— Ніколи такого не бачив, — мовив Ерагон, тицьнувши на сіре лезо. — Що це?
— Трікнздал, — відповів Фредрик. — Його винайшли гноми. Вони по-різному загартовують краї та основну частину леза: краї роблять значно твердішими за решту леза, а його середину й увігнутий бік прожарюють так, що вони стають м'якшими й мають здатність вигинатися. Таким чином шабля витримує найпотужніші удари, не розлітаючись на шматки, ніби травинка на морозі.
— Невже гноми загартовують так усі свої леза?
Фредрик заперечно похитав головою.
— Ні, тільки мечі з одним лезом, але часом і найкращі зі своїх двобічних мечів. — Трошки помовчавши, він схвильовано зазирнув Ерагонові в очі й спитав: — Ти ж розумієш, чому я обрав її для тебе, Убивце Тіні?
Збагнувши хід зброяревих думок, Ерагон ствердно кивнув. Якщо лезо шаблі буде під належним кутом до землі, а він сам навмисно не вигне зап'ясток, то будь-які удари, що перехопить його зброя, потраплятимуть на її пласку частину, а вістря завжди залишатиметься вільним для атаки. До того ж юнакові не треба було міняти техніку бою, щоб пристосуватись до нової зброї.
Вийшовши з павільйону, Вершник змахнув шаблею й опустив її на голову уявного супротивника. Потому він крутнувся, зробив випад і відбив удар невидимого списа. Проте перевірка на цьому не скінчилась — уже за мить Вершник відскочив на шість ярдів ліворуч, фантастично красивим рухом заніс шаблю за спину й перекинув її з однієї руки в іншу. Його дихання й серцебиття, як завжди, лишались спокійними. Слід сказати, що швидкість і баланс шаблі справили на Ерагона неабияке враження. Ясна річ, він почувався із нею не так упевнено, як із Зароком, проте вона все одно заслуговувала на похвалу. Фредрик і Блодхгарм тим часом стояли осторонь і уважно спостерігали за тим, як юнак вправляється.
— Ти обрав саме те, що треба, — сказав урешті-решт Ерагон, підійшовши до майстра.
Однак Фредрик помітив, що Вершник чогось не договорює:
— Але ти все одно не дуже вдоволений, Убивце Тіні.
Ерагон іще раз крутнув шаблею і, скрививши губи, мовив:
— Мені не подобається те, що вона схожа на великий ніж, яким здирають шкури. Мої вороги мене засміють.
— На твоєму місці я б цим не переймався. Побачимо, як вони будуть сміятись, коли ти зітнеш цією шаблею пару голів, — утішив його зброяр.
Трішки помовчавши, Ерагон ствердно кивнув:
— Я беру її.
— Тоді зажди ще бодай хвильку, — сказав Фредрик і зник у павільйоні. За мить він повернувся з чорними шкіряними піхвами, прикрашеними срібним візерунком. Подаючи їх Ерагонові, зброяр поцікавився: — А ти коли-небудь чув, як треба гострити мечі, Убивце Тіні? Адже тобі, напевно, не доводилось цього робити, коли в тебе був Зарок?
— Твоя правда, не доводилось, — погодився Ерагон, — зате я добре знаю, як треба точити ніж, аби він став таким гострим, щоб перерізати нитку, яка на нього падає. До того ж, якщо знадобиться, я завжди зможу відновити лезо магією.
Фредрик зойкнув і ляснув себе по стегнах з такою силою, що з його волохатих штанів здійнялась хмарка пилу.
— Та ні ж бо, ні! Гостре, як бритва, лезо мечу аж ніяк не потрібне! Скіс має бути товстим і міцним, а воїн обов'язково мусить знати, як доглядати за своєю зброєю і як її заточувати!
По цих словах він дістав для Ерагона нове точило й став показувати, як саме слід готувати шаблю до бою. Вони сиділи на землі біля павільйону аж доти, доки майстер не лишився задоволеним з того, як Вершник наточує свою нову шаблю.
— Ти можеш битися в іржавих обладунках, — сказав нарешті зброяр. — Ти можеш битися в погнутому шоломі. Але якщо ти знову хочеш побачити схід сонця, то ніколи не бийся тупою шаблею. Ти можеш вижити під час бою й стомитися так, ніби здерся на одну з верхівок Беорських гір. Але якщо твоя шабля не така гостра, як тепер, тобі варто забути про втому й будь-що-будь її наточити. Ти маєш дбати про свою шаблю так само, як дбаєш про коня або ж про дракона, інакше станеш для своїх ворогів беззахисною дичиною.
Вони сиділи, купаючись у променях призахідного сонця, понад годину, аж доки майстер-зброяр не закінчив давати свої настанови. І щойно Фредрик вимовив останнє слово, як їх накрила якась велика тінь. Спочатку Ерагон занервував, проте вже за мить полегшено зітхнув, збагнувши, що це всього-на-всього приземляється Сапфіра.
«Ти чекала, — подумки гукнув Ерагон. — Ти весь цей час навмисне чекала! А могла б, між іншим, давним-давно мене звідси витягти. Натомість я був змушений слухати Фредрика, що вже дійняв мене своїми розповідями про водні та масляні точила, а також про те, чому льняна олія краще захищає метал від води, ніж топлене сало».