Поки все це тривало, частина моєї втомленої свідомості обмірковувала теологічні проблеми. Не молилась, а допитувалась, чому Космічний Господь дозволяє своїм створінням так катувати одне одного. Скільки гуманоїдів, ссавців і трильйонів інших істот в останні хвилини свого життя відчували смертельний жах на подобу мого, коли серце тремтить, адреналін курсує жилами, пришвидшуючи виснаження, а розум відчайдушно та безнадійно шукає шлях до порятунку? Як може будь-який Бог називати себе Милосердним і населяти Всесвіт таким ось зубастим гаддям?
Пригадую, як бабуся розповідала мені про одного вченого зі стародавньої Старої Землі, якогось Чарлза Дарвіна, котрий започаткував одну зі старих теорій чи то еволюції, чи то гравітації, чи то ще чогось такого. Так отой Чарлз іще до появи хрестоформи був вихований щирим християнином, але згодом став атеїстом. Це після того, як, вивчаючи земну осу, він виявив, що вона паралізувала великих павуків, імплантувала в них свої ембріони та дозволяла павукам одужувати й далі займатися своїми справами, поки не наставав час вилупленим личинкам оси вибиратися з черевця павука.
Я змахнув з очей воду і дав копняка двом зубастим бестіям, що саме мчали на мене. У голову я не влучив, але добряче врізав по одній спині. Лише хутко підтягнувши ноги та згорнувшись клубочком, я уник їхніх зубів. У результаті я втратив рівновагу і мене накрила хвиля метрової чи двометрової товщини, тож на поверхню я вже виринув засапаним та осліплим, а на додачу ще й наковтався солоної води.
Акули кружляли все ближче, і їх ставало дедалі більше. Понишпоривши затерплими руками під водою, я видобув із кобури пістолет, а тоді ледь не випустив його, проте все минулося. Дуло пістолета уткнулося мені в підборіддя. Напевно, було б значно простіше залишити його в такому положенні і натиснути на курок, ніж намагатися застосувати зброю проти цих морських убивць. Хай там зосталося і небагато куль — добре, що я не вистріляв їх упродовж двох останніх карколомних годин, — вистачить і на те, і на інше.
Поки я, звиваючись, спостерігав, як найближча акула підбирається до мене, то пригадав оповідання, яке читала мені бабуся, коли я був малим. Це була стародавня класика — авторства Стівена Крейна під назвою «Шлюпка у відкритому морі»[116]. У ній ішлося про сімох чоловіків, котрі, виживши після кораблетрощі, провели у морі багато днів без прісної води, а коли опинилися за якихось кілька сотень метрів від берега, з'ясувалось, що вони не зможуть до нього дістатися — прибій надто високий, аби подолати його. Один із чоловіків, котрий був у човні — тепер уже й не згадаю, як його звали, — пройшов через усі кола релігійних настроїв: молився, вірив, що Бог — це милосердне Божество, яке днями й ночами тільки те і робить, що піклується про нього, потім вирішив, що Бог — це жорстокий виродок, і врешті дійшов висновку, що Бога нема, тож його почути нікому. Тепер я зрозумів, що до сього часу так і не усвідомив сенсу того оповідання, навіть незважаючи на бабусині сократівські пояснення і навідні запитання. Я пам'ятав цінність прозріння, що зійшло на того бідолаху, коли він зрозумів, що до берега їм доведеться добиратися вплав і що не всім при цьому поталанить. Йому захотілося — тепер він так сприймав Усесвіт, — аби Природа була скляною будівлею, і тоді б він міг шпурляти в неї каміння. Потім він зрозумів іще одну істину: шпурляння каменів також було би марнотою. Всесвіту байдуже до наших доль. Із цим вбивчим відкриттям герой кинувся у прибій, аби досягнути берега чи потонути. Всесвіт не переймається мошвою.
Я нараз усвідомив, що сміюся та плачу водночас, викрикуючи прокльони й підкликаючи тих зубатих потвор, що були вже за два чи три метри від мене. Прицілившись, я вистрелив у найближчу акулу. На моє здивування, просяклий водою механізм спрацював. На плоті гуркіт пострілу здався мені страхітним, а зараз він немов розчинився у хвилях та в безмежжі океану. Рибина пірнула і зникла з поля зору. Дві наступні натомість кинулись на мене. Я вистрелив в одну, дав копняка іншій, і в ту ж мить щось вдарило мене у потилицю.
Я був ще не настільки заглиблений у теологічні та філософськи роздуми, аби покірно прийняти смерть. Швидко крутнувся, навіть не уявляючи, чи сильно мене зачепило, але сповнений рішучості прострелити пащеку проклятої тварюки. Я встиг здійняти й націлити пістолет, коли побачив за півметра від себе... обличчя Енеї: мокре волосся прилипло до голови, очі виблискують у місячному сяйві.
— Роле! — вона, мабуть, кликала мене й раніше, але я не чув її через постріли та шум у вухах.
Я кліпнув. Цього не може бути! Боже, чому вона тут, а не на плоті?
— Роле! Лягай на спину та відганяй своїм пістолетом тих рибин. Я тебе витягну.
Я покрутив головою, нічого не розуміючи. Як вона могла залишити могутнього андроїда на плоту, а сама приплисти сюди? Що, до дідькової матері, коїться?!
Над гребенем наступної хвилі з'явилась голова А. Беттіка. Андроїд стрімко плив, загрібаючи обома руками й затиснувши в білих зубах довге мачете. Зізнаюсь, що я розсміявся, хоч це й був сміх крізь сльози: андроїд нагадував пірата з дешевої кінострічки.
— Пливи на спині, — вигукнула Енея.
Я перевернувся на спину. Занадто втомлений, аби відбрикуватись від акул, що підкрадалися до моїх ніг, я вистрелив і влучив акулі точно поміж вирячених чорних очей. Риба зникла під водою.
Енея просунула руку під мою, акуратно обхопила мене за плечі, аби не зачепити рани, і потягла за собою назустріч наступній величезній хвилі. Поруч плив А. Беттік, тепер уже гребучи однією рукою, у той час як іншою він вправно орудував гострим мачете. Я бачив, як він розсік хвилю, і найближчі акули шарахнулись убік.
— Чого це ти... — я почав задихатись і кашляти.
— Бережи дихання, — порадила дівчина і потягла мене — вниз-угору — до наступної фіолетової стіни. — Нам іще довго плисти.
— Пістолет, — промовив я, намагаючись віддати його малій. Я відчував, як мої очі застилає темрява, так наче я падав у дедалі вужчий тунель. Я не хотів втратити зброю. Та було надто пізно — я відчув, як пістолет вислизає з моєї руки і падає у глибінь. — Вибач, — спромігся вимовити я, а тоді тунель звузився до межі. Насамкінець я встиг скласти перелік того, що втратив під час своєї експедиції: безцінний килим-літун, окуляри нічного бачення, стародавній автоматичний пістолет, свої чоботи, ймовірно, що й передавач, а також, цілком можливо, власне життя і життя своїх друзів. Суцільна темрява поклала край цим цинічним розмірковуванням.
Я невиразно відчував, як мене підіймали на пліт. Кайданків уже не було. Дівчинка дихала мені в рот і, натискаючи на груди, відкачувала воду з моїх легень. А. Беттік сидів поруч і тягнув за якусь мотузку.
Позбавившись води в легенях, я запитав:
— Пліт... звідки? Він уже має бути за порталом... Я не...
Енея підклала мені під голову якийсь заплічник і невеличким ножем зрізала рештки моєї сорочки та праву штанину.
— А. Беттік змайстрував щось на кшталт морського якоря за допомогою мікротенту й каната, — пояснила мала. — Він теліпається позаду, гальмуючи рух, але не дає збитися з курсу. Якби не це, ми б не встигли тебе відшукати.
— Як... — почав було я, проте знову став викашлювати солону воду.
— Мовчи, — наказала Енея, зрізуючи рештки мого одягу. — Я хочу подивитися, наскільки серйозні у тебе пошкодження.
Я здригнувся, коли її сильні руки спершу торкнулись великого порізу на боці, потім обмацали передпліччя й пройшлися по стегну, на якому залишився слід від акулячих зубів.
116
Стівен Крейн