Більше про Море Безкрає у книжці не було нічого. Я віддав її А. Беттіку, вимкнув лампу, пішов на ніс і взявся уважно оглядати обрій через окуляри нічного бачення. Втім, вони були не надто й потрібні в яскравому світлі трьох місяців.
— Усе це брехня, — зауважив я. — Видимість на кілометрів двадцять п'ять, не менше, а жодного порталу я не бачу.
— Може, його перемістили, — припустив А. Беттік.
— Або він потонув, — підхопила Енея.
— Ха-ха, — відгукнувся я, ховаючи окуляри в заплічник і приєднуючись до решти біля розігрітого боку куба. Повітря було холодне.
— Можливо, — сказав андроїд, — що тут є коротші й довші сегменти шляху між порталами, як ото на інших ділянках ріки Тетіс.
— Чому ж ми завжди потрапляємо на довші сегменти? — відказав я.
Ми готували сніданок, бо всі страшенно зголодніли після безкінечної нічної грози. Проте тости, пластівці та кава більше нагадували легкий перекус посеред ночі. І посеред залитого місячним світлом моря.
Ми швидко призвичаїлися до кільової та бортової хитавиці, і жоден з нас не мав ознак морської хвороби. Після другої кави мені полегшало, і все стало здаватися не таким уже й поганим. Опис планети у «Путівнику» доволі зацікавив мене, тільки от згадка про «Левіафана з Вогняною Пащею» не надто прийшлась до вподоби.
— Ти отримуєш від цього задоволення, хіба ні? — озвалась Енея, коли ми вже посідали перед наметом. А. Беттік пішов до стерна.
— Мабуть, що так.
— А чому? — запитала дівчинка.
Я розвів руками.
— Це пригода, — сказав я. — І ніхто не постраждав...
— Гадаю, під час грози ми були близькі до катастрофи.
— Так, але...
— А ще чому тобі це подобається? — запитала дівчинка зі щирою цікавістю в голосі.
— Я завжди любив бувати на природі, — зізнався я. — Любив жити в таборі. Далеко від усього й від усіх. Просто неба я відчуваю щось таке... не знаю... наче зв'язок із чимось вищим, — я замовк, аби не впасти в риторику на кшталт ортодоксального дзен-гностицизму.
Дівчинка присунулась ближче.
— Мій батько написав про це поему, — сказала вона. — Ну, не він насправді, а старий, ще до Гіджри, поет, клоном якого був гібрид мого батька, — та перш ніж я встиг щось запитати, вона продовжила: — Він не був філософом. Він був юнаком, молодшим за тебе, і мав примітивні філософські погляди. Але в цій поемі він спробував визначити ті стадії, які ми проходимо, аби досягти злиття з природою. В одному своєму листі він назвав ці стадії «поділками на шкалі насолоди»[97].
Зізнаюсь, що я був здивований і навіть дещо шокований цими її словами. Я ще не чув, аби Енея була такою серйозною чи настільки химерно висловлювалась. А оці «поділки на шкалі насолоди» мені взагалі здалися не надто пристойними. Але я промовчав, а вона повела далі.
— Батько вважав, що перша стадія людського щастя — це «співдружність з натурою», — тихо сказала вона. Я помітив, що А. Беттік, стоячи біля стернового весла, прислуховується до нашої розмови. — Тут батько мав на увазі художній і чуттєвий відгук на природу... от як те почуття, про яке ти щойно казав.
Я потер щоку, відчуваючи, як відросла на ній щетина. Ще кілька днів не поголитися — і я стану бороданем. Я відсьорбнув кави.
— Такими відгуками на природу він вважав поезію та музику, — продовжувала Енея. — Це неідеальний, але притаманний людині спосіб діяти аналогічно природі, бо природа створює в людині творчу енергію. Для батька творча уява й істина були тотожними. Якось він написав: «Уяву можна порівняти зі сном Адама: Адам прокинувся і побачив, що його сон справдешній»[98].
— Не впевнений, що я це розумію, — зауважив я. — Виходить, що вимисел є правдивішим за... істину?
Енея похитала головою.
— Ні, я гадаю, він мав на увазі інше. У тій поемі, про яку я згадувала, є гімн Пану:
Енея дмухнула на гарячий чай, аби остудити його.
— Для батька Пан був таким собі символом уяви... а надто уяви романтичної, — вона зробила ковточок. — Ти знаєш, Роле, що Пан є алегоричним предтечою Христа?
Я тільки кліпнув. Це була та сама мала, що позаминулого вечора хотіла послухати оповідку про привидів!
— Христа? — перепитав я.
Дитя свого часу, я здригався при будь-якому натяку на богохульство.
Енея пила чай, дивлячись на місяці. Вона сиділа, високо піднявши коліна й обійнявши їх лівою рукою.
— Батько вважав, що деякі люди — не всі! — у своєму сприйнятті природи керуються саме такою стихійною уявою, що бере свій початок від Пана.
Вірші відлунали, і запало мовчання. Я виростав, слухаючи поезію — нехитрі пастуші балади, «Пісні» старого поета, «Поему про Сад», у якій ішлося про пригоди юних Тіхо та Ґлі й кентавра Рола, — тож мене було важко здивувати римами, що лунали під зоряним небом. Проте більшість віршів, які я чув, пам'ятав і полюбляв, були не настільки мудрованими, як ці, що пролунали щойно.
Якийсь час тишу порушував тільки плюскіт хвиль, що билися об дно нашого плоту, та шум вітру в полотнищах нашого намету, а тоді я спитав:
— То твій батько саме так уявляв собі щастя?
Енея відкинула голову назад, і її волосся затріпотіло на вітрі.
— Ні, — сказала вона. — Це була тільки перша стадія щастя згідно з поділками на його шкалі насолоди. Існували ще дві стадії, вищі.
— І які ж? — запитав А. Беттік.
Він промовив це тихо, проте я аж здригнувся від несподіванки. Я геть забув про його присутність.
Енея, заплющивши очі, заговорила знову, неголосно, співуче, але не монотонно, — монотонний речитатив, як на мене, вбиває поезію:
97
...a kind of Pleasure Thermometer (
98
The Imagination may be compared to Adam's dream — he awoke and found it truth. — Джон Кітс, лист Бенджаміну Бейлі (Benjamin Bailey, 1791[?]-1853) від 22.11.1817 р.