500] Чотириногий поранений втік під знайому покрівлю
501] І зі скиглінням, залившися кров’ю, заходить до стайні
502] Й стогоном, наче благанням, усю виповняє оселю.
503] Сільвія перша, сестра, заломлює руки, й волає,
504] Й кличе на поміч селян звідусіль, що серця у них грубі.
505] Раптом з’явились вони (бо в лісах мовчазливих таїться
506] Погань страшна), головню той осмалену в руки хапає,
507] Той сукувату ломаку тяжку, — що попало у руки,
508] В гніві тут зброєю стало для них. Тірр збирає ватагу,
509] В люті безмежній сокиру вхопивши, на четверо дуба
510] Саме колов він і клин заганяв. А жорстока богиня,
511] Слушну хвилину, щоб шкодить, знайшовши, з засади влетіла
512] Прямо на стайню високу й з покрівлі найвищої грає
513] Гасло пастуше на розі крутому, пекельної сили
514] Звуку надавши, аж ліс затремтів і по зворах глибоких
515] Гомін пішов, що аж Трівії озеро[264] вчуло далеке,
516] Нар, білохвилий од сірки, й джерела Веліну почули, —
517] І матері, умліваючи з жаху, до серць пригортали
518] Діток малих. Тоді, на той голос пастушого рогу,
519] Хто лиш почув його клич, звідусюди, хапаючи зброю,
520] Юрмами спішно збігатись розлючені стали селяни.
521] Хвилею молодь троянська Асканію в поміч приходить,
522] Входи укріплень усі відчинивши. Стрункими рядами
523] Всі поставали. Та це не була уже бійка пастуша
524] Кіллям твердим або дрюччям осмаленим, тільки залізом
525] Бились вони двоєсічним. Довкола чорніє жахливе
526] Жниво мечів гостролезих; від сонця полискує криця,
527] Кидає блиски під хмари. Так хвиля від вітру спочатку
528] Пінитись білим лише починає, та здійметься потім
529] Високо море, й поволі все вище підносяться хвилі,
530] Врешті, із самого дна аж до неба ті хвилі сягають.
531] Тут перед військом у першім ряду десь стріла засвистіла,
532] І повалився юнак — це Альмон, з синів Тірра найстарший, —
533] Бо уп’ялась йому в горло вона і, голосу вогкий
534] Шлях заливаючи кров’ю, ніжне життя зупинила.
535] Безліч там впало мужів, і між ними Галес постарілий,
536] В час той, як їх помирити збирався; найбільш справедливий
537] Був він колись, та ще й найбагатший на землях авзонських —
538] В нього було п’ять овечих отар, і п’ять черед худоби
539] З паші вертало, й стома він плугами орав свої ниви.
540] Бій цей у полі ішов із однаковим щастям, — богиня
541] Сповнила, що обіцяла, бо кров’ю війну покропила
542] Й в першім бою вже попадали трупи, — з Гесперії вийшла,
543] І полетіла в небесні простори, і так до Юнони
544] Голосом гордим, звитяжним озвалась: «Ось маєш і розбрат,
545] Смута воєнна його спричинила: нехай же їх дружба
546] Лучить тепер, і союзи нехай тепер творять, коли я
547] Тевкрів авзонською кров’ю скропила; коли ж твоя воля
548] Схоче, незламна, того, то ось що додам я до цього:
549] В війни втягну я чутками сусідні міста і держави,
550] Запал шалений в серцях розпалю їм любов’ю до Марса,
551] Щоб звідусіль ішли в поміч, всю зброєю вкрию країну».
552] Відповіла їй Юнона на це: «Досить зради й страхіття,
553] Є вже причина війни, бо б’ються рукопаш, і зброя,
554] Що її випадок в руки уклав їм, вже свіжою кров’ю
555] Скроплена. Хай відсвяткує преславний потомок Венери
556] Й сам цар Латин разом з ним і подружжя таке, і весілля.
557] Та щоб ти вільно блукала по цьому небесному світу,
558] Батько, володар найвищого неба, на це не дозволить.
559] Йди собі звідси; як доля іще щось дозволить зробити,
560] Я вже сама те зроблю». Так Сатурнова донька сказала.
561] Та ж свої крила, вужами кипучі, здіймає і лине
562] Прямо в оселю Коціту й висоти небесні лишає.
563] Є у середній Італії місце при горах високих,
564] Славне, в численних країнах про нього спогадують люди, —
565] Є це долина Ампсанкта. Ліс темний у неї обабіч
566] Густо стіною її закриває, потік круторвучий
567] В самій середині з гуком об скелі б’є в вирі шумливім.
568] Тут-то жахливу печеру показують — відхлань пекельну
569] Діта жорстокого. Щелепу там смертоносну відкрила
570] Прірва страшна й Ахеронтом прорвалась. Туди осоружна
571] Скрилась богиня Ерінія й землю звільнила, і небо.
572] Донька Сатурна, однак, довести в тому-часі до ладу
573] Діло воєнне старається конче. Вже ринуть у місто
574] Юрмами всі пастухи прямо з бою й несуть тих, що впали,
575] Вбитого хлопця Альмона й знеславлене тіло Галеса.
576] Кличуть із неба богів, Латина за свідка взивають.
577] Тут же і Турн, серед злочинів лютих він збільшує вдвоє
578] Жах тих убивств і вогню: то троянців до влади вже кличуть?
579] З родом фрігійським уже поріднились, для нього ж пороги
580] Ці недоступні? А далі надходять і ті, що в натхненні
581] Вакховім їх матері у лісах непрохідних танцюють —
582] Бо нездоланне ж імення Амати! — і разом зібравшись
583] І звідусіль, домагаються бою. І так усі разом
584] Проти судьби й віщувань цих, зле зрозумівши ознаки
585] Волі богів, в один голос війни лише прагнуть страшної.
586] І обступають в завзятті Латинову царську оселю.
587] Він, наче скеля морська непохитна, їм всім опирався;
588] Наче та скеля морська, коли гуркіт зростає навколо
589] Й множиться хвилі прибій, а вона все така ж нерухома,
590] Й марно на камені спінені хвилі шумлять і налиплу
591] Водорість в море змивають. Отож, коли жодної змоги
592] Задум безглуздий змінить не було і діла йшли по волі
593] Злої Юнони, то батько, небом безкраїм заклявшись,
594] Їм’ям богів, промовив: «Ой горенько, доля нас трощить,
595] Буря змітає. Самі ви, сердешні, обмиєте кров’ю
596] Гріх цей присяги кривої. Тяжка тебе, Турне, покута
597] Жде за оце беззаконня: запізно обіти складати
598] Будеш богам. Мені ж уготовано спокій, — запливши
599] В пристань життя, я позбавлений буду щасливої смерті».
600] Й більше ні слова. В мурах замкнувся й весь провід оддав їм.