Я подивився вгору, де на гігантському кружалі вирували піщані бурі та спалахували вулкани. Там, над пейзажами кольору помаранча й умбри, проносилися сірі та руді хмари.
— Так оце його інші рівні? — спитав я, трохи збитий із пантелику. — Спочатку природа, потім любов і дружба?
— Не зовсім так, — відповіла дівчинка. — Батько вважав, що справжня дружба між людьми стоїть на вищому рівні, ніж наше почування природи, але понад усім панує любов.
Я кивнув.
— Так учить і Церква, — промовив я. — Любов до Христа... любов до ближнього свого...
— Угу, — відказала Енея, допиваючи чай. — Батько мав на увазі чуттєве кохання. Секс, — вона знову прикрила очі повіками.
Я просто не знав, що на це відповісти. Допивши до краплі каву, я прокашлявся, затримав погляд на місяцях, що котилися небосхилом, на сріблястій смузі Молочного Шляху, а тоді промовив:
— Ти гадаєш, це він... про секс? — тільки-но я таке ляпнув, як уже пошкодував про це. Я ж розмовляв із дитиною! Вона може скільки завгодно переповідати старовинну поезію чи, скоріше, старовинну порнографію, як у цьому випадку, але, поза всяким сумнівом, вона нічого в тому не розуміє!
Енея подивилася на мене. У місячному світлі її великі очі, здавалося, й самі світилися.
— Гораціо, на світі більше тайн, ніж вашій вченості хоч би приснилось[103].
— Зрозуміло, — сказав я, намагаючись второпати, до чого тут той Гораціо і хто він, до дідька, такий.
— Мій батько був дуже молодий, коли це написав, — продовжила Енея. — Це була його перша поема, і вона йому не вдалася. Він хотів у ній розкрити, вірніше, хотів, аби його герой, пастух, розкрив для себе, якими піднесеними можуть бути такі речі, як поезія, природа, мудрість, голоси друзів, подвиги, краса мандрів, чарівність протилежної статі. Але він зупинився, не зумівши вхопити суті.
— Якої суті? — спитав я.
Наш пліт підіймався й опускався в такт диханню океану.
— Значення всіх рухів, форм і звуків, — прошепотіла дівчинка, — речей і речовин, аж до глибин їх суті...
Чому ці слова здалися мені такими знайомими? А потім я пригадав, хоч і не відразу.
А пліт наш плив крізь ніч і крізь хвилі Моря Безкрайого.
Ми знову поснули. І спали доти, поки не зійшло сонце, а коли поснідали вдруге, я вирішив перевірити нашу зброю. Філософська поезія в місячному сяйві — річ гарна, але без добре пристріляних рушниць теж не обійтися.
У мене не було часу випробовувати вогнепальну зброю на борту корабля або після нашої аварії серед світу джунглів, і я відчував неспокій, що мандрую зі зброєю, з якої жодного разу не стріляв. Мій куций досвід, набутий у Місцевій гвардії, та багаторічний досвід провідника мисливців підказував, що треба добре заприятелювати зі своєю зброєю; це не менш важливо, а може, навіть і важливіше, ніж мати зброю наворочену.
Найбільший із місяців ще був на небі, коли зійшли сонця — спочатку менше з парочки: діамантова порошинка на ранковому небосхилі; воно примусило спочатку збліднути, а потім і зовсім зникнути Молочний Шлях, притлумивши при цьому рельєф місяця-гіганта; а трохи згодом зійшло і головне, менше за гіперіонське, сонце, схоже на сонце Старої Землі, але незмірно яскравіше. Небосхил набув спершу ультрамаринового кольору, а потім і кобальтового. На ньому горіли дві зірки, а помаранчевий місяць за нашими спинами закривав півнеба. У сонячному світлі диск місяця огорнувся серпанком. Тим часом стало тепло, тоді спекотно, а потім день перетворився на пекло.
Хвилі повищали, двометрові вали мірно підіймали й опускали наш пліт, але дискомфорту не спричиняли. Як і обіцяв «Путівник», море забарвилось у фіолетовий колір, а зубчасті гребні хвиль так потемнішали, що здавалися майже чорними. Де-не-де зустрічалися острівки жовтих водоростей. Пліт несло в той бік, звідки сходили місяці, а потім і сонця, тобто несло нас, як ми вважали, на схід, і нам зоставалося тільки сподіватись, що стрімка течія хоч кудись винесе. Коли нам інколи здавалося, що ми завмерли на місці, тоді хтось кидав за борт лінь або клапоть паперу, і всі ми дивилися, як вітер і течія змагаються між собою. Хвилі йшли з півдня на північ, якщо ми правильно зорієнтувались. А ми прямували на схід.
Спочатку я випробував пістолет 45-го калібру. Перевірив магазин, аби упевнитися, що кулі на місці. Я побоювався, що через архаїчність моделі можу колись забути перезарядити зброю і вона мене підведе. Із мішенями у нас було негусто, але під ногами все ж таки бовталися дві чи три картонки з-під спожитих харчів. Я викинув одну з них у море, зачекав, доки вона не відпливе метрів на п'ятнадцять, і пальнув.
Пролунав абсолютно приголомшливий гуркіт. Я знав, що така зброя — з кулями — стріляє гучно; мені навіть якось доводилося вправлятись зі схожими штуковинами на військових навчаннях, бо повстанці на Крижаному Пазурі часто користувалися ними, але від несподіванки я ледве не зронив пістолета у фіолетові хвилі. Бахкання так налякало Енею, яка замислено задивилася кудись на схід, що вона аж зірвалась на ноги. Навіть андроїд підстрибнув, а збентежити його було непросто.
— Перепрошую, — сказав я, відтак обхопив важку зброю двома руками і стрельнув ще раз.
Розстрілявши дві обойми з наших дорогоцінних боєприпасів, я переконався, що можу вцілити в щось за п'ятнадцять метрів. Крім того, я сподівався, що те, у що мені доведеться стріляти, матиме вуха і, зачувши гуркіт мого 45-го, втікатиме від страху світ за очі.
Відклавши зброю після стрільби, я знову зауважив, що такі раритети могли належати Брон Ламії.
Енея глянула на пістолет.
— Я вже казала, що ніколи не бачила мами з пістолетом.
— Вона могла віддати його Консулові, коли той повертався на нашому кораблі у Всемережжя, — припустив я, чистячи зброю.
— Ні, — заперечив А. Беттік.
Я обернувся до нього. Він стояв, обіпершись об стернове весло.
— Чому ні? — запитав я.
— Я бачив, яка зброя була у пан-Ламії на «Бенаресі», — відповів андроїд. — Це був антикварний пістолет, здається. Він належав її батькові, але мав перламутрове руків'я, лазерний приціл і був перероблений таким чином, щоб його можна було заряджати флешетами.
— Еге, — пробурмотів я. — Принаймні ця вдосконалена зброя добре збереглася.
Можливо, пістолет зберігали в стазисному контейнері. Інакше як би він міг стріляти, перебувши понад тисячу років? А може, це була просто майстерно виконана копія, яку Консул роздобув десь під час своїх мандрів. Звісно, це не мало жодного значення, але мене завжди вражав, так би мовити, подих історії... здається, так це називають... а стара зброя саме й дихала історією.
Наступним я випробував пістолет, що стріляв флешетами. Достатньо було одного пострілу, аби пересвідчитись, що ця штука стріляє дуже добре, якщо сюди пасує таке слово. Харчовий контейнер розірвало на тисячу шматочків плинопіну, а стріляв я з тридцятиметрової відстані. Дощ зі сталевих стрілок змусив підскакувати і тремтіти навіть гребінь хвилі. Флешетна зброя — брудна річ: із неї важко промазати і вона не залишає жодних шансів жертві. Ось чому я прихопив її з собою. Я поставив пістолет на запобіжник і сховав його назад у заплічник.
103
В. Шекспір «Гамлет»: There are more things in heaven and earth, Horatio, Than are dreamt of in your philosophy, пер. Леоніда Гребінки.