297] Так промовляє і сина шле Майї[20] із неба, щоб землі
298] Й замки нові карфагенські відкрились для тевкрів гостинно,
299] В край щоб впустити їх не боронила Дідона, яка ще
300] Долі не знає. Меркурій негайно злетів у повітря,
301] Крильми веслуючи, й швидко з’явився в Лівійській країні.
302] Виконав зразу ж наказ. І послухали бога пунійці,
303] Дикість сердець злагідніла. Цариця сама, в тій же хвилі,
304] В серці своєму ласкавість до тевкрів відчула й прихильність.
305] Ночі тієї побожний Еней роздумував довго;
306] Й тільки-но день благодійний настав, як він вирішив вийти,
307] Щоб дослідити незнані місця узбережжя, де вітром
308] Загнані вийшли вони, — хто живе тут — чи люди, чи звірі,
309] Пустку-бо бачить навколо, щоб друзям міг все розказати.
310] Флот заховав під склепінням лісів, де скелі звисають,
311] В пітьмі гіллястих дерев, в їх зловісній тіні його скривши.
312] Сам же, Ахата лише за товариша взявши й два списи
313] В руку, пішов, тільки леза широкі залізні блищали.
314] Як переходив він Гай, перейшла йому мати дорогу;
315] Так виглядала з лиця і одіння, так зброю тримала,
316] Нібито дівчина з Спарти або Гарпаліка фракійська,
317] Що в перегони із Гебром швидким виступає на конях.
318] Так, як це роблять мисливці, повісила лук через плечі
319] Зручний і коси на вітер пустила. Одіння хвилясте
320] Так пов’язала вузлом, що аж видно коліно, і перша:
321] «Гей, юнаки, — до них мовить, — скажіть, чи не бачили часом
322] Тут однієї з мого товариства, яка випадково
323] З сагайдаком через плечі пройшла тут, — з плямистої рисі
324] Шкура на ній, — може, з криком погналась за спіненим вепром?»
325] Так Венера сказала. А син їй Венерин промовив:
326] «Ні, не чував я її й не бачив твоєї посестри,
327] Діво, чи як тебе звати? Безсмертне-бо в тебе обличчя
328] Й голос нелюдський; ти, певно, богиня, сестра Аполлона?
329] Може, із німф ти одна? Та бувай нам на руку щаслива,
330] Хто б не була; поможи нам в біді, розкажи нам ласкаво,
331] Небо яке це над нами і світу в якій ми частині?
332] Ми тут блукаємо й зовсім не знаємо краю й народу;
333] Вітер сюди нас завіяв, розбурхане море загнало;
334] Наша правиця пожертву багату складе на вівтар твій».
335] «Я не достойна такої великої честі, — Венера
336] Мовить, — є звичай в тірійських дівчат сагайдаки носити
337] І пурпуровим котурном[21] обв’язувать високо ногу.
338] Бачиш Пунійську державу тірійців, Агенора місто.
339] Землі, проте, це лівійські: народ у війні непоборний.
340] Владу тут має Дідона, що з тірського міста походить,
341] Втікши від рідного брата. Тут кривда велика і повість
342] Довга про це; розкажу вам лише найважливіші речі:
343] Був чоловіком у неї Сіхей; із усіх фінікійців
344] Він найбагатший на золото був і закоханий дуже
345] В цю безталанну. Дав дівчину батько йому непорочну,
346] Першу дружину. В тірськім краю тоді брат її рідний
347] Пігмаліон володарив, — у лютім злочинстві всіх інших
348] Він перевищив. Між ними зчинилась страшна ворожнеча.
349] При вівтарі нечестивець підступно Сіхея залізом
350] Тайно убив, свій жадобою золота ум засліпивши;
351] Про сестрине він кохання не дбає, й затаює довго
352] Злочин підступний, і, марних надій даючи їй багато,
353] Просто глузує з кохання сестри. Та у сні чоловік їй,
354] Ще не похований доти, з’явився. Поблідле обличчя
355] В страху піднісши, жахливий вівтар і залізом пробиті
356] Груди відкрив він і злочин таємний в сім’ї роз’яснив їй.
357] Радить тікати мерщій, покинути рідну країну.
358] Щоб удалася ця втеча, вказав їй, де скарби укрито,
359] Де під землею вага незміренна і золота, й срібла.
360] Вражена всім цим Дідона і друзів єднає, і втечу
361] З ними готує. Зійшлися всі ті, що шалена ненависть
362] В них до тирана була або жах був безмежний. Забравши
363] Всі кораблі, що на той час готові були, насипають
364] Золота повно, везуть через море багатство скупого
365] Пігмаліона, — вождем у них жінка. Добились до місця,
366] Де нині мури великі й нова карфагенська твердиня
367] Виросла, й землю купили, — від способу куплі тієї
368] Бірсою зветься, бо стільки купили, як може зайняти
369] Шкура вола. Але ви що за люди, прийшли із якого
370] Краю? Куди вам дорога?» На ці запитання герой наш
371] Відповідає, зітхнувши, а мова з дна серця виходить: