Доки Сапфіра їла, Ерагон сидів навпроти барильця з медовухою й поглядав, як кухарі пораються по господарству. Щоразу, коли їхні помічники вбивали курку або ж перерізали горлянку свині, юнак поповнював енергію пояса Белотха Мудрого. Що не кажіть, це було страшне заняття, адже більшість тварин відчували, як він торкався їхньої свідомості, і їхній безмежний страх охоплював юнака, через що його серце починало калатати, немов скажене, а одне-єдине бажання, яке його охоплювало, — зцілити бідолашних істот. Одначе він добре знав, що так було призначено їм долею, і вони мали померти, щоб вардени не голодували. Під час кількох останніх битв запас його енергії дуже виснажився, тож Ерагон хотів поповнити її, перш ніж вирушити в довгу й, можливо, ризиковану мандрівку. Якби Насуада дозволила йому залишитись із варденами ще бодай тиждень, то він зміг би заправити пояс енергією власного тіла й мав би час, щоб остаточно оклигати й бігти до Фартхен Дура цілком здоровим. Проте в нього залишалося всього кілька годин, і він був безсилий щось вдіяти за такий короткий час. Навіть у тому разі, якби він нічого не робив і просто лежав у ліжку, переливаючи вогонь зі свого тіла до коштовних каменів, він усе одно не зміг би зібрати стільки енергії, як він узяв у цих бідолашних тварин. Зрештою, їм вона вже все одно була непотрібна.
Діаманти пояса Белотха Мудрого, здавалося, могли увібрати в себе безмежну кількість енергії, та невдовзі юнак зупинився, відчувши, що йому більше не під силу витримати смертельні муки звірини. Обливаючись потом і відчуваючи дрібне нервове тремтіння в усьому тілі, Ерагон схилився вперед, сперся руками на коліна й прикипів очима до землі, намагаючись не впасти без пам'яті.
А потім він відчув, як до його свідомості увірвались спогади, що йому не належали. Юнак побачив Сапфіру, яка разом із ним витала в повітрі над озером Леона, побачив те, як вони пірнали в чисту холодну воду, а довкола них здіймалась ціла хмара білих бульбашок. Йому було дивно, але він напрочуд реально відчував ту радість, що охоплювала його та Сапфіру під час їхніх спільних польотів, купання, ігор.
Урешті-решт, дихання Вершника стало спокійнішим, і він із вдячністю поглянув на свого дракона, який сидів біля решток своєї жертви й ласо обсмоктував її череп. Юнак задоволено посміхнувся. «Забираймося звідси», — сказав він.
«Малий, візьми мою силу, вона може тобі знадобитись», — ковтаючи останній шматок, пробубоніла Сапфіра з набитим ротом.
«Я не буду цього робити».
«Це суперечка, в якій ти не переможеш. Я наполягаю».
«Я теж наполягаю… і не покину тебе слабкою й беззахисною. Сама подумай, а раптом Мертаг і Торнак нападуть на табір уже сьогодні? Нам слід бути готовими до бою кожної миті, а на тебе зараз чатуватиме ще більша небезпека, ніж завжди, бо Галбаторікс і вся Імперія вважатимуть, ніби я з тобою».
«Правду кажеш, але і твоя мандрівка сам на сам з ургалами не видається мені аж надто безпечною».
«Не переймайся, Сапфіро! Я не певен, що зміг би перемогти когось із них у бою, але мої охоронні закляття захистять мене від будь-якої зради… Повір, у мене досить енергії. І в тому, щоб ти зі мною ділилась, немає жодної потреби».
Сапфіра зиркнула на Ерагона, замислившись над його словами, а потім звела лапу й стала вилизувати з неї коров'ячу кров.
«Ну й добре… Я збережу її для себе», — мовила вона, й куточки її пащеки розпливлись у якійсь загадковій посмішці. «Будь такий ласкавий, подаймо мені оте барильце», — попрохав дракон, опустивши лапу.
Ерагон важко зітхнув, буцнув барильце ногою, і воно легко підкотилось до дракона. Сапфіра випустила свій довгий кіготь і пробила в його дні дві дірки, з яких полинув солодкий запах яблучної медовухи. Вигнувши шию так, щоб голова була прямо над барильцем, дракон схопив його своїми міцними щелепами, а потім підняв догори дриґом і миттю випив увесь трунок кількома великими ковтками. Потому порожнє барильце впало на землю й розлетілось на друзки, а один із його металевих обручів відкотився на кілька ярдів убік. Дракон тим часом задоволено посміхнувся, набрав повні груди повітря й так сильно чхнув, що ненароком клюнув носом у землю, випустивши чималий клубок вогню.
Ерагон ледь устиг відскочити й став квапливо збивати полум'я з рукава своєї сорочки. Його права щока вся аж палала, незважаючи на те, що Вершник в останню мить таки прикрив обличчя.
«Сапфіро, обережніше!» — гукнув він.
«Ой! — присоромлено опустивши голову, зойкнув дракон і потер свою запилюжену морду передньою лапою. — Медовуха лоскочеться».