570] Пристань там є величезна, безпечна від вітру, спокійна.
571] Та недалеко зловісно гримить всеруйнуюча Етна.
572] То аж під небо хмари вибурхує чорні і клуби
573] Смольного диму, розжарений попіл підносить, то знову
574] Кидає кулі вогненні і ними черкає об зорі.
575] Часом з середини рветься і скелі кругом розкидає,
576] Ними вергає, розтоплений камінь шпурляє до неба
577] Й гучно з найглибшого дна закипає. Розказують люди,
578] Що Енкеладове тіло ця валява тисне, від грому
579] Півобгоріле, що й Етну могутню на нього поклали.
580] Він же, неначе горнило прорвавши, вогнем аж палає.
581] Як утомивши лежанням один бік, він[106] ляже на другий,
582] З гуком дрижить вся Трінакрія, й небо вкривається димом.
583] Цілу ми ніч на ту з’яву страшенну з-за лісу дивились.
584] Не розуміли ми, звідки той гуркіт походить, бо ані
585] Зорі не сяли вогнями, ні обрій також не світив нам
586] Зоряним блиском, але усе небо стемніло й глибока
587] Ніч непогідна у хмари закутаний місяць держала.
588] Заграва другий вже день сповіщала і з обріїв неба
589] Рання зоря розполохала вогкії тіні, як раптом
590] Вийшов із лісу незнаний якийсь чоловік чудернацький,
591] Зморений тяжко, нужденний, обдертий, і руки в благанні
592] До узбережжя простяг. Придивляємось — в бруді страшному,
593] Бороду геть запустив він, а одіж уся репяхами
594] Вкрита на ньому. Та грека, проте, у нім легко пізнати,
595] Що при озброєнні рідному посланий був проти Трої.
596] Він же, як тільки побачив іздалека зброю троянську
597] Й одіж дарданців, то вигляду цього він трохи злякався
598] Й кроки затримав свої, а потім як кинувся раптом
599] До узбережжя з плачем і слізно почав нас благати:
600] «Тевкри, і зорями, й силами неба я вас заклинаю,
601] Згоден я, де б не везли ви мене, лиш візьміть із собою.
602] Я-бо один із данайського флоту, і вам признаюся,
603] Що на троянські пенати війною пішов я. 3а те ви,
604] Як провинивсь я цим злочином тяжко, мене тут у воду
605] Киньте, втопіть у безмежному морі. Як згину, хоч тільки
606] Буде потіхи, що згинув по-людськи». Сказав це й хапає
607] Нас за коліна, до ніг припадає. А ми закликаєм,
608] Хай нам розказує, хто він, якого він роду, хай скаже, [78]
609] Що його змушує нам відкриватись. Сам батько Анхіс тут
610] Довго не думає, а подає юнакові правицю, —
611] Родить надію у нім очевидна оця запорука.
612] Зрештою, він, позбувшися страху, розказує ось що:
613] «Я із Ітаки походжу, Улісса нещасного воїн,
614] Ахеменід на ім’я; під Трою пішов я, бо батько
615] Мій, Адамаст, був бідняк, — та краще й мені б така доля! —
616] Тут залишили мене в величезній печері циклопа[107]
617] Друзі, забувши про те, як самі від порогів жахливих
618] В страху тікали вони. Оселя та темна, простора,
619] В пасоці вся від бенкетів кривавих. Зірок досягає
620] Велетень той (заберіть же, богове, ту погань зі світу!),
621] Глянуть на нього не може ніхто, ані слова промовить;
622] М’ясо нещасних він їсть і чорну їх кров випиває.
623] Бачив на власні я очі, як двох наших друзів схопив він
624] В руку могутню і геть розтрощив їх об скелю в печері,
625] Сам горілиць простягнувшись; а пасока мила пороги.
626] Бачив, як їв він чорною кров’ю спливаюче тіло,
627] Як між зубами у нього тремтіли ще теплі частини,
628] Хоч це безкарно йому не минулось. Улісс-бо такого
629] Глуму не стерпів, в такій небезпеці свого ітакієць
630] Хисту не втратив. Бо велет, вечері смачної споживши
631] І упоївшись вином, простягнувся в печері, й відкинув
632] Голову вбік, і випльовував пасоку й куснями м’ясо
633] Всуміш з кривавим вином, уві сні. Тоді ми, помолившись,
634] Жеребом розподілили, що кожний з нас зробить, і колом
635] Стали всі разом, і гострим дрючком ми йому просвердлили
636] Око його величезне, яке одиноке з-під лоба
637] Дико дивилось, завбільшки таке, немов щит арголійський
638] Чи Аполлона світило; нарешті ми легше зітхнули —
639] Помста за друзів збулась. Та скоріш утікайте, нещасні,
640] Линви одріжте й тікайте.
641] Ох, бо таких же, як той Поліфем, що в глибокій печері
642] Має отари вовнисті і доїть, таких же жахливих
643] Інших ще сотня на цім узбережжі страшнім проживає,
644] Плем я проклятих циклопів блукає по горах високих.
645] Третій раз місяць уже свої роги виповнює світлом,
646] Як у дрімучих лісах між барлогами звірів я диких
647] Вік коротаю й зі скель на жахливих циклопів дивлюся,
648] Вчувши лиш тупіт їх ніг і їх голос, тремчу, а злощасний
649] Харч — ягідки і твердий, наче камінь, дерен достачають
650] Віти зелені, та з зілля коріння я рву й споживаю.
651] От я навколо дивлюся і перший я флот цей побачив,
652] Що наближався сюди. Та чий би не був він, готов я
653] Здатися, — досить уже, що від диких я тих врятувався.
654] Краще вже ви відбирайте життя, в який хочете спосіб».
вернуться
106
вернуться
107
Про пригоди Одіссея і його супутників у печері Поліфема, осліплення циклопа (кіклопа) і чудесну втечу греків розповідає Гомер у IX пісні «Одіссеї».