— Він дивився на тебе?
— Він дивився на схід, туди, куди тече ріка, — відповів А. Беттік.
Немов чекав на наше з Енеєю повернення, подумав я.
Отже, я сидів біля мерехтливого багаття, дивився, як витанцьовують і виблискують світлові стовпи над розгойданими джунглями, стежив очима за блудними вогниками, що петляли в темряві між деревами, слухав наднизьке гудіння грому, схоже на ревіння величезного голодного звіра, і весь час питав себе, що я до дідькової мами тут роблю. Розум підказував, що от ми, ситі і дурні, справляємо собі посиденьки біля вогнища, а в цей час до нас уже підкрадаються велоцираптори та зграї хижих калідергазів[93]. Або, так і дивись, несподівано розіллється ріка... можливо, саме цієї миті на нас уже мчить стіна води. Ні, розбити намет на піщаній косі — це була не найкраща ідея. Треба було влаштуватися на ніч у кораблі, та ще й повітряний шлюз задраїти як слід.
Енея лежала на животі й дивилася на вогонь.
— Знаєте якісь історії? — поцікавилась вона.
— Історії! — вигукнув я. А. Беттік, котрий сидів, обійнявши свої коліна, підняв голову.
— Так, — сказала дівчинка. — Наприклад, про привидів.
Я тільки пирхнув.
Енея підперла підборіддя кулачком. На її личку тепло мерехтіли відблиски вогню.
— Просто подумала, що це могло би нас розважити, — не вгавала вона. — Я люблю історії з привидами.
Мені на думку спали чотири чи навіть п'ять відповідей, але я припнув язика.
— Краще йди спати, — порадив я нарешті. — Якщо корабель не помилився щодо короткої доби, ніч буде недовга, — Боже, хай би це так і було, додав я подумки. А вголос сказав: — Тобі треба поспати, поки є час.
— Добре, — погодилась Енея та, глянувши востаннє на вогнище на тлі збурених джунглів, на полярне сяйво на небосхилі та вогники святого Ельма в гущавині, влізла у свій спальний мішок і притихла.
Якийсь час ми з А. Беттіком просиділи мовчки. Час від часу я звертався до свого комлоґа, наказуючи кораблеві негайно повідомити, якщо вода в ріці почне підійматися, або якщо він виявить зміну власної маси, або якщо...
— Я охоче візьму на себе першу варту, пан-Ендіміоне, — озвався андроїд.
— Ні, йди собі спати, — відказав я, геть забувши, що андроїд спить дуже мало.
— Тоді давайте вартувати разом, — примирливо запропонував він. — Але коли вам захочеться подрімати, пан-Ендіміоне, то будь ласка.
Можливо, упродовж тих шести годин перед тропічним світанком я й справді придрімував. Ніч була хмарною та грозяною, тож корабель так і не зумів визначити наших координат за зірками. Велоцираптори та калідергази не з'являлися. Потопу не сталося. Грозяне північне сяйво нас не вразило, як і не підсмажили нас болотяні вогні.
Що мені найбільше запам'яталося з тієї ночі, крім моєї швидко прогресуючої параної та жахливої втоми, так це Енея, котра спала, підклавши під щоку кулачок, наче немовля, котре збирається засунути до рота великий палець, та її русяве зі світлими прядками волосся, що розсипалося по червоному спальному мішку. Тієї ночі я зрозумів, наскільки важливе й складне завдання маю — зберегти цю дитину від гострих лез чужого та байдужого Всесвіту.
Гадаю, саме тієї грозової та вітряної ночі на чужій планеті я зрозумів, як це — бути батьком.
Ми взялися до роботи, щойно почало світати, і я пригадую цей ранковий коктейль із ниючої спини, почервонілих очей, колючих щік, всеохопної втоми та щирого захвату, що його завжди відчував після першої ночівлі просто неба. Енея пішла до річки вмиватись, і, треба сказати, вона виглядала свіжішою й охайнішою, ніж можна було очікувати за таких обставин.
А. Беттік розігрів на кубі каву, і ми смакували нею, дивлячись, як ранковий серпанок клубочиться і здіймається над бистрінню. Енея зробила пару ковтків із пляшки з водою, яку вона прихопила з корабля, і всі ми пожували пластівців із сухпайка.
На той час, коли сонце піднялося над джунглями, розігнавши туман, ми вже перевозили наше спорядження килимом-літуном. Оскільки ми з Енеєю минулого вечора наліталися вволю, я віддав килим А. Беттіку, а сам взявся витягувати з корабля ще деякий дріб'язок, водночас перевіряючи, чи не забули ми чогось украй необхідного.
Одяг був проблемою. Я спакував усе, що, на мою думку, могло нам знадобитися. Але дівчинка мала тільки той одяг, що був на ній на Гіперіоні, та ще кілька сорочок із гардероба Консула, обтятих за її зростом. Понад 250 років виношуючи плани із порятунку дитини, старий поет, здавалось би, міг подумати про те, аби приготувати для неї такі-сякі платтячка. Енею начебто цілком задовольняв цей мінімум, але мене турбувало, що буде, коли похолоднішає чи задощить.
Допомогли, знову ж таки, секції з транспортного відсіку, де була всяка всячина для роботи поза межами корабля. Там знайшлося кілька комбінезонів, що їх вдягають під скафандри, і найменший із них прийшовся малій саме враз. Я знав, що в такому комбінезоні вона не змерзне і не змокне навіть при найхолоднішій погоді. Я відібрав такі ж комбінезони і для нас з андроїдом. Здавалося дурістю пакувати зимові речі, коли надворі стояв тропічний день... але хтозна, що буде. В особистій шафі Консула знайшлася також жилетка — туристична, довга, із безліччю кишеньок, застібок, петельок і блискавок. Побачивши її, Енея верескнула від радості, водномить натягла на себе і відтоді з нею практично не розлучалась.
Нам також трапилися два геологічні мішки для зразків порід, із лямками через плече, що робило їх чудовими заплічниками. Енея почепила один із них на себе, зіпхавши туди весь свій одяг і різні антикварні дрібнички, які попалися нам під руку.
Я все ще був переконаний, що десь на борту має бути пліт, але скільки ми не нишпорили і не відчиняли секцій, він як у воду канув.
— Пан-Ендіміоне, — звернувся до мене корабель, коли я пояснював малій, що саме розшукую, — я неясно пригадую...
Ми з Енеєю припинили розшуки й прислухалися. Голос корабля лунав дивно, у ньому наче відчувався біль.
— Я неясно пригадую, що Консул кудись поплив на надувному плоті... навіть помахав мені з нього...
— Де це було? — спитав я. — На якій планеті?
— Не знаю, — відповів корабель тим самим приголомшеним, навіть стражденним тоном. — Може, це взагалі була не планета... Я пам'ятаю зорі, що сяяли під рікою.
— Під рікою? — перепитав я.
Мене почав хвилювати психічний стан корабля після аварії.
— Моя пам'ять у фрагментованому стані, — сказав корабель більш діловито. — Але я точно пригадую, що Консул відбув на плоті. Це був великий пліт, здатний розмістити вісьмох чи навіть десятьох пасажирів.
— Клас! — сказав я, грюкаючи дверима відсіку.
Ми з Енеєю витягли на пляж останню частину вантажу. Перед тим ми пристосували до повітряного шлюзу металеву драбину, тож тепер, аби зайти в корабель чи вийти з нього, не потрібно було бути акробатом.
А. Беттік вкотре посадив килим, перевізши знаряддя для кемпінгу та коробки з їжею. Після цього ще залишилося: мій заплічник з особистими пожитками, декілька упаковок із харчами, заплічник Енеї та її торбина, запасні навушники й окуляри, а також прикріплені до мого заплічника плазмова рушниця і мачете, що його вчора таки вдалося відшукати А. Беттіку. Довгий ніж було незручно носити, навіть у його шкіряних піхвах, але ті кілька хвилин, які я пробув учора в джунглях, переконали мене, що ця штука може нам знадобитися. Серед завалів я розшукав також сокиру і навіть ще компактніший інструмент — складану лопатку, хоча ось уже впродовж тисячоліття усіх ідіотів, котрі мали щастя служити в піхоті, привчали називати її «шанцевим інструментом». Весь наш різальний інструментарій займав багатенько місця.
Особисто я охоче викинув би сокиру, прихопивши замість неї лазерний різак, що ним можна було валити дерева для плоту. Навіть старовинній бензопилі я зрадів би більше. Але мій лазерний ліхтарик не годився для цієї справи, а в корабельному арсеналі можна було знайти що завгодно, тільки не різальний інструмент. Одну довгу мить я втішав себе думкою, що можна скористатися старою штурмовою гвинтівкою ЗС та висадити ці дерева в повітря за допомогою лазерних набоїв, але за якийсь час я відмовився від цієї ідеї: надто багато шуму й цурпалля, натомість точності — замало. Нічого не поробиш, треба братися за сокиру і трохи попотіти. Я приніс один із наборів інструментів з молотком, цвяхами, викрутками, гвинтами, прогоничами — усім, що може придатися, коли споруджуєш пліт, — а також кілька рулонів водонепроникного пласт-алюму, з якого я збирався зробити на нашому плавзасобі хай грубу, але практичну підлогу. Разом із набором інструментів я прихопив кількасот метрів альпіністської нейлонової мотузки у трьох мотках. А в червоній непромокальній сумці знайшлися кілька сигнальних ракет, примітивна пластикова вибухівка — такою впродовж багатьох століть висаджували в повітря пеньки та кам'яні брили, розчищаючи поля для посівів — та ще з десяток детонаторів. Я прихопив і це добро, хоча воно навряд чи могло згодитися для заготівлі дерева на пліт. Гору речей, приготовлену для наступного рейсу на схід, увінчували дві аптечки та водоочисник завбільшки з пляшку.
93
велоцираптор (Velociraptor — «швидкий мисливець», від