— Пропустить тебе? — повторив я.
— Еге ж. Я сподівалася, що... він мене впізнає... Так і вийшло.
Я витягнув ноги, і підбори моїх черевиків вгрузли в червоний пісок.
— Ти говориш про портал так, наче він — жива істота, — зауважив я.
Енея подивилася через плече на арку за півкілометра від нас.
— Так і є, до певної міри, — погодилась вона. — Та це важко пояснити.
— Але ти впевнена, що військові Пакса не зможуть пройти крізь нього й переслідувати нас тут?
— Звичайно. Портал не спрацює для будь-кого іншого.
Мої брови поповзли догори.
— Тоді як пройшов крізь нього я? Й А. Беттік? І... корабель?
Енея всміхнулася.
— Бо ви були зі мною.
Я підвівся.
— Добре, поговоримо про це пізніше. Перш за все нам потрібно мати план. Ми відправляємося в розвідку негайно чи спочатку витягнемо з корабля наші манатки?
Енея дивилася на темну воду.
— А тоді Робінзон Крузо роздягся догола, поплив до свого корабля, набив кишені галетами і знову посунув до берега[90]...
— Що? — перепитав я, піднімаючи свій заплічник та несхвально дивлячись на малу.
— Пусте, — відповіла вона, теж підводячись. — Це просто стара книжка, ще до Гіджри. Її читав мені дядько Мартін. Він казав, що редактори завжди були олухами царя небесного, навіть півтори тисячі років тому.
Я глянув на андроїда.
— Ти щось розумієш, А. Беттіку?
Він поворухнув тонкими губами. Я вже привчився розцінювати це як усмішку.
— Пан-Ендіміоне, розуміти пан-Енею — це не мій обов'язок.
Я зітхнув.
— Добре, повернемося до наших баранів... То ми йдемо на розвідку, поки не споночіло, чи викопуємо свої пожитки з надр корабля?
— Голосую за те, аби піти роздивитися навколо, — висловилась Енея. Вона кинула погляд углиб джунглів, де вже панували сутінки. — Але йти не крізь це жахіття.
— Угу, — погодився я, витягуючи із заплічника килим-літун, де він лежав поверх інших речей, і розкочуючи його на піску. — Подивимося, чи працює він у цьому світі, — я замовк, а тоді підніс комлоґ ближче до обличчя. — До речі, а що це за світ? Кораблю, не підкажеш?
Відповідь на секунду забарилася, наче корабель занурився у якісь власні проблеми.
— Перепрошую, не можу ідентифікувати через стан баз даних. Звісно, я міг би скористатися навігаційною системою, але для цього потрібно мати зоряне небо. Можу тільки сказати, що на планеті, принаймні в цьому районі, на цю хвилину немає штучних електромагнітних або мікрохвильових випромінювань. На орбіті відсутні супутники зв'язку або інші об'єкти, створені людьми.
— Добре, — сказав я. — Але де ми?
Я подивився на Енею.
— Звідки мені знати? — здвигнула вона плечима.
— Це ти нас сюди перенесла, — не вгавав я.
Я розумів, що говорю з нею нестримано, але саме в такому, нестриманому, настрої я перебував на той час.
Енея похитала головою.
— Роле, я тільки активувала портал. Мій план полягав у тому, аби забратися подалі від отця-капітана-як-там-його і всіх тих кораблів. Ось і все.
— І знайти свого архітектора, — зауважив я.
— Так, — погодилась вона.
Я роззирнувся навколо, а тоді глянув на ріку та джунглі.
— Не надто багатообіцяюча місцина, щоб відшукати тут хоч якогось архітектора, чи не так? Гадаю, ти маєш рацію... нам варто відправитися вниз по ріці, аж до наступного світу.
Раптом мою увагу привернула обплутана виткими рослинами арка порталу, яким ми сюди дісталися. Тепер я зрозумів, чому ми проорали берег: у цьому місці ріка робила поворот праворуч, десь метрів за п'ятсот від порталу. Наш корабель пройшов крізь портал та продовжував рухатися прямо, спершу мілиною, а потім і пляжем.
— Зачекай, — сказав я, — а чи не можемо ми перепрограмувати цей портал і відправитися за його допомогою будь-куди? Нащо нам шукати ще один?
А. Беттік відійшов на крок від корабля, аби краще бачити арку.
— Портали на ріці Тетіс не діяли так, як мільйони особистих порталів, — тихо зауважив він. — Їхня конструкція не передбачала також тих функцій, які виконували портали на Ґранд-Анфіладі чи великі космічні портали, — він видобув із кишені невеличку книжку. Я побачив назву: «Путівник по Всемережжю». — Схоже, ріка Тетіс слугувала, головним чином, для мандрівок і відпочинку, — озвався знову він. — Відстань між порталами могла дуже різнитися: від кількох до багатьох сотень кілометрів...
— Сотень кілометрів! — повторив я. А я сподівався, що портал чекатиме на нас відразу за наступним поворотом ріки...
— Так, — підтвердив А. Беттік. — Задум, наскільки я розумію, полягав у тому, щоб запропонувати мандрівникові широку розмаїтість світів, пейзажів і пригод. Цій меті відповідали тільки річкові портали, бо вони були запрограмовані на випадковий вибір... Тобто ділянки ріки, що належали до різних світів, постійно тасувалися, немов карти у колоді.
Я похитав головою.
— «Пісні» старого поета стверджують, що річки після Падіння були немов нарізані скибками... що вони пересохли, наче колодязі в пустелі.
Енея пирхнула:
— Роле, дядечко Мартін інколи здатний наплести сім мішків гівна. Він не бачив, що сталося з Тетіс після Падіння. Він був тоді на Гіперіоні, хіба ти забув? Він ніколи не повертався до Мережі. А всі ці дурниці — просто вигадав.
Не годилося так говорити про найвизначніший літературний твір останніх трьох століть. Чи про його творця — легендарного старого поета. Але я вибухнув реготом і не міг зупинитися. А коли зупинився, Енея подивилась на мене з тривогою.
— Роле, з тобою все гаразд?
— Еге ж, — відказав я. — Просто почуваюся щасливим, — я обернувся і знову обвів рукою джунглі, ріку, портал, навіть наш корабель, що й надалі викинутим китом лежав на березі. — Почуваюся щасливим із незрозумілих причин.
Енея кивнула, наче чудово мене зрозуміла.
— У тій книжці пишуть, який це світ? — звернувся я до андроїда. — Джунглі, блакитне небо... дев'ять із половиною за шкалою Сольмева, не менше. Таких світів не може бути багато. Він є у списку?
А. Беттік погортав сторінки.
— Не пам'ятаю, аби такий світ, із джунглями, згадувався у тих розділах, що я встиг переглянути, пан-Ендіміоне. Треба почитати уважніше.
— Я гадаю, нам слід тут трохи пороздивлятися, — озвалась дівчинка.
Вочевидь, її аж п'яти свербіли вирушити у розвідку.
— Але спочатку потрібно забрати з корабля деякі необхідні речі, — заперечив я. — У мене є список...
— На це знадобиться купа часу, — не погодилась Енея. — Поки ми покінчимо з цим, сонце вже сяде.
— Однак, — не здавався я, — ми мусимо організуватися...
— Якщо я можу запропонувати план дій, — стиха вклинився А. Беттік, — то, можливо, ви б із пан-Енеєю відправилися... хм... на рекогносцировку, а я тим часом міг би виносити з корабля речі за списком. Якщо, звісно, ви не вважаєте доцільнішим переночувати сьогодні на кораблі.
Ми всі водночас подивилася на бідолашний корабель. Вода вирувала навкруги нього, а над поверхнею води виступали зігнуті та почорнілі обрубки, які колись були шляхетно вигнутими задніми ребрами. Я уявив, як це — спати серед безладно навалених речей, при червоному аварійному освітленні або в цілковитій темряві, що панувала на середніх рівнях. Уявив, а тоді сказав:
— Усередині безпечніше, але давайте витягнемо на берег речі, що можуть знадобитися нам для подорожі, а там подивимось.
Ми з андроїдом обговорювали наші дії ще кілька хвилин. Тоді взяв із собою плазмову рушницю і, хоч пістолет 45-го калібру висів у мене на поясі в кобурі, я хотів прихопити ще й рушницю шістнадцятого калібру, яку відклав убік під час ревізії, а також спорядження для кемпінгу, — я бачив усе необхідне в одній із шаф. Я ще не вирішив, на чому нам вирушити вниз по ріці. Килим-літун, може, й підніме у повітря трьох пасажирів, але, і це точно, не разом з усім нашим знаряддям. Тому ми вирішили витягти з ніш і розпакувати три із чотирьох летючих велосипедів. Я пам'ятав, що на кораблі був літальний пояс, що міг стати у пригоді, і такі корисні речі, як куб-нагрівач, спальники, каремати, лазерні ліхтарі для кожного з нас і передавачі з навушниками.
90
«Робінзон Крузо» (
Повна назва твору «Життя, незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, який прожив 28 років у повній самотності на безлюдному острові біля берегів Америки поблизу гирла річки Оріноко, куди він був викинутий корабельною аварією, під час якої весь екіпаж корабля, крім нього, загинув, з викладом його несподіваного звільнення піратами; написані ним самим». В основу першого твору було взято епізод з життя Олександра Селкирка, шотландського моряка, боцмана судна «Сенк Пор», якого після сварки з капітаном висадили на безлюдному острові у Тихому океані, забезпечивши зброєю, продовольством, насінням та інструментами. На острові він прожив чотири роки і чотири місяці. Острів до 1966 називався Мас е Тьєра (icn. Mas a Tierra Велика земля), а тепер називається островом Робінзона Крузо і належить Чилі.