467] Цими словами палаючий гнів її й погляд похмурий
468] Прагнув зм’якшити Еней і з очей її викликать сльози.
469] Втупивши очі у землю, стояла вона, відвернувшись,
470] І не змінивсь її вигляд під впливом початої мови
471] Більше, ніж був би це камінь твердий чи скала Марпесійська.
472] Врешті, зірвалася раптом і з гнівом у серці побігла
473] Знов до тінистих гаїв, де Сіхей, чоловік її давній,
474] Відповідає турботою їй і взаємним коханням.
475] Отже, й Еней, пригодою тою уражений тяжко,
476] Довго сльозами її проводжає й жаліє сердечно.
477] Звідси йдуть далі в призначену путь, аж спинились на нивах
478] Крайніх, — ті ниви окремо прославлені в війнах герої
479] Тут заселяють. Зустрівсь їм Тідей і узброєнням славний
480] Партенопей, а ще далі тінь бліда Адраста, й на світі
481] Цьому оплакані щиро дарданці, полеглі у битвах.
482] Тож їх побачивши всіх у шерегу довгому, тяжко
483] Він застогнав — і Главка, й Медонта, й за ним Терсілоха,
484] Антенорідів всіх трьох, і Церери жерця Полібота,
485] І з колісницею ще і при зброї ще досі Ідая.
486] З гомоном душі праворуч його обступили й ліворуч —
487] Бачити раз їм не досить, їм любо з ним довше побути,
488] Порозмовляти із ним, про причину приходу дізнатись.
489] Але данайців вожді найзначніші й за ними фаланги
490] Військ Агамемнона, лиш запримітили мужа в блискучій
491] Зброї у тіні, від страху великого всі затремтіли
492] Й стали тікать, як колись то бувало, до суден, а інші —
493] В крик, та не дуже, бо голос урвався, не вийшовши з горла.
494] Тут Пріаміда він Деїфоба, в якого все тіло
495] Зовсім спотворене, бачить; жорстоко скалічений був він:
496] Руки обидві, обличчя і скроні у ранах, бо вуха
497] Вирвані й ніс мав обрізаний — рана була це погана.
498] Дикі знущання сліди, тремтячи, він старався закрити.
499] Ледве впізнавши, Еней йому голосом мовив знайомим:
500] «Сильний в боях Деїфобе, нащадку високого роду
501] Тевкра, гей, хто ж захотів на тобі так помститись жорстоко?
502] Злочину хто ж це такого посмів на тобі допуститись?
503] Чув я про тебе, що ти, утомившись, останньої ночі
504] В січі пеласгів спочив на безладному покладі трупів.
505] Я ж бо насипав могилу порожню тобі на ретейськім
506] Березі й тричі ще голосом сильним я тінь твою кликав;
507] Охороняє те місце і назва, і зброя. Тебе ж я,
508] Друже, не зміг, як тікав з батьківщини, знайти й поховати».
509] А Пріамід: «Нічогісінько не занехаяв ти, друже;
510] Для Деїфоба й для тіні посмертної все учинив ти,
511] Лиш моя доля і злочин лаконки проклятий[205] в нещастя
512] Ввергли мене, — отакий по собі вона спомин лишила.
513] Знаєш ти добре і сам, як ніч ту останню в зрадливих
514] Радощах ми провели. І мусимо ми пам’ятати
515] Всі, коли кінь проклятущий в Пергам наш високий ускочив,
516] Як у важкім животі він озброєних воїнів вніс нам.
517] Ніби святий хоровод влаштувала вона і водила
518] Сповнених шалом вакханським фрігійських жінок і між ними
519] Факел тримала палаючий, ще й закликала данайців
520] З замку високого. Я тоді, зморений сном і журбою,
521] У проклятущій подружній кімнаті лежав, і глибока
522] Втома солодка мене огорнула, до смерті подібна.
523] Жінка ж славетна тоді із кімнати всю винесла зброю.
524] З-під голови вона меч витягає мій вірний і кличе
525] В дім Менелая, ворота йому відчинивши; тож, видно,
526] Мала надію, що це запорукою буде любові
527] Й що таким способом пам’ять провин її давніх зітреться.
528] Що тут казати? Вдерлись в кімнату, й потомок Еола[206]
529] З ними, до злого під’юджує всіх він. Богове, віддайте
530] Грекам те саме, якщо для них слушно я кари благаю.
531] Та розкажи ти й мені, яка-то пригода живого
532] Аж у це місце тебе привела? Чи блукаючи морем,
533] Чи за наказом богів ти тут? Доля яка тебе гнала,
534] Що в цю безсонячну й тужну зайшов ти оселю немилу?»
535] Так розмовляли вони, а Аврора в квадризі рожевій
536] Вже до середини неба дійшла у мандрівці надхмарній.
537] Й так ось були б і призначений час весь вони змарнували,
538] Але супутниця коротко їм нагадала, Сівілла:
539] «Ніч западає, Енею, ми ж час у журбі тут гайнуєм.
540] Ось оте місце, де шлях цей на дві поділився дороги:
541] Та, що праворуч, веде аж до мурів великого Діта,
542] Це до Елісія путь нам; а та, що ліворуч, карає
543] й до нечестивого Тартару грішників тіні провадить».
544] Ти же на це Деїфоб: «Не гнівайся, жрице велика,
545] Я вже іду, число я поповню і в темінь вернуся.
546] Йди ж, наша гордосте, доля нехай тобі кращою буде».
547] Тільки сказав і на слові оцім повернув свої кроки.
вернуться
205