236] Все це зробивши, виконує швидко накази Сівілли.
237] Там глибочезна печера була кам’яна, що широкі
238] Челюсті мала, закриті і озером чорним, і тьмяним
239] Лісом. А понад печерою тою ніколи й пташина
240] Не пролітала, такий-бо там подих із чорного гирла
241] Вгору злітав і ген під самі небеса піднімався.
242] [192](Тим-то і греки те місце Аорном безпташним назвали).
243] Жрець тут найперше поставив чотири воли чорноспинні
244] Й чола вином узливав їм, а потім із чіл, з-поміж рогів,
245] Вирвав шерстини найдовші й в священний вогонь їх укинув;
246] Це як завдаток на жертву. І голосно кличе Гекату,
247] Сильну і в небі, й в Еребі. А інші ножі підкладають,
248] Кров іще теплу збирають у чаші. Еней підступає
249] Й сам чорнорунну ягницю мечем убиває для неньки
250] Мстивих богинь[193] і сестри їх великої; ялівку ж ріже
251] В жертву тобі, Прозерпіно. Відтак починає у пітьмі
252] Вівтар ладнати для Стіксу владики[194]; все м’ясо волове
253] В полум я кинув, з маслини олією тельбухи кропить,
254] В жарі палаючі. А як заблисла вже заграва перша
255] Й стало світати навкруг, під ногами земля застогнала,
256] Заколихались верхів’я лісів і, здавалося, чути,
257] Як десь собаки завили у пітьмі з приходом богині[195].
258] «Гетьте, незвані, геть звідси! Виходьте! — волає віщунка, —
259] З цілого гаю виходьте усі. А ти у дорогу
260] Ладься і з піхов свій вихопи меч, бо тут треба, Енею,
261] Духа бадьорості, треба у час цей залізного серця».
262] Тільки сказала і в шалі у гирло відкрите печери
263] Вскочила; за провідницею й він вирушає відважно.
264] Всі ви, богове, володарі душ, і ви, тіні безмовні,
265] Хаосе, й ти, Флегетоне, й простори нічного мовчання!
266] Мовить, що чув я, дозвольте і з вашої волі розкрити
267] Тайни підземних глибин, оповиті у пітьму глибоку.
268] Йшли у самотній ночі крізь пітьму вони, і пустинні
269] Області Діта, і царства порожні його. Ось такою
270] Часом буває дорога у лісі при сяйві непевнім
271] Місяця, в світлі скупому, як небо Юпітер огорне
272] Тьмою, як чорная ніч від речей всі їх барви одніме.
273] Перед передсінком самим, ізкраю, в Орковім гирлі
274] Смуток і мстива Гризота звили собі свої кубла.
275] Пошесті теж там бліді оселилися й Старість невтішна,
276] Страх там і Голод, дорадник до злого, і Злидні погані,
277] Постаті з виду страшні. Там Смерть, і скорботна Робота,
278] Й Сон, споріднений Смерті, і грішні Утіхи розпусні.
279] На протилежнім порозі Війна смертоносна й залізні
280] Фурій світлиці, а далі Незгода безглузда в гадючі
281] Коси свої скиндячки повплітала, у пасоці вмиті.
282] В самій середині віття, мов руки старі, простягає
283] Тінявий берест високий, — на ньому неначе гніздяться
284] Марева сонні, зрадливі, під кожним листочком осівши;
285] Безліч, крім цього, потвор там зібралося різноманітних:
286] В брамі Кентаври стоять на припоні, і Сцілли двовиді,
287] І Бріарей стораменний, і грізная гідра Лернейська,
288] І вогнезбройна Хімера, й Горгони, і Гарпії люті,
289] І тритілесної постаті тінь[196]. Тут Еней наш, пройнятий
290] Страхом раптовим, меча добуває і вістрям у вічі
291] Стрічним усім наставляє; й якби лиш товаришка мудра
292] Не пояснила йому, що це все тільки легкі, безкровні
293] Тіні літають, що це із істот тільки з’яви пустії, —
294] Був би накинувсь на тіні і марно залізом рубав би.
295] Звідси дорога до хвиль тартарійського йде Ахеронту.
296] Вир тут бездонний болотом клекоче й кипить каламуттю,
297] Грязь усю звідси, й пісок, і намул у Коцит викидає.
298] Вод і річок цих незмінно Харон стереже, перевізник,
299] Страшно брудний, закуйовдженим заростом сивим у нього
300] Все підборіддя укрите, а очі аж іскрами сиплють,
301] Одіж кальна із плечей, зав’язана в вузол, звисає.
302] Сам він суднину багром підпихає, вітрилами править,
303] Човном іржавої барви небіжчиків возить; вже досить
304] Підстаркуватий, та старість у бога ще кріпка і яра.
305] До берегів цих юрба розмаїта вся кинулась валом,
306] Чоловіки, і жінки, і тіні величних героїв,
307] Що розпрощались з життям. Тут хлопці були і дівчата,
308] Ще незаміжні, і ті юнаки, що їх перед очима
309] Їхніх батьків на багаття поклали. Як листя багато
310] В перший осінній мороз облітає в лісах, скільки птахів
311] З-понад глибокого моря прилине, як холод зимовий
312] Ген аж за море жене їх, у теплі краї посилає, —
313] Всі там стояли й благали, щоб першими перевезтися,
314] Руки свої простягали, до другого берега рвались.
315] Та перевізник похмурий приймає лиш декого в човен,
316] Інших усіх відганяє, не хоче на берег пустити.
317] Це здивувало Енея, й він, тиском тим вражений дуже,
318] Мовив: «Скажи мені, діво, чого ця юрба над рікою
319] Хоче, чого домагаються душі, і в чому різниця, —
320] Ці покидають цей берег, ті ж хвилі гребуть каламутні?»
321] Так відказала на це довговічна Енеєві жриця:
322] «Сину Анхіса, без жодного сумніву божий потомку,
323] Це, бач, глибокі болота Коциту й стігійське багнище,
324] [197]Навіть богове, поклявшися ними, не зломлять присяги.
325] Вся ця юрба, яку бачиш, — смутні непохованих тіні;
326] Цей перевізник — Харон, а по хвилях поховані їдуть.
327] Перше не вільно на берег страшний по цих глухоревучих
328] Хвилях возити, ніж кості їх ляжуть в своїх домовинах.
329] Сто літ блукають вони і над берегом цим ось літають,
330] Щойно тоді допускають їх знов до дряговин жаданих».
вернуться
192
З Авернського озера піднімались шкідливі випари, що не дозволяли навіть птахам пролітати над ним. Через те греки назвали його «Аорнос», тобто «без птахів».
вернуться
197
Присягати підземною річкою Стіксом було найсвященнішою присягою. У поемі Юпітер не раз присягається Стіксом.