— Написав, — я заплющив очі, намагаючись пригадати строфи, які колись вчив напам'ять. Тепер настала моя черга цитувати. — У «Піснях» кібрид Кітса розмовляє з однією особистістю Штінта в мегасфері, — уточнив я через якийсь час.
— Уммон, — підказала дівчинка. — Його звали Уммон. Мама одного разу подорожувала до мегасфери разом із моїм батьком, але головна розмова з Уммоном відбулася у... мого дядька... другого кібрида Кітса. Продовжуй.
— Навіщо? — не зрозумів я. — Ти знаєш усе це краще за мене.
— Ні, — заперечила вона. — Коли я спілкувалася з дядьком Мартіном, він ще не повернувся до роботи над «Піснями». Казав, що не хоче їх доробляти... Розкажи мені, як він описує громадянську війну зі слів Уммона.
Я знову заплющив очі і проказав:
— Це було двісті сімдесят із гаком стандартних років тому, — сказала Енея. — Напередодні Падіння.
— Еге ж, — підтвердив я, розплющуючи очі й дивлячись униз у марному сподіванні побачити ще щось, крім фіолетових хвиль.
— А в поемі дядька Мартіна пояснюються мотиви Консерваторів, Протестантів та Абсолютів?
— Більш-менш. Там важко щось второпати, бо цей Уммон та інші Штінти розмовляють коанами[104].
— Так і має бути, — кивнула Енея.
— У «Піснях» стверджується, що група Штінтів, відома під назвою Консерваторів, хотіла продовжувати паразитувати на людській свідомості під час використання людьми порталів. Протестанти хотіли винищити людство, а Абсолютам, на мою думку, було на нас начхати, доки вони могли продовжувати працювати над розробкою своєї власної машини... як вони, в біса, її називали?
— АІ, — підказала Енея. — Абсолютний Інтелект.
— Ага. Типова езотерична маячня. Яким боком це стосується нашого проходження крізь ці портали... якщо тільки ми колись знайдемо той портал?
Тієї миті я дуже сумнівався, що ми колись знайдемо портал: планета ця надто велика, океан не має берегів. Навіть якщо течія несе наш плотик у потрібному напрямку, шанси, що нас винесе до наступного порталу, аби він опинився хоч би за сотню метрів від нас, були мізерні.
— Не всі портали збудували Консерватори, аби... як ти там сказав?... присмоктатися до нашого мозку, наче жирні кліщі.
— Добре, а хто ще будував портали?
— Портали на ріці Тетіс побудували Абсолюти, — відказала Енея. — Це був... експеримент із... Поєднувальною Безоднею. Таким поняттям оперує Корд. А дядько Мартін використовує його в «Піснях»?
— Ага, — тепер ми були нижче, десь у тисячі метрів над поверхнею хвиль, але ані плота, ані чогось іще ніде не було видно. — Давай вертатися, — запропонував я.
— Гаразд.
Звірившись із компасом, ми повернули додому... якщо тільки домом можна вважати ненадійний пліт.
— Ніколи не розумів, що то за штука та «Поєднувальна Безодня», — заговорив я знову. — Гіперпростір, що його використовували портали і де переховувалися Штінти, паразитуючи на нас. Це зрозуміло. Але хіба цей гіперпростір не був знищений, коли Міна Ґледстон наказала розбомбити портали?
— Поєднувальну Безодню неможливо знищити, — відказала Енея, і голос її пролунав відсторонено, наче вона замислилась над чимось іншим. — Як про це написав Мартін?
— Планківський час і планківська довжина, — відповів я. — Точно не пригадую. Щось про поєднання трьох фундаментальних фізичних сталих: гравітаційної сталої, планківської та швидкості світла[105]. Там ще наводилися якісь дуже малі значення довжини і часу.
— Довжина приблизно 10-35 метра, а час приблизно 10-43 секунди, — уточнила дівчинка, трохи розганяючи килим.
— Мені це нічого не каже, — знизав я плечима. — Просто офігенно швидко й коротко. Прошу вибачення за таке слово.
— Тебе вибачено, — сказала дівчинка. Ми потрохи підіймалися вгору. — Але час чи довжина не мають значення як такі. Важливо, як вони вплітаються у Поєднувальну Безодню. Батько пояснював це мені, ще до мого народження...
На цій фразі я кліпнув очима, але продовжував слухати.
— Ти знаєш про планетарні інфосфери?
— Так, — відповів я і постукав по комлозі. — Оця цяцька каже, що у Морі Безкрайому інфосфера відсутня.
— Це так, — підтвердила Енея. — Але у більшості світів Усемережжя інфосфери були. А ще була мегасфера.
— Середовище, в якому існували портали... То ця Безодня, чи як там її, поєднувала між собою інфосфери, так? — припустив я. — Збройні Сили, Електронний уряд Гегемонії, Річ Спільна — усі вони використовували мегасферу, як і лінію «світло+», аби контактувати між собою.
— Так, — підтвердила Енея. — Мегасфера існувала на підплощині лінії «світло+».
— Цього я не знав, — сказав я. Я не застав лінії «СВІТЛО +».
— А ти пам'ятаєш, яким було останнє повідомлення по цій лінії, перед тим як вона припинила існувати? — запитала мала.
— Так, — мовив я, склепляючи повіки. Але рядки поеми цього разу не йшли мені до голови. Фінал «Пісень» був надто туманний і не цікавив мене аж настільки, щоб я завчив усі ці строфи, хоч би як не напосідала на мене бабуся. — Якесь шифроване послання від Корду, — пригадав я. — Щось на кшталт: «Звільніть лінію, не засмічуйте її».
— Послання містило такий текст: ЗЛОВЖИВАННЯ ЦИМ КАНАЛОМ ПРИПИНЕНО. ВИ ПЕРЕШКОДЖАЄТЕ ІНШИМ, КОМУ ВІН ПОТРІБЕН ДЛЯ РОЗВ'ЯЗАННЯ СЕРЙОЗНИХ ЗАВДАНЬ. ДОСТУП ВІДНОВИТЬСЯ, КОЛИ ВИ ЗРОЗУМІЄТЕ МЕТУ ЙОГО ІСНУВАННЯ.
— Точно, — сказав я. — Здається, про це є в «Піснях». А потім гіперзв'язувальне середовище просто припинило існувати. Корд відправив це повідомлення і закрив лінію.
— Корд не відправляв цього повідомлення, — сказала Енея.
Я пригадую, як мене пройняло холодом при цих словах, незважаючи на жароту, що йшла від двох сонць.
— Не відправляв? — перепитав я тупо. — А хто ж це зробив?
— Гарне питання, — промовила мала. — Коли мій батько говорив про метасферу, тобто про ширшу інформаційну площину, що якимось чином була зв'язана з Поєднувальною Безоднею, він завжди казав, що там мешкають леви, тигри та ведмеді.
— Леви, тигри та ведмеді, — повторив я. Це були тварини зі Старої Землі. Навряд чи хтось із них вцілів у Гіджрі. Як і навряд чи хтось із них потрапив до інших світів, коли Стара Земля шубовснула в чорну діру після Великої Помилки '08. Навіть ДНК їхні не збереглися.
— Еге ж, — сказала Енея. — Хотіла б я їх колись побачити. А ми прилетіли.
Я визирнув через її плече. Наразі ми були на висоті біля тисячі метрів над рівнем моря, і наш пліт, хоч він і здавався крихітним, ясно вимальовувався на тлі хвиль. А. Беттік стояв за кермом. Через полуденну спеку він знову скинув сорочку. Помітивши нас, він помахав блакитною рукою. Ми замахали у відповідь.
— Сподіваюся, на ланч буде щось смачненьке, — проказала Енея.
— А як ні, — підхопив я, — то ми можемо завітати до «Океанічного Акваріума» та «Гриля Гуса».
Енея розсміялася, і ми полинули додому.
Уже геть смерклося, а місяці ще не викотились на небосхил, коли ми помітили вогники, що блимали вздовж східного небокраю. Ми кинулись на ніс плоту і видивилися всі очі, намагаючись розібрати, що воно таке: Енея вхопила бінокль, А Беттік виставив окуляри нічного бачення на максимальне збільшення, а я підніс до очей оптичний приціл.
104
коан (ко:ан, японська калька кит. 
гуньань) — коротке оповідання, питання, діалог, що зазвичай не має логічної підоснови, часто містить алогізми та парадокси, доступні швидше інтуїтивному розумінню. Явище специфічне для дзен-буддизму (особливо для школи Риндзай). Мета коану — надати певного психологічного імпульсу учню для досягнення просвітлення або розуміння суті вчення.
105
гравітаційна стала — фундаментальна фізична стала, що з'являється у Ньютоновому законі всесвітнього тяжіння і Ейнштейновій загальній теорії відносності, визначаючи інтенсивність гравітаційної взаємодії; стала Планка — елементарний квант дії, фундаментальна фізична величина, яка відображає квантову природу Всесвіту; швидкість світла — фундаментальна фізична стала, швидкість розповсюдження електромагнітної взаємодії у вакуумі.