— А для чого? — запитав я.
— Здається, у нас гість, — відповів А. Беттік.
— Велика річкова істота? — вигукнула Енея. — Схожа на манту, тільки ще здоровіша?
— Не зовсім, — почули ми спокійний голос А. Беттіка. — Це Ктир.
30
Наш килим-літун, мабуть, мав вигляд розмазаної ляпки, коли ми мов навіжені неслися назад. Я запитав у корабля, чи може він надіслати нам голографічне зображення Ктиря в реальному часі, але він відповів, що більшість сенсорів на його корпусі вкриті багнюкою, тому не дають чіткої панорами пляжу.
— А хіба він на пляжі? — запитав я.
— Був хвилину тому, коли я виносив чергову партію вантажу, — почув я голос А. Беттіка.
— А потім він з'явився у відсіку з акумуляторами, — втрутився корабель.
— Що? — перепитав я. — Але ж до тієї частини корабля немає входу... — я замовк раніше, ніж встиг виказати себе повним ідіотом. — Де він зараз?
— Достеменно не знаємо, — відповів А. Беттік. — Зараз я виберуся на корпус і візьму з собою радіопередавач. Корабель ретранслює вам мій голос.
— Зачекай, — почав я.
— Пан-Ендіміоне, — перервав мене андроїд, — я зв'язався з вами не для того, аби поквапити повернутися, а радше запропонувати, щоб ви з пан-Енеєю... гм-м... продовжили вашу екскурсію ще на якийсь час, поки ми з кораблем не отримаємо інформації щодо... гм-м... намірів нашого гостя.
Це видавалося розумним. Мені доручили захищати цю дівчинку, а коли з'явився той, хто, можливо, є найувбивчішою машиною в Галактиці, то що я роблю? Тягну її просто до небезпеки! Схоже, цього довгого дня я поводжуся наче останній тупак. Я потягнувся було до літальних ниток, аби розвернутися на схід, проте Енея зупинила мене, поклавши свою руку поверх моєї.
— Ні, — сказала вона. — Ми повертаємось.
Я похитав головою.
— Ця істота...
— Ця істота може дістатися куди завгодно, — зауважила дівчинка. Очі її дивилися надзвичайно серйозно. — Якби йому були потрібні я або ти... він би з'явився просто посеред нашого килима.
Ці слова змусили мене озирнутися.
— Повертаємось, — повторила Енея.
Я зітхнув і полетів рікою вгору, тільки трохи сповільнивши килим. Витягуючи плазмову рушницю з заплічника та відкидаючи ложу, я сказав:
— Не розумію. Десь згадується, що ця потвора коли-небудь залишала Гіперіон?
— Здається, ні, — озвалася дівчинка. Вона приткнулась обличчям мені до спини, аби сховатися від вітру, що посилився, коли поле-відхилювач зменшилося.
— Тоді... що відбувається? Він іде за тобою?
— Це логічне припущення, — слова лунали приглушено, бо вона говорила мені в сорочку.
— Навіщо? — запитав я.
Енея відсахнулася від мене так різко, що я інстинктивно протягнув руку, аби підхопити її та не дати скотитися з килима. Вона шарпонулася й від руки.
— Роле, у мене немає відповідей на ці питання, зрозумій! Я не знала, що ця істота покине Гіперіон. І точно не хотіла, аби він це зробив, можеш мені повірити.
— Вірю, — сказав я, опускаючи руку на килим.
Я помітив, якою величезною вона здається поруч із тендітною рукою дівчини, її невеличким коліном і крихітною ступнею.
Вона накрила мою руку своєю.
— Повертаймося.
— Добре.
Я зарядив рушницю плазмовою обоймою. Патрони були не окремими, а йшли суцільною стрічкою. П'ятдесят плазмових набоїв в обоймі. Коли вистрелить останній, обойма випаде. Я пристукнув обойму вгору і всередину, як нас вчили у Місцевій гвардії, встановив перемикач на одиночну стрільбу і перевірив запобіжник. Потім поклав зброю собі на коліна.
Енея взялась за мої плечі, аби гукнути у вухо:
— Ти гадаєш, ця штука допоможе тобі проти Ктиря? Щоб подивитись на неї, мені довелося повернути голову, наче вона була на шарнірах.
— Ні, — відказав я.
Ми летіли просто на призахідне сонце.
Прилетівши, ми побачили А. Беттіка на вузькій смужці пляжу. Самого. Він помахав нам рукою, показуючи, що все гаразд, але, перш ніж сісти, я все ж таки зробив коло над верхівками дерев. Призахідне сонце, наче червона куля, балансувало на виднокрузі джунглів.
Я посадив килим на пляж, поруч із купою ящиків та обладнання, у затінку корабля, і зіскочив з нього, тримаючи плазмову рушницю напоготові.
— Наразі його тут немає, — сказав А. Беттік.
Він уже передавав нам цю звістку по радіо, але я все ще не відійшов від напруженого очікування. Андроїд підвів нас до того місця, де на піску виднілася пара відбитків, якщо тільки хтось назвав би оте відбитками. Це виглядало так, наче хтось із силою притиснув до землі важелезну грабарку у двох місцях.
Я зігнувся біля відбитків, неначе досвідчений слідопит, як воно насправді й було, а тоді збагнув, що це дурна справа.
— Він просто з'явився тут, тоді потрапив до корабля, а потім отак зник?
— Так, — підтвердив А. Беттік.
— Кораблю, ти бачив цю істоту на радарі чи візуально?
— Ні, — пролунала відповідь із браслета. — В акумуляторному відсіку нема відеокамер.
— А звідки ти знаєш, що він там був? — запитав я.
— У мене є давач маси в кожному приміщенні, — пояснив корабель. — У польоті я маю точно знати, як змінюється розподіл маси по всіх відсіках.
— І наскільки ж змінилася маса? — поцікавився я.
— На одну цілу й шістдесят три тисячних тонни.
Я так і закляк, не розпрямившись до кінця.
— Що? Він важить понад тисячу кіло? Маячня! — я подивився на відбитки ніг. — Не може бути!
— Може, — сказав корабель. — Поки ця істота була в акумуляторному відсіку, маса змінилася саме на тисячу і шістдесят три кіло.
— Ісус би заплакав, — мовив я, повертаючись до А. Беттіка[91]. — Цікаво, чи хтось колись зважував цього сучого сина раніше?
— Ктир майже у три метри заввишки, — відказав андроїд. — І може мати дуже велику питому масу. А ще він може змінювати масу за своїм бажанням.
— А чого він іще може забажати? — пробурмотів я, дивлячись на межу лісу.
Під деревами було дуже темно, адже сонце вже сіло. Схожа на гігантську пір'їну, вайя[92] на вершечку папоротеподібної рослини, високо над нашими головами, спіймала останній відблиск сонця й згасла. Поки ми літали, небо затягло хмаринками; на заході вони жевріли червоним, а тепер, коли сонце сховалось за обрій, теж зблякли.
— Ти готовий визначити наші координати за зірками? — звернувся я до комлоґа.
— Цілком готовий, — відізвався корабель, — тільки треба зачекати, щоб розійшлися хмари. Але я вже зробив інші корисні обчислення.
— І які ж? — запитала Енея.
— Ось які: з того, як рухалося сонце, я обчислив, що доба на цій планеті триває вісімнадцять годин, шість хвилин і п'ятдесят одну секунду. У стандартних одиницях старої Гегемонії, звісно ж.
— Зрозуміло, — відказав я, а тоді звернувся до А. Беттіка: — У твоїй книжці є прогулянкові світи з довжиною доби у вісімнадцять годин?
— Я про такі не читав, пан-Ендіміоне.
— Добре, — промовив я. — Давайте вирішимо, що нам робити сьогодні. Розбити табір на цьому місці, переночувати в кораблі чи поскидати все добро на летючі велосипеди та й гайнути рікою до наступного порталу? Ми можемо прихопити з собою ще й надувний пліт. Я голосую за це. Мені не дуже кортить залишатися в світі, де навколо розгулює Ктир.
А. Беттік підняв догори один палець, немов учень у класі.
— Мені слід було повідомити вас раніше, по радіо, — промовив він так, наче його щось бентежило. — Відсік, де зберігалося приладдя для роботи на інших планетах, постраждав від атаки. Плота я не знайшов, хоча корабель пам'ятає, що такий був на борту, а три з чотирьох великів вийшли з ладу.
— Повністю? — насупився я.
— Так, сер, — підтвердив андроїд. — Абсолютно. Четвертого, на думку корабля, можна полагодити, але на це піде кілька днів.
91
фраза, відома тим, що є найкоротшим віршем у Біблії (
92
вайя (в множині вайї) (від