14] «Зроблено діло велике, герої, — геть всяку тривогу,
15] Що буде далі. Ось зброя із владаря гордого знята,
16] Жертва первинна: таким-бо із рук моїх вийшов Мезенцій.
17] Нині нам шлях до царя вже й до міста Латина відкрито.
18] Зброю готуйте в душі, провадьте війну у надії,
19] Щоб, як богове нам знак подадуть, всім під прапором стати
20] Й з табору вивести молодь, не гаялись би у безрадді,
21] Не заважав би вам страх і не стримував вашу рішучість.
22] Товаришів своїх мертві тіла у землі поховаймо, —
23] Це їм єдина пошана усім в глибині Ахеронту.
24] Йдіть же, — сказав він, — і в душі славетні, що цю батьківщину
25] Кров’ю для нас породили, останньою данню вшануйте;
26] Й передусім у скорботне Евандрове місто пошлімо
27] Тіло Палланта того, що доблесті повного нині
28] Чорна забрала година й в могилі сумній оселила».
29] Так промовляє крізь сльози й звертає ходу до порогів,
30] Де сторожив покладене тіло Палланта бездушне
31] Віком старий вже Акойт, що в Евандра, героя з Паррази,
32] Був зброєносцем колись, а тепер, у нещасну годину,
33] З журним чуттям проводжати свойого ішов вихованця.
34] Челядь уся і троянці юрбою його оточили
35] І іліади смутні, розпустивши за звичаєм коси.
36] Тільки Еней увійшов у кімнату високу, як зразу ж
37] Лемент зняли аж до неба вони, б’ючи себе в груди.
38] Сповнилась тугою царська оселя й плачем жалісливим.
39] Щойно побачив Еней Палланта лице сніжно-біле
40] И голову, сперту на постіль, і в грудях юнацьких широку
41] Рану від вістря списа італійського, ринули в нього
42] Сльози, й він мовив: «Юначе сердешний, то доля, всміхнувшись
43] Щастям мені, не дала, щоб ти царство моє хоч побачив,
44] Щоб переможцем поїхав до отчого дому. Не ці-бо
45] Я обіцянки про тебе Евандрові дав на відході,
46] Батьку твоєму, коли він, обнявши мене, у ці землі
47] Слав будувати велику державу і згадував чуйність
48] В страху за тебе, що ворог — нещадний, що бій із цим плем’ям
49] Буде завзятий. Тепер він у марній надії обіти,
50] Може, складає богам і множить на вівтарі жертви.
51] Ми ж юнакові померлому, що вже нічого не винен
52] Владі небесній[395], у смутку пусту цю складаємо шану.
53] Батьку нещасний, побачиш ти похорон сина жорстокий!
54] Ось виглядатиме як наш отой поворот тріумфальний,
55] Що ти на нього чекав! Ось великі мої сподівання!
56] Та не побачиш, Евандре, щоб втік він у ранах ганебних,
57] Не зажадаєш жорстокої кари, бо син врятувався.
58] Горе мені! Скільки тратиш, Авзоніє, й ти, мій Іуле!»
59] Так він, заплакавши, тіло нещасне наказує взяти,
60] Й тисячу вибрав героїв найкращих із цілого війська,
61] Щоб віддали у поході останню пошану і сльози
62] Батькові щоб вшанували; це марна утіха в великім
63] Смутку, але нещасливому батьку належна. Одні з них
64] Швидко плетінку плетуть, м’які улаштовують мари,
65] З пруття гнучкого сплітаючи їх і дубового віття,
66] Й підняте високо вгору гілками отінюють ложе,
67] Й тут же, на зіллям укритій постелі, померле юнацьке
68] Тіло кладуть обережно, як квітку, що зірвуть дівочі
69] Пальці — чи ніжну фіалку, чи цвіт гіацинту, що клонить
70] Голову й ще ані блиску не втратив, ні свіжості навіть,
71] Мати ж земля вже ні сили йому не дає, ні поживи.
72] Виніс дві шати Еней, і злотом, і пурпуром шиті;
73] Ті, що, радіючи з праці своєї, Дідона сідонська
74] За давнини ще колишньої власними ткала руками
75] І золотими нитками для нього мережала ніжно.
76] З них він в одну юнака одягнув, так останню пошану
77] Віддаючи йому в смутку, а кучері в другу окутав,
78] Маючи все це спалити. Крім цього, багаті трофеї
79] Битви лаврентської взявши, везти ту наказує здобич
80] В довгому ряді. Додав і ті коні, і зброю, що взяв їх
81] В ворога він у бою. Каже, руки на плечах зв’язати
82] Тим, що їх в жертву для тіней приносити мали і крові
83] З них наточити, щоб нею багаття скропити. Вождям же
84] Каже обрубки нести, одягнені в зброю ворожу
85] З записом, хто з ворогів мав цю зброю. Ведуть і Акойта:
86] Йде, безталанний, похилений віком, і б’є кулаками
87] В груди, а нігтями вид свій потворить; валяється долі,
88] Впавши всім тілом на землю. А слідом ведуть колісниці,
89] Кров’ю рутульською густо облиті. І тут же, за ними,
90] Кінь бойовий виступає, Етон, без свого обладунку,
91] Й котяться краплями сльози у нього. Несуть у поході
92] Спис і шолом, а іншу всю зброю взяв Турн-переможець.
93] Далі йде військо сумне — і тевкри, й тірренці, й аркадці,
94] Зброю спустивши додолу[396]. Коли цей похід товариства
95] Далі пішов, то Еней зупинився й, зітхнувши, промовив:
96] «Звідси на інші нас сльози ті самі грізні закликають[397]
97] Судьби війни, — витай повік-віки, великий Палланте,
98] Друже, навіки прощай!» І більш не сказавши ні слова,
99] Він вирушає й до мурів високих, у табір, відходить.
вернуться
395
вернуться
396