Мама заходить до кімнати, присідає поряд, цілує мене в палаючу від гніву щоку.
— Це прошак, доню.
— Ти дала йому татків одяг?!
— Ти ж бачила — він мокрий як хлющ і дуже змерз. Мусить же людина в щось перевдягнутися.
— Але не в одяг мого тата!
— З одягом нічого не станеться. Ми його потім поперемо, попрасуємо — буде як новенький.
— Мій тато ніколи б не став прошаком! Ніколи! Він не такий!
— Твій тато — ні. Але прошаки теж люди і не від добра ними стають. — Мама цілує мене в голову і зітхає. — Спи, Ірис!
Прошаки нерідко навідуються до нашого села. Ходять і поодинці, і гуртами, переважно жіночими. Бабуся Ганна розповідала, що після війни їх було дуже багато — приходили зі сходу і просили хоча б кілька бульбин, бо дуже голодували. Наші люди ділилися з ними, хто чим міг. Дехто з тих прибульців так і залишився жити в нас. Звідки йдуть теперішні — невідомо. Але ці вже бульби не хочуть — просять сала, яєць, одягу чи грошей. Мама ніколи не відмовляє — хоч щось та й дасть. Каже, що відмовляти не можна. Але мені віднедавна суворо заборонено навіть розмовляти з незнайомцями. А все після того, як я мало не віддала їм усі наші запаси.
Прийшли до нас весною три жінки з двома дітваками, стали плакатися, що страшна повінь затопила їхнє село на Закарпатті. От вони, нещасні, і змушені ходити та просити допомоги. Розповідали так жалібно, що я аж розплакалася слідом за ними. Тоді відчинила двері комори, як то не раз робила мама, і стала дивитися, що б його дати бідним прошакам-підтопленцям. А вони зайшли за мною та й раді старатися: забрали і сало, і яйця, і крупи, навіть торбинку з квасолею прихопили. Добре, що саме тітка Калина навідалася. Як побачила вона, що витворяють приблуди, наробила крику та ґвалту, пригрозила їм сільрадою і міліцією. Ті дещо схопили, дещо кинули і накивали п’ятами з нашої вулиці. Прошаки із Закарпаття виявилися циганами з Любитівки. Дехто з сільських чоловіків потім їздив до них на розбори, хотів забрати те, що виманили в дітей, поки дорослі були на роботі. Але з них — як з гуски вода.
Для мене той випадок став повчальним уроком. І тепер я міркую собі: а чи цей чоловік не такий самий брехун, як оті «закарпатські підтопленці»? І навіщо було так необачно впускати його до нашої хати? Але ж мама доросла і розумна, її не обдуриш, як маленьку довірливу дівчинку. Просто вона в мене занадто добра. Ну хто б іще взявся заварювати чай із мати-й-мачухою, бузиною та м’ятою для якогось прошака? Ну яка б іще сільська жінка поділилася з бездомним обідранцем медом, що його добрі люди передали для заслаблої дитини?
Чай не допоміг. Крізь сон я чула, як прошак бухикав за стіною і як мама носила йому щось проти кашлю. Вони проговорили всю ніч. А вранці він зібрався в дорогу. Мама просила чоловіка залишитися, поки не одужає, так просила, ніби це був не прошак, а якийсь наш родич. Але він затявся. Мабуть, пішов у татовому светрі і святкових юхтових чоботях. Бо діряві кирзаки опинилися в сараї, за дровітнею, а брудне дрантя мама спалила в плиті. Я бачила, як вона полила його гасом і кинула у вогонь. Мені так шкода стало татового одягу, який забрав прошак, що я аж заплакала. У що ж одягнеться татко, коли повернеться додому?
За три тижні потому селом прокотилася звістка — в лісі міліціянти застрелили якогось чоловіка. Саме натрусило першого снігу, на ньому лісник і побачив сліди, що ніби обривалися за кущем ліщини. Він повідомив міліцію, яка й вислідила відлюдника.
Чоловік ховався в колишньому схроні, замаскованому в хащах. Хтозна, може, він сам — один із тих, хто вцілів після останнього бою біля села ще в п’ятдесят шостому. А може, просто надибав схованку і вирішив пересидіти там якийсь час. Але якщо ховався, значить, було чого. Більш обізнані заперечували: чоловіка вистежила не міліція, а «ястребки»[2]. І не вбили його — сам собі віку вкоротив, коли зрозумів, що вже не вибереться. Тіло так і не впізнали, бо голову рознесло на друзки. Так зазвичай колись прощалися з життям лісові хлопці, потрапивши в пастку, з якої не було виходу, — підкладали собі під голову гранату і підривали, щоб їх не могли впізнати і не переслідували потому їхні сім’ї.
До нас цю звістку принесла тітка Калина. Розказувала, як страшно відірвало тому чоловікові голову, дивувалася, як то треба переживати за свою рідню, щоб таке собі заподіяти. — Та ж міг зостатися, міг. Ну заслали б туди, де Макар телят не пас. Але жив би. Скіко нашого народу по тих сибірах розсіяно. Хтось, може, й вернеться додому. Хоч на старість, а таки побачить свою землю. Невідомо, звідки той чоловік, — зітхала, — але певно з якогось ближнього села, може, навіть і з нашого. Хтозна? Скільки наших невідь-де пропало.
2
Бійці винищувального батальйону (добровільне формування радянських громадян, передусім партійних і комсомольських активістів, що діяло в період ВВВ та після неї на теренах Західної України). Підпорядковувалися НКВС.