384] Отже, йдуть далі по тій же дорозі й доходять до річки;
385] Як перевізник помітив їх ще від стігійської хвилі,
386] Як тихим гаєм ішли, прямуючи просто до річки,
387] Перший до них обізвався й словами такими промовив:
388] «Хто б ти не був, що у зброї до нашої річки прямуєш,
389] Нам уже звідти скажи, чого хочеш, спини свої кроки.
390] Тут-бо лиш місце для тіней, для Сну й для снотворної Ночі.
391] Тіл же живих на стігійськім човні тут не вільно возити.
392] Радості досі не мав я за те, що прийняв я Алкіда
393] Тут ось на озері, ні за Тесея, ні за Пірітоя,
394] Хоч, від богів народившись, були непоборної сили.
395] Той тартарійську собаку[200] з-під самого царського трону
396] В путах, тремтячу, голіруч волік, а ті два намагались
397] Дітову жінку[201] із спальні схопити». На це коротенько
398] Відповіла йому так амфрісійська віщунка[202]: «Не бійся,
399] Підступу тут ніякого немає, насильства ця зброя
400] Не заподіє. Вічно нехай воротар велетенський
401] Бреше в печері і тіні безкровні лякає, нехай там
402] В дядька порогів[203] безвинна пильнує собі Прозерпіна.
403] Це ось троянець, побожний Еней, хоробрістю славний;
404] В темінь Ереба найглибшу іде він до батька. Як навіть
405] Приклад такої любові тебе не розчулить, то на ось, —
406] І відкриває галузку, яку під полою ховала, —
407] Глянь, пізнавай». В того серце, запалене гнівом, остигло,
408] Й більш він ні слова. Дивується з дару почесного долі,
409] З віття, якого не бачив так довго, і темно-зелений
410] Човен назад повертає, і близько до берега їде.
411] Потім всі душі, які на лавках довжезних містились,
412] Гонить і місце готує. В середину потім Енея,
413] Велетня, в човен саджає. А той заскрипів весь, обшитий
414] Шкурою, під тягарем, і крізь шпари багато болота
415] Втиснулось. Ледве, з бідою, віщунку й героя за річку
416] Висадив цілих, в зелений комиш, у болото страшенне.
417] Цербер тримордий, великий, розтягтись на цілу печеру,
418] Саме при вході, всю повнив місцевість своїм валуванням.
419] Тільки уздріла віщунка, що в нього гадюками грива
420] Їжиться, кидає коржик, заправлений зіллям чарівним
421] З медом солодким. А він три скажені пащеки голодні
422] Миттю роззявив, і здобич хапає, й хребет величезний
423] Свій на землі простягає, розлігшись на цілу печеру.
424] Тільки цей сторож заснув, а Еней вже виходить і швидко
425] Берегом річки іде, з-за якої ніхто не вернувся.
426] [204]Раптом почулися крики тоді і квиління жахливе,
427] Плакали душі дитячі на першім порозі; віднявши
428] Їх від грудей і життя відібравши утіху солодку,
429] Чорна година взяла і в могилі сумній оселила.
430] Поруч були, що безвинними смертної кари зазнали.
431] Та не без суду й вони, жебраками місця здобувають.
432] Мінос-суддя потрясає тут урною й кличе на раду
433] Тіні безмовні, й життя, і провини усіх розглядає.
434] Дальші місця зайняли ті сумні, що самі наложили
435] Руку на себе, невинні, яким це життя так набридло,
436] Що й позбулися його. Як хотіли б тепер на ясному
437] Світі і злидні вони, і тяжкую роботу терпіти!
438] Не дозволяє їм доля, й ненависна хвиля сумного
439] Озера зв’язує, й Стіксові дев’ять рамен їх тримають,
440] Воду розливши. А близько звідсіль, розгорнувшись, широкі
441] «Смутку поля» показались, — таку вони назву там мають.
442] Тут були ті, кого жаром жорстоке зв’ялило кохання
443] Немилосердне. Стежками блукають у миртовім гаї
444] Й тихо ховаються, навіть по смерті журби не позбувшись.
445] Тут він побачив і Федру, і Прокру, й сумну Еріфілу,
446] Що від жорстокого сина показує рану жахливу.
447] Далі Евадну, а там Пасіфаю і Лаодамію;
448] Слідом іде і Кеней, що раніш юнаком був, та знову
449] Жінкою став, що доля колишню їй стать повернула.
450] А поміж ними блукала в великому лісі Дідона-
451] Фінікіянка, а рана у неї ще свіжа. Її ж то
452] Зразу троянський герой розпізнав тоді в сутінках «зблизька, —
453] Лиш невиразно, як часом, коли хтось у хмарах побачить
454] Місяць новий, чи той, може, привидівсь йому; він заплакав
455] Ревно й у щирім коханні отак промовляє до неї:
456] «Бідна Дідоно, я бачу, правдива була в мене вістка,
457] Що ти погасла, мечем гостролезим життя припинивши.
458] Я був причиною смерті твоєї? Зірками клянуся,
459] Небом і правдами всіми, якщо вони є під землею,
460] Що проти волі, царице, твої береги я покинув.
461] Але накази богів, що велять мені й нині у пітьмі,
462] В диких місцях непрохідних блукать серед темряви ночі,
463] Владно мене повели. Не міг я й повірити навіть,
464] Що, відпливаючи, стільки тобі спричиню я печалі.
465] Кроки затримай свої і від наших очей не ховайся.
466] Нащо тікаєш? Це доля дала розмовлять нам востаннє».
вернуться
202
вернуться
204
Перша частина підземного світу складається з п’яти зон: у першій перебувають душі немовлят (426-429), у другій — невинно страчені (430-433), у третій — самогубці (434-439), у четвертій — жертви нещасного кохання (440 — 476), у п’ятій — загиблі в боях герої (477-547)