Він стояв просто над невеличким водоспадом, який три- або й чотириметровою стьожкою спадав зі скелі у природні мочарі. На чорне дзеркало тих мочарів спадало жовте листя, якийсь час неспішно собі кружляючи, аж поки течія не підхоплювала його й не відносила у безвість. Що в цьому будинкові відразу впадало у вічі, то це його, здавалось би, невагомі покрівлі, його прямокутні тераси, що всупереч силі тяжіння наче ширяли над водоспадом. Будинок був збудований із каменю, скла й бетону, подекуди виблискували сталеві конструкції. Ліворуч від уступів терас здіймалася триповерхова кам'яна стіна, але більшу її частину займали суцільні вікна. Металеві рами вікон було пофарбовано в делікатний помаранчевий колір.
— Вільнонесуча конструкція, — сказала Енея.
— Що?
— Так архітектор назвав конструкцію цих терас. Вільнонесуча, або консольна. Ці тераси — поглянь! — наче відлуння вапнякових карнизів, яким уже понад мільйон років.
Я призупинився і глянув на Енею. Катер за нашими спинами заступили дерева.
— Це той будинок, що ти шукала? — запитав я. — Той, який ти бачила уві сні, коли ще не народилася?
— Так, — губи її ледь помітно тремтіли. — Я навіть знаю, як він називається, Роле. «Будинок над Водоспадом»[164].
Я кивнув і втягнув у себе повітря. Пахло прілим листям, зеленню, перегноєм і чимось іще. Пахло геть не так, як на Гіперіоні, але, на мій подив, пахло рідним домом.
— Стара Земля, — прошепотів я. — Хіба таке можливо?
— Просто... Земля, — сказала Енея, торкаючись моєї руки. — Ходімо.
Ми перейшли мочарі по невеличкому містку, піднялися трохи вгору посипаною гравієм алеєю, дослухаючись, як він хрускотить під нашими ногами. У самий будинок потрапили крізь лоджію та вузький коридор. Мені здалося, наче ми опинились у затишній печері.
Зупинившись серед просторої вітальні, ми гукнули господарів, але ніхто не озвався. Енея проходжувалась величезним приміщенням наче в трансі, торкалася пальцями дерев'яних і кам'яних поверхонь, скрикуючи в захваті від того, що траплялося їй на очі.
Підлогу місцями вкривали килими, а місцями під ногами був голий камінь. Уздовж стінної ніші тягнулися полиці, щільно заставлені книжками, але часу проглянути хоч би корінці в мене не було. Зверху стіни обрамляли металеві карнизи — вони, мабуть, слугували лише елементом декору. Біля дальньої стіни вивищувався величезний камін. Черінь була кам'яною — можливо, вершечок того валуна, на якому, здається, покоївся будинок, виходив аж сюди.
Незважаючи на погожий осінній день, у каміні потріскували дрова. Я знову гукнув господарів, але відповіддю була тільки тиша.
— Нас тут чекали, — сказав я, намагаючись хоч би жартом заспокоїти себе, бо єдиною моєю зброєю був лазерний ліхтарик.
— Так, чекали, — підтвердила Енея.
Ліворуч від каміна у стіні виднілася ніша, де висів великий, понад півтора метри в діаметрі, металевий чан. Енея наблизилась до чана і поклала долоні на його пофарбований в іржаво-червоний колір бік.
— Архітектор планував, що це буде чайник, аби нагрівати в ньому вино, — пояснила дівчинка. — Але його використали лише один раз... та й тоді вино принесли з кухні і просто налили туди. Він надто великий, та й фарба, можливо, токсична.
— Це той архітектор, котрого ти шукаєш? — запитав я. — Той, у кого ти хочеш навчатися?
— Так.
— Я гадав, він геніальний. Чому він зробив чайник для вина надто великим та ще й токсичним?
Енея повернулась до мене і в'їдливо посміхнулась.
— Роле, у геніїв інколи також глузд за розум завертає. Якщо тобі потрібні докази, то згадай хоча б нашу подорож. Ходімо роздивимось навкруги.
Тераси були просто чудові, так само як і панорама, що з них відкривалася. І це не беручи до уваги водоспаду, що струменів просто від нашими ногами... Стелі в кімнатах і дашки над терасами були невисокі, але це лише підсилювало враження, що ти виглядаєш із печери у зелений світ, дивишся на нього крізь усе це скло. У вітальні ми натрапили на люк, зроблений із якогось металоскла, піднялися сходами, що кріпилися шарнірами до стелі, на другий поверх й опинилися на великому цементному помості, що нависав над водоспадом і мочарами.
— Вишка для пірнання, — мовила Енея так упевнено, наче вона повернулась додому, де їй усе знайоме.
— І з неї пірнають?! — запитав я, роззираючись.
— Навряд чи нею користуються за призначенням, — відповіла дівчинка. — Але архітектор вважав, що вона — я цитую — «доконче необхідна з усіх точок зору».
Я торкнувся її плеча. Вона повернулася до мене й усміхнулась, не механічно чи неуважно — ні, її усмішка наче осяяла все надовкола.
— Де ми, Енеє?
— Будинок над Водоспадом, — сказала вона. — Ведмежий Струмок, західна Пенсильванія.
— Це така країна? — запитав я.
— Провінція. Тобто штат. У колишніх Сполучених Штатах Америки. Континент Північна Америка. Планета Земля.
— Земля, — повторив я. Тоді знову роззирнувся. — А де всі? Де твій архітектор?
Дівчинка похитала головою.
— Я не знаю. Гадаю, скоро дасться чути.
— Скільки ми пробудемо тут, мала? — я вже прикидав, які запаси провізії, зброї й іншого спорядження нам знадобляться, поки А. Беттік видужуватиме і поки ми не вирушимо далі.
— Кілька років, — відповіла Енея. — Шість-сім. Не більше, я сподіваюся.
— Років? — я наче прикипів до найвищої тераси, куди ми піднялися черговими сходами. — Років?!
— Я повинна навчатись у цієї людини, Роле. Мені треба дізнатися про певні речі.
— Про архітектуру?
— Так. І про себе також.
— А що робити мені, доки ти будеш... дізнаватися про себе?
Замість обернути все на жарт Енея серйозно кивнула головою.
— Розумію, Роле. Це здається нечесним. Але тобі треба буде багато дечого зробити, поки я буду... зростати.
Я мовчки чекав.
— Землю треба дослідити, — вела далі дівчинка. — Мої батьки тут побували. Мама вважала, що... леви, тигри та ведмеді — це ті сили, що забрали Землю, аби ТехноКорд не зміг її зруйнувати... так ось... мама вважала, що вони проводять тут експерименти.
— Експерименти? — не зрозумів я. — Що за експерименти?
— Експерименти з людською геніальністю. Хоча, можливо, краще було б назвати це експериментами з людяністю.
— Поясни.
Енея вказала на будинок, у якому ми перебували.
— Цей будинок був збудований у 1937 році.
— Від Різдва Христового? — запитав я.
— Так. Я впевнена, що його було зруйновано у двадцять першому сторіччі під час класових бунтів у Північній Америці. А може, ще й раніше. Ті, хто переніс сюди Землю, його реконструювали. Так само як реконструювали для мого батька Рим дев'ятнадцятого сторіччя.
— Рим?
Я розумів, що, перепитуючи кожне слово, поводжуся так, наче в мене банани у вухах. Але що я міг вдіяти? Такий уже видався день.
— Рим, де минули останні дні Джона Кітса, — пояснила Енея. — Але це геть інша історія.
— Еге ж. Про це я читав у «Піснях» твого дядечка Мартіна. Але я й тоді цього не зрозумів.
Енея зробила отой свій фірмовий жест, до якого я вже став звикати.
— Я теж не розумію, Роле. Але ті, котрі перенесли сюди Землю, переносять і людей, і давні міста з усіма будівлями. Вони створюють... динаміку.
— Шляхом воскресіння? — у моєму голосі пролунав сумнів.
— Ні... радше як... от мій батько... він був кібридом. Його персона містилася в матриці Штінта, а тіло він мав людське.
— Але ти не кібрид.
Енея похитала головою.
— Ти знаєш, що я не кібрид, — вона рушила терасою далі, я йшов поруч. Під нами шумів водоспад. — Поки я буду... в школі, тобі доведеться дещо зробити.
— Наприклад?
— Коли ти вивчиш Землю та з'ясуєш, що замислили ці... сутності... тобі доведеться першому покинути планету і доправити сюди наш корабель.
— Наш корабель? — я вирішив нарешті витягти метафізичний банан із вуха. — Ти маєш на увазі, що я відправлюся крізь портал за кораблем Консула?
— Еге ж.
164
Будинок над Водоспадом (