Коли тітка Калина пішла, мама впала як підкошена і заголосила. Я злякалася, бо ще не бачила її такою. Навіть після того, як тата від нас забрали, вона так не ридала. Казала, скільки б він там не пробув, ми його однак дочекаємося і все буде, як колись. Чого ж тепер так побиватися? Що нам до того незнайомого чоловіка?
Але мама нічого не каже і нічого не їсть. Цієї ночі вона ходила, мов сновида, навколо хати, припадала то до яблуні, то до вишні, обнімала голі дерева і билася об них головою. Я теж не спала, дивилася на неї у вікно. Вранці мама пішла до школи, як сомнамбула — тиха, повільна, мовчазна. Знаю: коли вона повернеться додому — знову впаде на ліжко і буде плакати й мовчати, мовчати й плакати. Бідна моя мамуся! Біднесенька моя! Ну хіба ж можна так усіх на світі жаліти?
Спека. Уже майже місяць — ні краплі дощу. Навіть яблуні в садку не зелені, а якісь сизуваті, ніби придорожня курява всоталася в листяний покров і змінила колір листяної «крові». Мама сидить на лаві під вікном і витирає лляним рушником піт з обличчя. Але вперті краплі знову й знову скочуються з чола на брови, з брів — на очі, ніс, щоки. Мамине обличчя останнім часом дуже змінилося: губи розпухли, під очима — набряки, шкіра така, ніби ось-ось жовтяниця почнеться. Я знаю, що мамі дуже хочеться прилягти — щойно вона просила мене погуляти біля хати і зачинити двері знадвору, щоб ніхто не заходив. Але якщо вже прийшов Шкалик, то мусимо його приймати, мусимо сидіти і слухати його теревені.
— Скоро вже ослобонишся від брем’я? — підпилий Шкалик падає на стілець біля столу, розвертає його до мами, показує пальцем з жовтим нігтем на її великий живіт.
Мама мовчить.
— Думаєш, Вєрко, я не знаю, чия дитина? — Шкалик знову підморгує на живіт. — Хе… Я все знаю. Але мені плювати на політику. Я брігадєр. О! — Він піднімає палець догори. — Отвічаю за те, щоб усі на роботу в колхоз ходили і щоб на полі родило. Що-небудь, аби тіко родило. Указав колись Йось кок-сагиз[3] сіяти — нате вам кок-сагиз. Нате — робіть гуму, якщо вам її більш нема з чого робити. Дурне то растєніє було, непотрібне, але указ є указ. На то й держава, щоб указувати, щоб порядок тримати. Сказав Микитка перед королевою на колінця падати — попадали, почті всі поля під її благородіє віддали. Знаєш, що таке — королева полів? Знаєш?.. Усі знають… Любов Микитчина — от що таке та королева. А як Микитку зіштовхнули, вже й кукурудзи не треба, вже, кажуть, прийшло указаніє буряки сіяти, щоб жизнь у трудового народу солодша була, значить. Воно б лучче льон і бульба, наші поля для них більш підходящі. Але хай гречка, аби не суперечка. Я конєшно, людина в колхозі не остатня — брігадєр все-таки. Але що від мене завісить? Нічо’! Того й не спорю з начальством — йому видніше. Главне — не лізти на рожон. Це закон виживання. Правильно кажу? Правильно! А той светр я зразу впізнав. Його ж тітка Ганька для Федька в’язала. Ми ж, Вєро, з твоїм Федьком, щитай, разом виросли. І цей ліс знаємо, як своїх п’ять пальців. А як Федько був лісником…
Мама блідне, хапається за живіт. Я кидаюся до мами.
— Щось у горлі пересохло, — кахикає Шкалик.
Мама повільно, перевалюючись як підбита качечка, йде на кухню, приносить пляшку, кладе нарізане сало. Шкалик сам наливає. З кожною чаркою його мова стає плутанішою.
— Дурак твій Федько, Вєрко. Ох і дурак! Утікти з самого Себіру і добиратися аж сюди, щоб так… Ет! Та я б… якби, борони Боже… Я б знайшов собі ядрьону бабу десь у тайзі і сидів би під її спідницею, як миш під помелом. У тайзі теж люди живуть. Кажу ж, главне — не лізти на рожон. А він… І так само, як батько і брат. Судьба, значить. Так тоді ж война була. А теперка… І що в тобі такого, Вєрко, щоб аж через усю Расєю й Україну до тебе сюди добиратися? Ну, не тіпайся так — тобі ж не можна, ще розродишся раньше времені. Воно мені тре’?
Мама просить мене вийти надвір. Мені не треба чути, про що вона буде говорити з дядьком Дем’яном — це доросла розмова.
Ну, не треба, то й не треба. Але я не така вже й мала, щоб не здогадатися, на що бригадир щойно натякав. Отже, той зарослий, обідраний, мокрий як хлющ прошак, який приблукав до нас дощового дня минулої осені, і той чоловік, який невдовзі потому загинув у лісі, — одна й та сама людина? Він був у татовому светрі. Авжеж, був. І не тільки у светрі, але й у татових чоботях. Про це я ще тоді знала, але… А тепер бригадир Шкалик натякає, що то… мій тато?