Повільно, нестерпно повільно, аж до смішного повільно я підняв голову й зазирнув у найближче вікно. Брязкіт посуду долинав із добре освітленого кухонного приміщення — з камбуза, виправив я себе, адже ми на воді, то й термінологія повинна бути відповідною. На камбузі було п'ятеро чи шестеро людей, самі лише чоловіки призовного віку, але не в одностроях, а в білих сорочках та фартухах. Вони мили посуд, і стоси його вже стояли перед ними. Вочевидь, на вечерю я запізнився.
Рухаючись уздовж стіни з нахиленою головою, я дістався інших сходів, тоді спустився однією палубою нижче й зупинився перед довгим рядом вікон. Я причаївся в затінку між двома модулями. Звідси я міг бачити, що робиться в приміщенні, не заглядаючи у вікна, котрі дивилися на захід. Це була їдальня. Біля тридцяти людей — самі чоловіки! — сиділи над горнятками кави. Деякі палили сурогатні сигарети. Принаймні один чолов'яга цмулив із пляшки чи то віскі, чи якусь іншу рідину бурштинового кольору. Я би також не відмовився від ковточка, що б то не було.
Більшість людей були одягнені в хакі, але сказати напевне, чи це місцеві однострої, чи традиційні лахи рибалок-спортсменів, було неможливо. Одностроїв Пакса я не помітив, що можна було вважати за добрий знак. Можливо, це була просто рибальська платформа, готель для багатих чужосвітніх нероб, з тих, котрі могли собі дозволити заплатити за роки часу-в-борг, чи, радше, це могли собі дозволити їхні родини та друзі, що залишилися вдома, аби ці бовдури могли заради кайфу підстрелити щось велике та екзотичне. Хай їм чорт, але цілком можливо, що з кимось із них я міг зустрічатися: зараз вони рибалки, а на Гіперіоні були мисливцями. Втім, особливого бажання шукати старих знайомих я не мав.
Почуваючись тепер упевненіше, я йшов довгим переходом, раз по раз проминаючи освітлені прямокутники там, де на палубу падало світло з вікон. Охоронців не було видно. Жодного. Можливо, обійдеться і без диверсії — просто пропливемо повз цих хлопців, не зважаючи на місячне сяйво. Вони собі спатимуть або ж пиячитимуть і реготатимуть, а течія винесе нас прямо на портал, що його я міг бачити за два кілометри звідси, на північному сході — ледь помітну темну арку на зоряному небокраї. А коли ми дістанемось порталу, я відправлю сигнал, який знешкодить детонатори.
Задивившись на портал, я обігнув ріг і буквально наштовхнувся на чоловіка, котрий стояв там, притулившись до стіни. Ще двоє спиралися на поручні. Один із них крізь бінокль нічного бачення вдивлявся на північ. Обидва чоловіки, котрі стояли біля поручнів, були озброєні.
— Ей! — скрикнув чолов'яга, у котрого я врізався.
— Перепрошую, — мовив я.
Ні, такої сцени в голодрамах мені бачити не доводилось!
Чоловіки біля поручнів мали на собі портупеї з флешетними пістолетами і тримали руки на зброї з тією гоноровою недбалістю, яка притаманна військовим уже багато тисячоліть поспіль. Жоден із них не націлив на мене своєї зброї. Тип, на якого я наскочив, саме запалював сигарету. Тепер він загасив сірник, витяг запалену сигарету з рота і втупився в мене.
— Що ти тут робиш? — запитав він.
Це був хлопець, молодший за мене, можливо, двадцяти з лишком років, стандартних, і тепер я роздивився на ньому формений одяг Пакса: сухопутні війська, лейтенантська нашивка, якій я звик віддавати честь під час своєї служби на Гіперіоні. Він говорив з виразним акцентом, але я не міг розпізнати, з яким саме.
— Вийшов подихати повітрям, — відповів я, затинаючись.
Частина моєї свідомості підказувала, що справжній Герой вихопив би зараз свою пушку й відкрив вогонь. Але розумніша частина про це навіть і не думала.
Інший паксівський вояка таки взявся за свою зброю. Я чув, як клацнув запобіжник.
— Ти із групи Клінґмана? — запитав він із тим самим жахливим акцентом. — Чи з Оттера?
Мені почулося Тши тс овтора?, і я не знав, чи він каже «Оттера», чи, можливо, «автора»... Може, це був морський концентраційний табір для бездарних письменників. А може, я надто старався знайти в цій ситуації щось комічне, у той час коли моє серце так калатало, що я боявся, аби в мене не стався серцевий напад просто перед цими чужинцями.
— Клінґмана, — сказав я, намагаючись бути якомога лаконічнішим. Який би в них не був акцент, я був певний, що в мене його нема.
Паксівський лейтенант кивнув великим пальцем у напрямку дверей за спиною.
— Ти знаєш правила. Комендантська година, коли темно. — Тси тснаєш праффила. Коммендацка готсина кхоли тсемна.
Я кивнув, намагаючись зобразити розкаяння. Куртка прикривала кобуру на моєму стегні. Можливо, вони не помітили пістолета.
— Ходи, — сказав лейтенант, знову пальцем вказавши на двері, але цього разу розвернувшись, аби йти попереду. — Ґодди!
Двоє інших солдатів все ще тримали руки на стрілометах. Якщо вони вистрелять на такій відстані, те, що від мене залишиться, можна буде поховати в одному берці.
Я пішов услід за лейтенантом містками вниз і крізь двері, а тоді опинився в такій яскраво освітленій та переповненій народом кімнаті, якої в житті ще не бачив.
32
Вони втомилися помирати. Подолавши за шістдесят три дні вісім зоряних систем, пройшовши крізь вісім жахливих смертей та вісім болісних воскресінь, кожен із чотирьох — отець-капітан де Сойя, сержант Ґреґоріус, капрал Кі та стрілець Реттіґ — втомився помирати та воскресати.
Тепер після кожного воскресіння де Сойя стояв голим перед дзеркалом, дивився на свою шкіру, роз'ятрену, лискучу, наче його щойно оббілували живцем, й обережно торкався хрестоформи, яка мінилися на грудях багряним і малиновим. Ще кілька днів після воскресіння де Сойя почувався збентеженим, а руки тремтіли, щоразу трохи сильніше. Голоси інших долинали до його вух наче звіддалеки, він не міг цілковито сконцентруватися, незалежно від того, з ким він розмовляв — адміралом Пакса, губернатором планети чи парафіяльним священиком.
Де Сойя почав одягатися як священик, змінивши однострій отця-капітана Пакса на рясу та римський комірець. На поясі тепер він носив розарій[107] і промовляв молитви майже безперервно, перебираючи намистини, наче арабські чотки. Молитви заспокоювали його та приводили до ладу думки. Отець-капітан де Сойя більше не бачив уві сні Енеї своєю донькою, не бачив Ренесанс-Вектора і своєї сестри Марії. Йому снився Армагеддон[108] — жахливі картини палаючих орбітальних лісів, охоплених полум'ям планет, снилися промені смерті, що проходять родючими долинами й залишають після себе тільки мертві тіла.
Відвідавши перший зі світів уздовж ріки Тетіс, він зрозумів, що помилився в розрахунках. У системі Ренесанс він сказав, що для прочісування двохсот світів йому знадобиться два стандартні роки. Позаяк на кожну систему потрібно буде три дні: воскресіння, організація засідки і переміщення у новий світ. Але все пішло не так.
Першим світом, куди він перемістився, був Центр Тау Кита[109], у минулому — адміністративна столиця Всемережжя під владою Гегемонії. За часів Усемережжя тут мешкали десятки мільярдів людей, а саму планету оточувало ще й кільце з орбітальних міст і житлових районів, які з'єднувалися між собою та Центром космічними ліфтами, порталами, рікою Тетіс, Ґранд-Анфіладою та лінією «світло+». ТК2 був центром, крізь який проходила базова площина мегасфери, резиденцією Сенату, а ще — місцем, де від рук розлюченого натовпу загинула Міна Ґледстон, коли за її наказом кораблі ЗС знищили портали. Падіння болюче вдарило по ТК2. Летючі будинки завалилися, коли припинила функціонувати енергетична мережа. Житлові хмарочоси — деякі на кількасот поверхів — не мали сходів чи ліфтів та обслуговувалися порталами. У них загинули від голоду чи розбилися, намагаючись вибратися з пастки, десятки тисяч людей; тільки небагатьох удалося врятувати екранольотами. Цей світ не мав власного сільського господарства, а продовольство сюди постачали через планетарні чи величезні орбітальні портали. На ТК2 почалися голодні бунти, що тривали п'ятдесят років за місцевим календарем, тобто більше тридцяти стандартних років. За цей час у заворушеннях загинули мільярди людей, а ще мільярди померли від голоду.
107
розарій, або вервиця
108
Армагеддон
109
Тау Кита (τ Cet, τ Ceti) — зірка, розташована в сузір'ї Кита. Це одна з найближчих до нас зірок: відстань до неї від Сонячної системи близько 12 світлових років.