— Це не арка, — констатувала Енея. — Це платформа в океані, велика, на палях.
— А я бачу арку, — проказав андроїд, який дивився не на вогники, а на кілька градусів північніше. Ми з дівчинкою теж поглянули в тому напрямку.
Темна дуга арки ледь помітно вирізнялася на тлі Молочного Шляху, трохи виступаючи над обрієм. На платформі вже можна було розрізнити миготливі посадкові вогні для літаків та освітлені вікна. Платформа розташовувалась на кілька кілометрів ближче до нас, ніж портал. І була просто на нашому шляху до нього.
— Чорт забирай, — вирвалось у мене. — Що це може бути?
— Ресторан Гуса? — припустила Енея.
— Якщо й так, то у нього нові власники, — зітхнув я. — Упродовж останніх років двісті відвідувачів, мабуть, було обмаль... — я уважно придивився до платформи крізь приціл. — Ця споруда багатоповерхова, — пробурмотів я. — Біля неї пришвартовано кілька суден... це рибальські катери, можу побитися об заклад. Площадка для екранольотів та інших літальних апаратів. Здається, я бачу на воді два топтери[106].
— Що таке топтер? — поцікавилась дівчинка, опускаючи бінокль.
Їй відповів А. Беттік:
— Це такий вид літального апарата, пан-Енеє, що використовує крила, якими махає в повітрі, наче комаха. Вони були популярні за часів Гегемонії, хоча на Гіперіоні зустрічалися нечасто. Їх ще називали бабками, якщо я не помиляюся.
— Їх і зараз так називають, — підтвердив я. — Пакс має кілька таких апаратів на Гіперіоні. Я бачив один на шельфовому льодовику на Урсі, — знову подивившись крізь оптику рушниці, я помітив на передній частині машин блістери, схожі на очі комах. Вони віддзеркалювали світло з вікон платформи. — Це точно топтери, — запевнив я.
— Здається, нам буде непросто пробратися непоміченими повз платформу до арки, — зауважив А. Беттік.
— Треба зняти намет і щоглу, — вигукнув я, повертаючись до своїх супутників, — швидко!
Ми встигли вдосконалити наш намет, і тепер він мав із правого боку ще й відділення, яке використовувалося в гігієнічних цілях, про які я не буду тут розводитись, але тепер нам довелося знищити створене власними руками і згорнути мікрофібр у кульок завбільшки з мою долоню. А. Беттік зняв щоглу, що стриміла попереду.
— Кермо прибирати? — запитав він.
— Кермо хай залишається. Воно надто мале, радар його не помітить. У будь-якому разі ми вищі за нього, — подумавши, відповів я.
Енея крізь бінокль знову роздивлялася платформу.
— Гадаю, зараз вони нас не бачать, — сказала вона. — Ми майже увесь час ховаємося за хвилями. Але коли підпливемо ближче...
— ...і коли зійдуть місяці, — додав я.
А. Беттік присів біля куба.
— Якби ми могли обминути платформу по великій дузі...
Я почухав колючу від щетини щоку.
— Так, я вже думав, що ми могли б скористатися летючим поясом, аби відбуксирувати пліт, але ж...
— У нас є килим, — перебила Енея, приєднавшись до нас біля нагрівального куба.
Тепер, коли над помостом не нависав тент, він здавався порожнім.
— Як ми прив'яжемо до килима буксирувальний канат? — поцікавився я. — Пропалимо в ньому діру?
— Якби ми мали кріплення з ременів, — почав андроїд.
— У нас були чудові ремені на летючому поясі, — сказав я. — Але я згодував їх левіафану з вогняною пащею.
— Ми можемо зробити нову упряж, — не здавався А. Беттік, — і надягти її на того, хто буде на килимі-літуні.
— Так, але щойно килим злетить у повітря, його зафіксує радар. Якщо тут сідають екранольоти й топтери, значить, є хоч якийсь контроль за повітряним рухом.
— Ми можемо триматися на малій висоті, — запропонувала Енея, — просто над хвилями. Не вище, ніж ми зараз.
Я почухав підборіддя.
— Це ми можемо зробити, але якщо описуватимемо велике коло, аби нас не помітили з платформи, то дістанемось порталу, коли місяці вже будуть високо в небі. Чорт забирай, та навіть якби ми рухалися по прямій, місяці зійдуть раніше! Нас обов'язково помітять у місячному світлі. Між порталом і платформою не більше одного кілометра. Вони нас точно запримітять, коли ми будемо біля порталу.
— Але звідки ми знаємо, з якою метою вони тут перебувають? — заперечила дівчинка.
Я кивнув. Я ніколи надовго не забував про того капітана, котрий чекав на нас у системах Парваті й Ренесанс: білий пастирський комірець на паксівському чорному однострої флоту. Десь у підсвідомості я припускав, що він зараз може бути на цій платформі разом із паксівськими вояками, чекаючи на нас.
— Не має принципового значення, чекають вони саме на нас чи ні, — відповів я. — Навіть якщо вони просто кинуться нас рятувати, то хіба ми маємо правдоподібну легенду?
Енея всміхнулася:
— Може, ми вирушили на нічну прогулянку і заблукали? Але ти маєш рацію, Роле. Вони нас «врятують», і ми рік будемо пояснювати паксівським чиновникам, хто ми такі. Може, вони не чекають саме на нас, але ти казав, що цим світом керує Пакс...
— Так, — підтвердив А. Беттік. — Пакс має свої інтереси на Морі Безкрайому. Із того, що нам доводилось чути, коли ми переховувалися в університетському місті, випливає, що Пакс не так давно прийшов на цю планету, аби відновити порядок, створити корпорацію з рибного промислу та навернути вцілілих після Падіння у свою версію християнства. Море Безкрає було протекторатом Гегемонії: тепер планета перебуває під цілковитим контролем Церкви.
— Для нас це погано, — промовила Енея. Вона перевела погляд з андроїда на мене: — Маєш якісь ідеї, Роле?
— Гадаю, так, — сказав я, підводячись. Під час цієї розмови ми всі говорили пошепки, хоча до платформи було ще понад 15 кілометрів. — Замість гадати, хто сидить на цій платформі і що замишляє, чому би просто не розвідати? Може, це лише нащадки Гуса та кілька сплячих рибалок.
Енея сумно хмикнула:
— Коли ми вперше побачили ці вогні, знаєте, про що я подумала? Що це може бути?
— Що? — запитав я.
— Вбиральня дядька Мартіна.
— Перепрошую? — не зрозумів андроїд.
Енея ляпнула себе по колінах.
— Чесно. Мама розповідала, що коли Мартін Силен був знаменитістю в часи Мережі, він мав будинок, що містився у багатьох світах.
Я зморщив лоба, пригадуючи.
— Бабуся розповідала про це. Портали телепортів замість міжкімнатних дверей. Будинок один, а кімнати — у багатьох світах.
— У дюжині світів, якщо мама не помилялася, — сказала Енея. — І в нього була ванна кімната на Морі Безкрайому. Такий собі плавучий док із нужником. Навіть без стін і стелі.
Я глянув на океанські хвилі.
— Ось це дуже пасує єднанню з природою, — зауважив я, а тоді ляснув себе по нозі: — Усе, я полетів, поки не передумав.
Ніхто не став мене утримувати чи пропонувати полетіти замість мене. Хоча, чесно кажучи, я був би не проти поступитися цією місією комусь іншому.
Я переодягся в чорні штани і найтемніший светр, який у мене був, тоді ще накинув темну куртку, відчуваючи, що в моїх діях є щось мелодраматичне. Герой-командос вирушає на війну, нашіптувала саркастична частина моєї свідомості. Я наказав їй заткнутися. Пояс із пістолетом був на мені, я причепив до пояса ще три детонатори й упаковку пластикової вибухівки, начепив на шию окуляри нічного бачення, аби вони завжди були напохваті, у вухо вставив телефон, а мікрофон із звукознімачем причепив на шию, щоб можна було нечутно щось передавати. Енея взяла другі навушники, і ми таким чином перевірили справність зв'язку. Комлоґ я зняв і віддав А. Беттіку.
— Ця штуковина віддзеркалює світло зірок, — пояснив я. — Ще почне верещати у неслушний момент всілякі дурниці про навігацію.
Андроїд кивнув і заховав браслет у кишеню сорочки.
— Маєте план, пан-Ендіміоне?
— Вирішу з планом, коли буду на місці, — відповів я, тримаючись на килимі-літуні над самісіньким плотом. Я торкнувся плеча Енеї, і мене наче вдарило током. Я вже раніше помічав такий ефект, коли наші руки зустрічалися. Звісно, тут не було нічого сексуального, але електричний розряд пробігав. — Сиди тут тихенько, мала, — прошепотів їй. — Я гукну, якщо мені знадобиться допомога.
106
топтер, орнітоптер — у науковій фантастиці повітряний транспортний засіб, здатний літати за допомогою крил, що складаються. Вперше зустрічається в фантастичній сазі «Дюна» американського письменника-фантаста Френка Герберта (