Я поплескав її по зап'ястку.
— Але як це стосується...
— Послухай! — із притиском сказала дівчинка, висмикнувши руку. — Завтра на Божегаї може статися що завгодно. Я можу померти. Ми всі можемо померти. Майбутнє ніколи не буває написане... тільки накреслене. Якщо я помру, а ти врятуєшся, я хочу, щоб ти пояснив дядькові Мартіну... й усім, хто захоче вислухати...
— Ти не помреш, Енеє.
— Послухай мене! — розпачливо вигукнула дівчинка. У її очах знову заблищали сльози.
Я кивнув і приготувався слухати. Здавалося, що навіть вітер став завивати тихіше.
— Тейяра вбили на дев'ятому році його правління. Мій батько це прорікав. Я не знаю, хто це зробив, агенти ТехноКорду... вони використовували кібридів... чи просто ватиканські політики, але коли з двох спільних хрестоформ Тейяра воскреснув Лінар Гойт, Корд почав діяти. Саме Корд навчив Церкву воскрешати померлих, не позбавляючи їх сексуальності та розумових здібностей, як це раніше сталося з племенем бікура на Гіперіоні...
— Але звідки? — здивувався я. — Звідки Штінти ТехноКорду могли знати, як приборкати симбіонта-хрестоформу? — та я побачив відповідь у її очах раніше, ніж вона заговорила.
— Це вони винайшли хрестоформу, — сказала Енея. — Не той Корд, що існує зараз, а Абсолютний Розум, що його вони створять у майбутньому. Він відіслав ці штуки назад у часі на Гіперіон, він же створив і Гробниці часу. Випробував паразитів на загубленому в лісах племені... бікура... побачив проблеми...
— Незначні проблемки, — зауважив я. — Після воскресіння люди ставали імпотентами й недоумками. Ну то й що?
— Так, — мовила Енея. Вона знову взяла мою руку. — Корд зміг виправити ці недоліки завдяки своїй технології. Технології, яку він запропонував Церкві під керівництвом нового Папи... Лінара Гойта, Юлія Четвертого.
Я починав розуміти.
— Угода Фауста, — вихопилось у мене[158].
— Угода з дияволом, — підтвердила дівчинка. — І щоб отримати Всесвіт, Церква мала тільки продати свою душу.
— І так народився Протекторат Пакса, — неголосно сказав А. Беттік. — Влада, що базується на купі паразитів...
— Це Корд переслідує нас... мене, — продовжила дівчинка. — Я — загроза для них, не тільки для Церкви.
Я повільно похитав головою.
— Як ти можеш загрожувати Корду? Ти лише звичайна дитина!
— Звичайна дитина, яка спілкувалася з персоною кібрида-ренегата ще до свого народження, — прошепотіла Енея. — Мій батько став вільним птахом, Роле. Він вільно мандрував, і не лише інфосферою чи мегасферою, а й метасферою. Він побував навіть у тій психоцербермережі, що її жахався сам Корд.
— «Леви, тигри та ведмеді», — пробурмотів А. Беттік.
— Точно, — сказала Енея. — Коли персона мого батька проникла до мегасфери Корду, він запитав у Штінта на ім'я Уммон, чого боїться Корд. Вони казали, що не пускають батька до метасфери, бо там аж кишить левами, тиграми та ведмедями.
— Нічого не доберу, мала, — зізнався я. — Щось я заплутався.
Вона нахилилася ближче й стиснула мою руку. Теплий чистий подих торкнувся моєї щоки.
— Роле, ти знаєш «Пісні» Мартіна Силена. Що сталося з Землею?
— Зі Старою Землею? — по-дурному перепитав я. — У «Піснях» Штінт на ймення Уммон сказав, що три елементи ТехноКорду воюють між собою... Але ми вже про це говорили.
— Розкажи мені ще раз.
— Уммон сказав персоні Кітса... твоєму батькові, що Протестанти хочуть знищити людство. Консерватори... до яких належав і він... хотіли його врятувати. Вони зімітували руйнування Старої Землі чорною дірою і таємно перенесли її до Магелланових Хмар або до скупчення Геркулеса. Абсолютам, третій групі, було начхати на те, що станеться зі Старою Землею і з людством, доки вони могли продовжувати працювати над розробкою Абсолютного Розуму.
Енея слухала, не перебиваючи.
— І Церква погоджується з загальноприйнятою теорією, — продовжував я, щоправда, трохи плутано. — Стару Землю поглинула чорна діра — і вона загинула, як і мало бути.
— А ти в яку версію віриш, Роле?
Я замислився.
— Не знаю. Мабуть, я хотів би, щоб Стара Земля й досі існувала, але чомусь мене це не дуже хвилює.
— А якщо існує третя можливість? — промовила Енея.
Скляні двері раптом захиталися й задзеленчали. Я схопився за плазмовий пістолет, підсвідомо очікуючи, що це Ктир преться крізь скло. Але за вікном біснувався тільки вітер із пустелі.
— Третя можливість? — перепитав я.
— Уммон збрехав, — пояснила Енея. — Штінт збрехав моєму батькові. Жодна із груп ТехноКорду не пересувала Землі... Ні Консерванти, ні Протестанти, ні Абсолюти.
— Отже, вона була знищена, — припустив я.
— Ні, — відказала Енея. — Тоді мій батько цього не зрозумів. Зрозумів тільки згодом. Стару Землю дійсно перенесли до Магелланових Хмар, але це зробив не ТехноКорд. У нього не було ні технологій, ані енергетичних ресурсів, ані потрібного рівня контролю над Поєднувальною Безоднею. ТехноКорд навіть подорожувати до Магелланових Хмар не міг. Це надто далеко... неймовірно далеко.
— Хто ж тоді? — вигукнув я. — Хто вкрав Стару Землю?
Енея відкинулась на подушки.
— Я не знаю. Гадаю, цього не знає і Корд. А ще вони не хочуть цього знати і бояться, що ми дізнаємось.
А. Беттік підійшов на крок ближче.
— То це не Корд активує портали для нашої подорожі?
— Ні, — відказала Енея.
— А ми дізнаємось, хто це робить? — запитав я.
— Якщо залишимося живі, — мовила дівчинка. Тепер її очі вже не блищали гарячково, а лише втомлено дивились. — Завтра вони чекатимуть на нас, Роле. І я не маю на увазі цього отця-капітана з його людьми. Корд надіслав когось... щось... чекати на нас.
— Нелюда, котрий, як ти кажеш, убив отця Главка, Кучіата і його людей? — уточнив я.
— Так.
— Це щось на кшталт видіння? Звідки ти знаєш про отця Главка?
— Не видіння, — відказала дівчинка пониклим голосом. — Це спогад із майбутнього. Безсумнівний спогад.
Я подивився у вікно. Буря вщухала.
— Ми можемо лишитися тут, — запропонував я. — Можемо знайти екраноліт чи емтешку на ходу, перелетіти на північну півкулю, сховатися там в Алі чи ще в якомусь великому місті, про яке згадує путівник. Ми не зобов'язані бавитися в їхні ігри й проходити завтра крізь портал.
— Ні, ми мусимо, — відказала Енея.
Я почав було протестувати, тоді замовк, а згодом поцікавився:
— А Ктир яким боком до всього цього?
— Не знаю. Це залежить від того, хто послав його цього разу. Хоча, можливо, він діє самостійно. Я не знаю.
— Самостійно? — здивувався я. — Я гадав, що він просто машина.
— О, ні, — заперечила мала, — не просто машина.
— Не розумію, — я потер щоку. — Він може бути другом?
— Другом — ніколи, — сказала дівчинка. Вона знову сіла й приклала долоню мені до щоки, там, де я щойно шкрябав. — Не ображайся, Роле, я не навмисне заплутую. Я насправді не знаю. Нічого ще не написано. Усе таке мінливе... А коли я бачу якусь картину, то її наче намальовано на піску — і за секунду вітер її звіває... — шибки задеренчали під останнім поривом піщаної бурі, й Енея всміхнулась. — Перепрошую, що на мить заплуталася в часі...
— Заплуталася? — не зрозумів я.
— Оце питання, чи ти мене любиш... — пояснила вона з усмішкою, в якій було каяття. — Я забула, де ми й коли.
Після короткого мовчання я сказав:
— Нема за що перепрошувати, мала. Я тебе насправді люблю. І радше помру, ніж дозволю комусь тебе завтра скривдити — хоч Церкві, хоч ТехноКорду, хоч кому.
— Я теж докладу всіх зусиль, аби не допустити такої можливості, пан-Енеє, — промовив А. Беттік.
Дівчинка всміхнулася й взяла нас за руки.
— Бляшаний Лісоруб і Страшило, — проказала вона. — Я не заслуговую на таких друзів.
Тепер була моя черга всміхнутись, бо колись бабуся оповідала цю давню казку.
158
Фауст (