584] Світло ясне уже сипала знову на землю Аврора,
585] Вставши з шафранного ложа Дідона. І саме тоді-то,
586] Як лиш цариця побачила з башти, що вже засвітало
587] І кораблі відпливають з піднятими вряд парусами,
588] А побережжя порожнє й не видно ніде мореплавців, —
589] Двічі і тричі ударивши в груди розкішні й русяве
590] Рвучи волосся, благала: «Юпітере, справді цей зайда
591] Звідси отак і від’їде, узявши на глум мою владу?
592] Чом же, за зброю вхопившись, не кинуться інші із міста
593] Їм навздогін, кораблів чом не стягнуть з причалів? Біжіть же,
594] Дайте вогню сюди, швидше до зброї, за весла хапайтесь!
595] Де я? Що мовлю? Безумство яке замутило твій розум,
596] Бідна Дідоно? Тебе лиш тепер зворушив його злочин?
597] Бачить було б, коли берло давала. От слово і вірність
598] В того, що, кажуть, рідних пенатів везе і на спині
599] Виніс старенького батька! Не краще б було його вирвать
600] І посікти на кусочки[127], по морю розсіяти, друзів
601] Вирізать, вбити Асканія, батькові з нього печеню
602] Дати на стіл[128]? Може, скажеш: непевна була перемога?
603] Хай собі! Вмерти готова, чого я боятися мала?
604] В табір вогонь занесла б я, всі площі наповнила б жаром,
605] Батька, і сина, і ціле б їх кодло спалила, й сама я
606] В тому вогні спопеліла б. Ти, сонце, у світлі своєму
607] Бачиш, що діється в цілому світі; Юноно, сама ти
608] Журб цих призвідниця, знаєш усе те; Гекато, що ніччю
609] По роздоріжжях міських завиваєш, ви, помсти богині,
610] Ви, покровителі божі Елісси, що гине, це зважте,
611] Й злочин по правді скарайте, й почуйте моє ви благання:
612] Як вимагає Юпітера воля незламна, щоб клятий
613] Муж той доплив до землі десь, у пристань заїхав, мета ця
614] Непереборна, — хай плем’я відважне на нього повстане,
615] Вижене з краю, розбивши в бою, хай з Іулом розлучить,
616] Хай допомоги він просить, хай бачить загибель погану
617] Близьких своїх. Коли ж досягне він ганебного миру,
618] Хай не втішається царством здобутим і сонцем жаданим,
619] Без похорону нехай у пісках десь невчасно загине.
620] Так я благаю, ллю з кров’ю своєю це слово останнє.
621] Ви ж, о тірійці, зненавидьте рід його весь і майбутні
622] Всі покоління його. Цю нашому праху віддайте
623] Жертву. Нехай між народами нашими[129] дружби не буде
624] Й жодних союзів, хай з наших кісток колись месник повстане[130]!
625] Щоб і вогнем, і мечем він гонив поселенців дарданських
626] Нині і потім колись, де лиш буде для цього нагода.
627] З землями землі нехай ворогують, моря із морями, —
628] Так заклинаю, — з військами війська, і вони, і їх внуки!»
629] Мовивши так, розважає всіляко, як би зійти їй
630] З світу цього остогидлого як тільки можна найшвидше.
631] Коротко так вона мовить до Барки, до няні Сіхея
632] (Няню свою вже давно поховала у краї старому):
633] «Нянечко мила, піди-но поклич сестру мою Анну
634] Й перекажи, щоб умилася швидше водою із річки,
635] Й вівці для жертви, й все інше взяла із собою. Хай прийде.
636] Й ти убери свої скроні в святкові стрічки, бо я хочу
637] Жертву стігійському скласти Юпітеру[131], що за побожним
638] Звичаєм я почала, щоб, нарешті, мені покінчити
639] З сумом своїм і журбою, й багаття, що в ньому дарданський
640] Образ, пустити з вогнем». Так сказала, а няня старенька
641] Пошкандибала скоріш якомога. Дідона шаліє,
642] Вся аж горить від жахливих думок, і довкола очима
643] Водить кривавими, зблідла, у плямах тремтить все обличчя,
644] Жах охопив перед смертю її. На середнє подвір’я
645] Дому вбігає і, на високе багаття ступивши,
646] З піхов, шалена, меч добуває дарданський. Ох, інший
647] Вжиток мав бути із того дарунку. Як тільки уздріла
648] Одіж ілійську і ложе знайоме, заплакала гірко,
649] Спогадом тужним охоплена, потім припала до ложа
650] Й слово сказала прощальне: «Ви, пам’ятки милі, допоки
651] Доля й боги дозволяли, прийміть мою душу й від горя
652] Серце моє увільніть. Я свій вік прожила і шляхами,
653] Що надала мені доля, пройшла вже. Сьогодні величний
654] Образ мій глибоко зійде під землю. Місто преславне
655] Я заснувала і бачила мури міцні того міста,
656] Смерть чоловіка помстила й ворожого брата скарала.
657] Ох, і була б я щаслива, така вже щаслива, лиш тільки б
658] Наших повік берегів не торкались Дарданії судна».
659] Мовила це і, лицем до постелі припавши, говорить:
660] «Що ж, без відомсти доводиться вмерти, але умираймо,
661] Час-бо на той мені світ. Хай тішиться нелюд дарданський,
662] Вгледівши з моря вогонь, та нехай йому смерть моя буде
663] Вічним прокльоном». Сказала, і ще не домовила слова,
664] Як товариство все бачить, що впала на меч і вже кров’ю
665] Піниться й збризкує руки. В високих світлицях почувся
666] Плач їх, вже вістка летить по схвильованім місті. Вже лемент,
667] Зойки й ридання жіночі в будинках лунають, до неба
668] Стогін підноситься тужний. І так виглядало, що ніби
669] Валиться весь Карфаген, що ворог до міста вломився,
670] Падає Тір старовинний, і полум’я он шаленіє
671] Понад дахами домівок людських і осель богославних.
вернуться
127
…посікти
вернуться
128
вернуться
130
…колись