Выбрать главу
[103] Уздрівши Низ труп Евріала, Од ярості осатанів; Всіх злостей випустивши жала, К Волсенту просто полетів, Як блискавка проходить тучу, Він так пробіг врагів між кучу І до Волсента докосивсь: Схватив його за чуб рукою, Меч в серце засадив другою, Волсент і духу тут пустивсь.
[104] Як іскра, порох запаливши, Сама з ним вкупі пропада; Так Низ, Волсентія убивши, І сам лишився живота; Бо всі на його і напали, На смерть звертіли і зім’яли І голову зняли з плечей. Так кончили жизнь козарлюги, Зробивши славнії услуги На вічность пам’яті своєй.
[105] Латинці зараз ізробили Абияк мари із дрючків; На них Волсента положили І понесли до земляків. А буйні голови поклали В мішок і теж з собой помчали, Мов пару гарних дубівок. Но в лагері найшли різниці, Лежали битих м’яс копиці, Печінок, легкого, кишок.
[106] Як тілько що восток зардівся, Світилка Фебова взійшла; То Турн тогді уже наївся, Оп’ять о битві помишляв. Велів тривогу бить в клепало, Щоб військо к бою виступало, Оддать троянцям з баришком За зроблену вночі потіху; Для більшого ж з троянців сміху Велів взять голови з мішком.
[107] Свого ж держася уговору, Троянці в кріпості сидять, Забилися, мов миші в нору, Лукаву кішку як уздрять. Но дать одпор були готові І до остатнєй каплі крові Свою свободу боронить І нову Трою защищати, Рутульцям перегону дати І Турна лютость осрамить.
[108] На перву рутулян попитку Троянці так дали в одвіт, Що Турн собі розчухав литку, Од стиду скорчило живіт. Звелів з досади, гніву, злості На глум підняти мертві кості, На щогли голови наткнуть Нещасних Низа з Евріалом Перед самим троянським валом, Щоб сим врагів своїх кольнуть.
[109] Троянці зараз одгадали, Чиї то голови стримлять; Од жалю сльози попускали, Таких лишившись паруб’ят. Об мертвих вість скрізь пронеслася, Вся рать троянська потряслася, І душі смутку предались. Як мати вість таку почула, То тілько вічно не заснула, Бо зуби у неї стялись.
[110] А одійшовши, в груди билась, Волосся рвала з голови, Ревла, щипалася, дрочилась, Мов ум змішався у вдови: Побігла з криком вокруг вала І голову коли пізнала Свого синочка Евруся, То на валу і розпласталась, Кричала, гедзалась, качалась, Кувікала, мов порося.
[111] І диким голосом завила: «О сину! світ моїх очей! Чи я ж тебе на те родила, Щоб згинув ти од злих людей? Щоб ти мене — стару, слабую, Завівши в землю сю чужую, На вічний вік осиротив. Моя ти радість і одрада, Моя заслона і ограда; Мене од всіх ти боронив.
[112] Тепер до кого прихилюся, Хто злую долю облегчить? Куди в біді я притулюся? Слабу ніхто не приглядить! Тепер прощайте всі поклони, Що получала во дні они Од вдов, дівчат і молодиць; За дивні брови соболині, За очі ясні соколині, Що здатний був до вечерниць.
[113] Коли б мені твій труп достати І тіло білеє обмить, І з похороном поховати, До ями з миром проводить. О боги! як ви допустили, Щоб і одинчика убили І настромили на віху Його козацькую головку; Десь світ вертиться сей без толку, Що тут дають і добрим тьху.
[114] А ви, що Евруся згубили, Щоб ваш пропав собачий рід! Щоб ваші ж діти вас побили, Щоб з потрухом погиб ваш плід! Ох! Чом не звір я, чом не львиця? Чом не скажена я вовчиця? Щоб мні рутульців розідрать; Щоб серце вирвать з требухою, Умазать морду їх мазкою; Щоб маслаки їх посмоктать».
вернуться

111-112.

Ці строфи написані в дусі народних голосінь матері за сином-одинаком.