з'явився арабською, але там знайшлося вікно з мережевою англійською, тож ми на нього й перейшли.
Діагноз автохірурга був такий: виснаження, зневоднення, відхилення на електроенцефалограмі, що можуть бути наслідками сильного удару головою. Ми з А. Беттіком переглянулись: Енея головою не вдарялася.
Ми дали дозвіл на лікування від виснаження та зневоднення і відійшли від ліжка. Із панелей висунулися фіксатори, механічний маніпулятор знайшов вену на руці Енеї та почав внутрішньовенно вводити заспокійливе і сольовий розчин.
За кілька хвилин дитина спокійно заснула. Діагностична панель знову заговорила арабською, й А. Беттік переклав раніше, ніж я встиг підійти до монітора:
— Пацієнту потрібний сон. Вранці вона почуватиметься краще.
Я зняв із плеча плазмову гвинтівку. Обметані заплічники ми покидали на одне із крісел для відвідувачів. Визирнувши у вікно, я сказав:
— Доки не стемніло, піду гляну, що робиться в місті. Треба переконатися, що ми справді тут самі.
А. Беттік склав руки на грудях і подивився на велике червоне сонце, що вже торкнулося дахів будинків на протилежному боці вулиці.
— Гадаю, ми тут абсолютно самі, — промовив він. — Просто тут це забрало більше часу.
— Що забрало більше часу?
— Хай що, але від чого зникли всі люди. На Хевроні не було навіть знаку паніки чи боротьби. Тут люди встигли вийти зі своїх машин. Але найпромовистішим свідченням є килимки.
Я вперше помітив, що на блакитному обличчі андроїда є зморшки: на чолі, а також у куточках очей і рота.
— Свідченням чого?
— Вони знали, що з ними щось станеться, — відповів А. Беттік. — Й останні свої хвилини провели у молитві.
Я притулив гвинтівку до одного із крісел і розстібнув кобуру.
— Хай там як, а я піду подивлюся, — сказав я. — Ти приглядай за нею, добре? А якщо вона прокинеться, — я витяг із заплічника два комунікатори, один кинув андроїдові, а другий причепив собі на комірець, прилаштувавши на місце мікрофон. — Зв'язок загальним каналом. Викликай мене, якщо будуть проблеми.
А. Беттік залишився стояти біля ліжка. Великою долонею він на диво ніжно торкнувся чола дівчинки, що спокійно спала.
— Я буду поруч, коли вона прокинеться, пан-Ендіміоне.
Дивно, що я так чітко пам'ятаю ту вечірню прогулянку покинутим містом. Цифрове оголошення на будинку банку сповіщало, що температура повітря 40 градусів за Цельсієм, 104 за Фаренгейтом; втім, сухий вітер швидко висушував піт, а рожево-червона вечірня заграва мене заспокоювала. Можливо, я так добре пам'ятаю той вечір, бо наступного дня все змінилось назавжди.
Мешгед являв собою дивну суміш сучасного міста зі східним базаром з «Тисячі й однієї ночі» — отого збірника неймовірних казок, що їх колись розповідала мені бабуся під зоряним небом Гіперіона. Мускусний припах казковості обволікав це місто. На розі, для прикладу, стояли електронна дошка оголошень і банкомат, а тільки заверни за ріг — і ти вже споглядаєш вуличні ятки, смугасті маркізи неймовірних кольорів і купи напівзогнилих овочів у контейнерах. Я уявив собі, якою галасливою та жвавою була ця вулиця: пробираючись крізь натовп, іржуть коні (чи верблюди, чи які там ще були тварини до Гіджри), погавкують собаки, крамарі закликають покупців, покупці несамовито торгуються із крамарями, нечутними тінями пропливають жінки у чорних чадрах і мереживних паранджах, а по боках вулиці з оглушливим ревом й у хмарах смердючого чадного газу (чи кетону, чи іншого бруду, який зазвичай викидали в атмосферу старовинні двигуни внутрішнього згоряння) котяться допотопні автівки...
Із цих фантазій мене зненацька вирвав наспівний чоловічий голос. Слова відлунювали від сталевих і кам'яних стін вулиць-каньйонів. Здавалося, голос виходить із парку, за квартал чи два ліворуч від мене, і я помчав туди, тримаючи руку на руків'ї пістолета, що виглядав із розстібнутої кобури.
— Ти це чуєш? — проказав я на ходу в мікрофон.
— Так, — почувся голос А. Беттіка у навушнику. — Двері на терасу відчинені, і я добре чую цей голос.
— Здається, це арабська? Можеш перекласти?
Коли я добіг до парку, то лише трохи захекався, і це після спринту завдовжки у два картали. Тут над усім — як будинками, так і деревами — вивищувалась мечеть. Кілька хвилин тому у просвіті вулиць я ще бачив, як вечірня заграва розфарбовує мінарети в червоне, а тепер кам'яні башти посіріли та потьмяніли, і лише верхні краєчки перистих хмарин ще купались у світлі.
155
кадуцей