Упродовж безкінечної хвилини я був упевнений, що цей портал — липовий, що він недіючий. Крізь нього я бачив незмінні джунглі й блакитний небосхил, та ще ріку, що котила хвилі так само, як із цього боку порталу. Нічого не змінювалось, аж доки ми не опинилися в затінку величезної арки. Я помітив рибину, що вистрибнула з води попереду нас. Вітрець куйовдив волосся Енеї та гнав рікою легенькі брижі. Над нашими головами нависали тонни металу старезної конструкції, що нагадувала невдалий дитячий малюнок моста.
— Нічого не відбувається, — почав було я.
Зненацька повітря наелектризувалося, і наелектризувалося ще сильніше, ніж учора під час грози. Здавалося, що з арки просто на нас звалилася гігантська завіса. Я впав на одне коліно, відчуваючи її ваготу, але це відчуття відразу ж зникло. Щоправда, оту долю секунди я почувався так, як тоді на кораблі, коли зникло силове поле, — почувався як ще не народжена дитина, котра намагається вибратись із навколоплідних вод.
А тоді ми опинилися по той бік порталу. Сонце зникло. Не стало денного світла. Не стало берегів із джунглями. Повсюди, куди не кинь оком, плюскотіла вода. Увесь небосхил заполонили зорі, безодня настільки яскравих зірок, що я такого не тільки не бачив, а й навіть уявити собі не міг. Небо здавалося неймовірно великим.
Просто перед нами, висвітлюючи силует Енеї, наче помаранчевим прожектором, підіймалося три місяці, кожен завбільшки з повноцінну планету.
31
— Приголомшлива краса! — вимовив А. Беттік.
Я б, мабуть, висловився інакше, але в той час мені просто бракло слів. Моєю першою реакцію було дати лад думкам: ми вже не серед джунглів; ми не на ріці — надовкола океан, що сягає аж нічного небосхилу; навкруги не день, а ніч; ми не тонемо. На пологих, але могутніх океанських хвилях наш пліт гойдався геть по-іншому, і досвідченим оком шкіпера барж я помітив, що хоча хвилі й перехлюпують через край трохи сильніше, проте пліт тут краще тримається на поверхні. Я опустився на одне коліно біля стерна, зачерпнув у пригорщу морської води й обережно спробував її на смак, а тоді швиденько прополоскав рота з фляги, що висіла у мене на поясі. Морська вода була тут значно солонішою навіть за непридатну для пиття океанську воду Гіперіона.
— Bay... — майже нечутно пробурмотіла Енея.
Я зрозумів, що це вона про супутники, що висіли над обрієм. Три величезні помаранчеві супутники і справді вражали, але центральний мав такі гігантські розміри, що, піднявшись над горизонтом лише наполовину, він заступив собою весь східний горизонт. Енея зіпнулася на ноги, проте її силует у повен зріст не сягав навіть половини велетенської півсфери. Я заклинив стерно і приєднався до товариства на передньому краї плоту. Через хитавицю, що її спричиняли океанські хвилі, тихо перекочуючись під плотом, наша трійця дружно вчепилася в жердину, на якій і досі тріпотіла на нічному бризі сорочка А. Беттіка, примарно біліючи на фоні місяців і зірок.
На якусь мить я забув про свій шкіперський досвід і задивився на небо очима вівчаря. Улюблених із дитинства сузір'їв — Лебедя, Старигана, Близнюків, Ембріоносців, Головної Бази — я не побачив чи, можливо, не впізнав[94], якщо їхні обриси тут надто змінилися. Проте Молочний Шлях нікуди не дівся: звивистий гостинець, що пролягав крізь Галактику, підіймався за нашими спинами з посіченого хвилями виднокраю і дерся вгору, аж доки не губився у сяйві трьох місяців, що викочувалися на небосхил. Зазвичай зірки не виблискують так яскраво навіть при звичайнісінькому місяці, який був у Старої Землі, не кажучи вже про цих велетнів. Я гадаю, що це неймовірне шоу пояснювалось відсутністю пилу в атмосфері, втім, як і будь-яких конкуруючих джерел світла, а також високою розрідженістю повітря. Я спробував уявити собі зоряне небо над цією планетою в безмісячну ніч, але мені забракло уяви.
Я хотів дізнатися, що це за світ. Хоч і здогадувався.
— Кораблю? — промовив я у свій комлоґ. — Ти тут?
Як не дивно, із браслета почулася відповідь:
— Завантажені сектори тут, пан-Ендіміоне. Чим можу допомогти?
Мої супутники відірвали зачудовані погляди від гігантського місяця і зиркнули на мій комлоґ.
— Тобто ти не корабель? — запитав я.
— Якщо ви маєте на увазі безпосереднє спілкування з кораблем, — відповів комлоґ, — воно відсутнє. Під час вашого проходження крізь останній портал зв'язок було розірвано. Але скорочена версія корабля теж має свої відеодавачі.
Я забув, що на комлозі є світлові сенсори.
— Добре, то ти можеш сказати, де ми перебуваємо?
— Зачекайте хвилинку, будь ласка, — проказав комлоґ. — Якщо ви наставите мене на небозвід... отак, дякую... я вивчу розташування зірок і зіставлю дані з навігаційними координатами.
Поки комлоґ робив свою справу, озвався А. Беттік:
— Здається, я знаю, де ми, пан-Ендіміоне.
Мені теж здавалося, що я знаю відповідь, але не став перебивати андроїда.
— Те, що ми бачимо, схоже, відповідає опису Моря Безкрайого, — продовжив він. — Це один із найстаріших у Мережі світів, а наразі — частина Пакса.
Енея мовчала. Замислившись, вона все ще дивилася на схід місяця. Я теж знову перевів погляд на жовтогарячу сферу, що домінувала на небі. Мені привиділося, що я мовби бачу іржаві хмари, які біжать над її курною поверхнею, а придивившись пильніше, розгледів темні плями, котрі могли бути утворені лавою, що вивергалася з вулканів, а також довгий шрам гірської долини з численними відгалуженнями, ледь помітні крижані поля на північному полюсі та якийсь натяк на сітку гірських кряжів. Це нагадувало голографічні зображення Марса до його терраформування.
— Море Безкрає виглядає так, наче має три супутники, — казав тим часом А. Беттік, — хоча насправді цей світ і сам є супутником скелястого гіганта завбільшки з Юпітер.
— Ось такого? — показав я рукою на запилену сферу.
— Саме такого, — підтвердив андроїд. — Я бачив його зображення. Планета незаселена, але за часів Гегемонії там видобували багато корисних копалин. Роботи.
— Я теж вважаю, що це Море Безкрає, — погодився я. — Деякі чужопланетні мисливці розповідали про цей світ. Вони казали, що тут в океані водиться якась головохордова тварюка зі щупальцями, котра часом виростає до ста метрів завдовжки... Якщо її не впіймати першим, вона може заковтнути навіть рибальський корабель.
Я замовк. Усі ми втупили очі у темно-червоні хвилі. І раптом тишу прорізав голос мого комлоґа:
— Готово! Зоряна картина повністю співпала з навігаційними даними. Ви перебуваєте на супутнику планети, подібної до Юпітера, що обертається навколо зірки Сімдесята Змієносця-А[95]. Відстань від Гіперіона — двадцять сім і дев'ять десятих світлових років, від Старої Землі — шістнадцять і вісімдесят дві сотих світлових років. Це подвійна зірка. Зірка А розташована від вас на відстані 0,64 а.о., а зірка Б — на відстані 8,9 а.о. Оскільки там, де ви перебуваєте, є атмосфера й вода, можна стверджувати, що це другий супутник Сімдесятої Змієносця-А, який в епоху Гегемонії мав назву Море Безкрає.
— Дякую, — відповів я комлоґові.
— Я маю ще додаткові навігаційні дані, — знову зацвірінькав браслет.
— Пізніше, — сказав я і вимкнув комлоґ.
А. Беттік зняв із жердини свою сорочку і накинув на себе. Океанський бриз задував відчутно, а розріджене повітря було доволі холодним. Я одягнув свій теплозахисний жилет, мої супутники теж натягли на себе куртки. А неможливо величезний місяць продовжував здійматися у всіяне зорями небо.
«Круїз Морем Безкраїм хоч і короткий, але приємний, і він є своєрідною інтерлюдією між іншими, привабливішими для відпочинку світами», — йшлося у «Путівнику по Всемережжю». Ми троє скупчилися біля каменя під кубом-нагрівачем і читали при світлі імпровізованої лампи-ліхтаря. Насправді лампа була непотрібною, бо місяць давав стільки світла, що це нагадувало хмарний день на Гіперіоні. — «Яскравий фіолетовий колір морської води пояснюється присутністю в морі специфічних видів планктону, а не розрідженістю атмосфери — явищем, що надає мандрівникам змогу милуватися неповторними панорамами сонця на вечірньому прузі. Прогулянка Морем Безкраїм займає лише близько п'яти кілометрів — і цього вистачає для більшості мандрівників, — але при цьому ви зможете відвідати уславлений на всю Мережу „Океанічний Акваріум“ та „Гриль Гуса“. Не забудьте замовити смаженину з морського гіганта, юшку з місцевих крабів та чудове вино з жовтих водоростей. Радимо обрати столик на одній із численних терас океанської платформи Гуса, що дозволить вам насолодитися чарівним видовищем сонця, що сідає у води Моря Безкрайого, або ще чарівнішим видовищем місяців, що сходять над поверхнею океану. Цей світ цікавий тим, що він є суцільним океаном — тут ви не знайдете жодного острова чи континенту, — а в його водах водяться надзвичайно агресивні хижаки (наприклад, Левіафан із Вогняною Пащею)[96]. Тому будьте уважні: ваш катер не повинен залишати безпечної зони між порталами, а поруч завжди має бути ескорт із кількох сторожових кораблів. Тільки в такому разі ця коротка подорож і чудовий обід в „Океанічному Грилі Гуса“ залишать у вас незабутні та лише приємні враження. (Примітка: Прогулянка Морем Безкраїм може не відбутися на випадок несприятливих погодних умов або підвищеної агресивності морських мешканців. Не забудьте відвідати Море Безкрає іншим разом!)»
94
серед цих сузір'їв тільки одне існує насправді — сузір'я Лебедя. Лебідь (лат. Cygnus,
95
70 Змієносця
96
Левіафан, або левіятан — біблійне морське чудовисько. Слово «левіафан» стало синонімом великого чудовиська, потвори, монстра. «У той день навідає Господь Своїм твердим і дужим та сильним мечем левіятана, змія прудкого, і левіятана, змія звивкого, і дракона, що в морі, заб'є» (Ісая 27:1).