Енея йшла попереду. Широку вулицю вкривав пил. Будинки — невисокі, жодного вищого за три поверхи, збудовані з матеріалу, схожого на саман. Навкруги ні душі.
— При-и-ві-і-іт! — гукнула дівчина, склавши долоні рупором. Довгі голосні прокотилися луною вздовж порожньої вулиці.
Я почувався цілковитим ідіотом, оскільки мене несли наче дитину, але здавалося, що А. Беттік на це анітрохи не зважав. І я знав, що мені не слід сперечатися, коли від цього залежить моє життя.
Енея розвернулась і підійшла до нас. Побачивши, що я розплющив очі, вона сказала:
— Ми у Новому Єрусалимі. У цьому нема жодних сумнівів. Якщо вірити Путівнику, за часів Мережі тут мешкало три мільйони людей. А. Беттік стверджує, що до останнього часу кількість мешканців, наскільки йому відомо, становила принаймні один мільйон.
— Вигнанці... — прохрипів я.
Енея коротко кивнула.
— Крамниці та будинки вздовж каналу порожні, але мають такий вигляд, ніби їх покинули лише кілька місяців або тижнів тому.
А. Беттік зауважив:
— За офіційними повідомленнями, які ми відслідковували на Гіперіоні, Вигнанці захопили цей світ біля трьох стандартних років тому. Але є ознаки того, що люди перебували в місті ще не так давно.
— Живлення ще подається, — сказала Енея. — Їжа зіпсована, але холодильники ще холодні. У деяких домах сервіровані столи, ввімкнуті проектори, шипить радіо. Проте ніде жодної живої душі.
— Але й не видно ніяких ознак насильства, — мовив андроїд, обережно вкладаючи мене в автівку з металевим лежаком позаду. Енея турботливо підстелила ковдру, аби моя шкіра не торкалась гарячого металу. Від болю у боці в мене перед очима затанцювали плями.
Енея мерзлякувато щулилася. Її руки взялися гусячою шкірою, хоча вечір був пекельно спекотним.
— Тут відбулося щось жахливе, — промовила вона, — я це відчуваю.
Треба зізнатися, що особисто я не відчував нічого, крім болю і лихоманки. Мої думки були схожі на ртуть. Вони весь час кудись зникали раніше, ніж я встигав зібрати їх докупи або надати їм якоїсь прийнятної форми.
Енея вскочила в автівку й присіла поруч зі мною. Тим часом А. Беттік через передні двері забрався на водійське сидіння. Дивовижно, але двигун запустився при першому ж дотику до плати запалювання.
— Я можу цим керувати, — повідомив андроїд, вмикаючи передачу.
«Я теж», — подумав я. Я водив таку на Урсі. Це одна з небагатьох речей у Всесвіті, з якою я міг справитися. І це, мабуть, одна з небагатьох справ, яку я можу робити класно.
Ми їхали вздовж головної вулиці. Незважаючи на міцно стиснуті зуби, я кілька разів скрикував від болю.
Енея взяла мене за руку. Її пальці були такі холодні, що я заледве не здригнувся, а тоді зрозумів, що це моя рука така гаряча.
— ...це все через ту чортову інфекцію, — промовила вона. — Інакше ти би вже мав одужувати. Щось із того океану.
— Або з його ножа, — прошепотів я.
Я заплющив очі й побачив лейтенанта, що розлітався на шматки, коли його продірявили сотні голок. Я швидко розплющив очі, аби позбутися видіння. Будинки тут були вищими, на десять і більше поверхів, і вони відкидали довгі тіні. Але спека однаково була нестерпна.
— ...тут якийсь час замешкував друг моєї мами в останній подорожі на Гіперіон, — сказала дівчинка.
Її голос то наближався, то віддалявся, виходячи за межі мого слуху, як погано налаштована радіостанція.
— Сол Вайнтрауб, — прохрипів я. — Вчений із «Пісень» старого поета.
Енея поплескала мене по руці.
— Я вже й забула, що все, пережите мамою, стало сировиною для легенди дядька Мартіна.
Ми підстрибнули на грудді. Я зціпив зуби, щоб не закричати. Енея лише сильніше стиснула мою руку.
— Так, — сказала вона, — я б хотіла зустрітися зі старим вченим і його донькою.
— Вони подались у майбутнє... увійшли до... Сфінкса, — спромігся вимовити я. — Так само... як... і ти.
Енея нахилилася ближче, зволожила мені губи з фляги й кивнула.
— Так. Втім, я пам'ятаю розповіді мами про Хеврон і про тутешні кібуци.
— Євреї, — прошепотів я й одразу припинив балаканину, бо на це йшло багато енергії, котра була мені потрібна для боротьби з болем.
— Вони хотіли уникнути Другого Голокосту, — сказала Енея, дивлячись уперед, бо автівка саме повертала за ріг. — Вони називали це «від'їздом діаспори»[117].
Я заплющив очі. Лейтенанта пошматувало геть-чисто, і тепер клапті одягу та кавалки тіла повільно падали у фіолетове море довгими звивистими траєкторіями...
Раптом А. Беттік знову взяв мене на руки. Ми зайшли у будинок — значно більший та складнішої будови за всі інші — весь зі сталопласту й загартованого скла.
— Медичний центр, — повідомив андроїд. Перед нами відкрились автоматичні двері. — Електрика є... хоч би медичне обладнання було ціле.
Мабуть, я раптово відрубався, бо коли знову розплющив очі, наляканий тим, що до мене наближалася пара акул, я вже лежав на каталці, що в'їжджала у якийсь довгий діагностичний циліндр автохірурга.
— Бувай, — промовила Енея, відпускаючи мою руку. — Побачимось на тому боці.
Ми пробули на Хевроні тринадцять місцевих днів, кожен із яких становив двадцять дев'ять стандартних годин. За перші три дні автохірург добряче по мені пройшовся: не менш ніж вісім внутрішніх операцій, а на завершення — ціла дюжина терапевтичних процедур згідно із цифровим приписом.
Це і дійсно виявились якісь мікроорганізми з того нещасного океану на Морі Безкрайому, що вирішили вбити мене. Хоча коли я побачив результати магнітно-резонансного дослідження, а також глибокого біосканування, то усвідомив, що організми були не такими вже й «мікро». Щоб то не було — авто діагностик дав суперечливі висновки — воно проникло до мого пошкодженого ребра і, подібно до грибка, почало розростатися й захоплювати внутрішні органи. Ще один стандартний день, як потім повідомив автохірург, — і хірургічний розтин явив би картину суцільного лишаєподібного драглистого желе.
Після того як мене розрізали, вичистили, а потім повторили таку процедуру ще двічі, бо залишки цього триклятого океанського мікроорганізму знову починали розростатися, автохірург нарешті сповістив, що грибкам капець, і почав працювати над іншими моїми ранами, що були не такими загрозливими для життя. Ножовий розріз у боці був настільки великим, що я вже мав би померти від втрати крові, особливо якщо взяти до уваги всі мої брикання та переживання під час боротьби з акулами. Вочевидь, картриджі в старому медпакеті, а також кілька рятівних днів, коли Енея пильнувала коматозного хворого, і щедрі дози ультраморфію втримували мене поміж живих, поки хірург спромігся зробити внутрішнє вливання ще восьми доз плазми.
Усупереч моїм побоюванням, глибока рана у руці не пошкодила сухожилля, але деякі важливі м'язи та нерви були протяті. Тож автохірург працював над ними впродовж другої та третьої операцій. Оскільки лікарня досі мала енергозабезпечення, він самостійно вирішив трансплантувати мені нерви з донорського банку. На восьмий день, коли Енея сиділа біля мого ліжка, розповідаючи, як автохірург раз за разом випитував у людей дозволу на ту чи іншу дію, я зміг усміхнутися, почувши, що кожна важлива операція, трансплантація й інші терапевтичні заходи попередньо повинні були отримати схвалення «лікаря А. Беттіка».
Нога, що її намагалася відкусити райдужна акула, виявилась моїм найболючішим випробуванням. Коли нескінченні осередки грибкових колоній були вичищені з оголених акулячими зубами поверхонь моєї ноги, туди шар за шаром трансплантували нову шкіру та м'язову тканину. Спершу було боляче, а потім почався свербіж. Упродовж наступного тижня мого ув'язнення в тій богадільні, коли мені припинили колоти ультраморфій, я метикував, як би то хоч під дулом пістолета, але змусити дівчинку чи андроїда дати мені дозу морфію, аби вибавитися від триклятої сверблячки. Проте пістолета в мене не було — зник у безодні фіолетового океану.
Приблизно на восьмий день, коли я вже міг сидіти у ліжку та їсти рідку їжу, хоча називати їжею синтетичні лікарняні харчі заледве язик підіймається, під час розмови з Енеєю я торкнувся теми про мою місію Героя.
117
тут діаспора