— Ти що робиш? — сердито дивиться на мене.
— А ти що робиш? Хто тобі дозволив бити дівчинку? У самого морда аж тріщить, а шкода булочки для голодної дитини! — заступається за мене чоловік за сусіднім столиком.
— А ти краще не втручайся! — зривається з місця жінка, яка п’є каву з товстуном. — Звідки ти знаєш, що вона голодна? Жебраки і злодії не тому просять і крадуть, що голодні, а тому, що ущербні, ніхто ними не займається і ніхто їх не виховує. Через таких, як ти, і розвелося стільки волоцюжок, що порядним людям вже й у кафе не можна спокійно посидіти.
— Заспокойся, Валю, — тлустий чоловік відпускає мою руку й обертається до сусіднього столика. — Послухай добру пораду: не сунь свого довгого носа до чужого проса. Чомусь сам не поспішаєш пригощати цю приблуду, за наш рахунок хочеш нагодувати. Що, пеньонзів[4] нема? Ще не заробив чи вже всі пропив?
Здогадуюся, що ці люди знають одне одного і тепер у них з’явився шанс посваритися. До мене нікому з них немає діла. Аніякісінького! Пес махає хвостом і вислизає з кафе. Біжу за ним, біжу й ковтаю сльози — мені так хочеться булочки, так хочеться, аж живіт зводить, аж нудота до горла підступає. Але я боюся в когось попросити. Бач, як тут не люблять прошаків…
Троє підлітків оточують Клаповуха. Один смикає його за вухо і штовхає в бік носаком черевика. Кричу, щоб не смів знущатися з собаки.
— Вадь, ти її знаєш? — здивовано питає Клаповухового кривдника інший хлопець.
— Вперше бачу, — стенає плечима той.
— А звідки ж вона знає, що ти мучиш свого пса?
— Звідки, звідки… Кажу ж, бачу її перший раз, а вона мого Рекса взагалі ніколи не бачила. Теж мені ясновидиця Ванга! — хуліган спльовує в мій бік, але відходить від Клаповуха.
За висотним будинком відкривається великий круглий майдан. Навколо нього півколом розташовані старовинні будівлі. А в центрі стоїть висока прикрашена ялинка. Біля неї, на дерев’яних підмостках, — Дід Мороз і Снігуронька. Спочатку мені здається, що це живі люди, перевдягнені в Мороза та Снігурку. Торкаюся руками, а вони — просто великі ляльки. Клаповух оббігає ялинку і біжить далі, але я вже не маю сил іти за ним — ноги не слухаються, голова під шапкою-вушанкою спітніла і дуже болить. Перед очима розпливаються різнокольорові кола. Сідаю на дошки, вмощуюся поміж Дідом Морозом і Снігуркою, і тієї ж миті мене підхоплює на свої теплі хвилі сон.
Рудувато-жовті тони осені. І хата — як осінній листок: червонясто-руда черепиця, вохристі стіни. Біля хати — бабуся, тато і мама з білим згорточком на руках. Стоять перед хвірткою і дивляться на мене — точнісінько так, як на тій світлині, яку я так і не змогла забрати з дому. Спочатку думаю, що в мами на руках я, і дивуюся: хіба можна дивитися на саму себе? Але ж бабуся Ганна казала, що биндочка на моєму одіяльці була рожева, бо ж я дівчинка, а тут — блакитна. Значить, мама тримає на руках не мене, а братика. Може, вона і мені дасть потримати його? Простягаю руки, нетерпляче ворушу пальцями, але всі троє починають відступати, віддалятися. Хочу наздогнати їх і не можу, бо дуже стомилася. Ноги підкошуються, падаю на подвір’я, прямісінько у траву. Трава пахне яблуками. Мені стає тепло і спокійно.
— Скільки добра пропадає, — каже Грицик.
Він сідає на стільчик, виймає з кишені складаного ножика і починає різати яблука, нарізає тоненькими кружальцями, нанизує на нитку. Клаповух бігає за горобцями, весело помахує хвостиком.
Клаповух… Як же він міг покинути мене? Це тому, що тоді я покинула його. Але хіба я винна? Мене саму забрали.
Хтось трясе мене за плече, смикає за носа, ляскає по щоках.
— Прокидайся! Та прокидайся ж… твою мать!
Не хочу прокидатися. Хочу спати, хочу до своєї хати, біля якої Грицик нарізає кружальцями яблука. Але хтось так боляче б’є по обличчю, що я таки розплющую очі.
— Жива? Ану піднімайся! Кому сказано? Зараз же вставай!
Двоє міліціянтів у зимових кожушках і сірих шапках-вушанках якусь мить чекають, а тоді хапають мене за руки і підводять. Спросоння не можу зрозуміти, чого вони до мене причепилися і що їм треба.
— Ти де живеш? — запитує вищий. — Де твій дім?
— Немає, — шепочу.
Вони не вірять: так не буває, щоб у дитини не було свого дому.