Під час заняття Вершник уважно слухав усе, що казав йому Оромис, проте весь час думав про дерево Меноа, власне, як і Сапфіра, яка зараз витала в небесах. І чим довше він про нього думав, тим більший розпач його охоплював, адже йому ще й досі було невтямки, що саме мав на увазі кіт-перевертень Солембум.
Коли Оромис нарешті закінчив навчати Вершника пересувати предмети, наставник та його учень сіли трішки перепочити.
— Оскільки ти не пристав на пропозицію лорда Фіолра взяти Тамерлейн, — сказав ельф, — то виходить, що ви із Сапфірою пробудете в Елесмері досить довго?
— Навряд чи, Майстре, — відповів Ерагон. — Я б волів іще раз навідатись до дерева Меноа, але якщо в мене нічого не вийде, то тоді доведеться повертатися до варденів з порожніми руками.
Оромис кивнув:
— Гаразд. Але перш ніж вирушити назад, завітайте разом із Сапфірою бодай на хвильку до мене.
— Авжеж, Майстре.
По дорозі до дерева Меноа дракон спитав у свого Вершника:
«Знаєш, це вже колись не спрацювало. Чому ж ти думаєш, що воно має спрацювати тепер?»
«У нас усе вийде, от побачиш… Інакше не може й бути. Чи в тебе є якась краща ідея?»
«Ні… Хоч твоя ідея мені все одно не подобається бодай тому, що ми не знаємо, як воно зреагує. Невже ти не пам'ятаєш, як Лінеа, перш ніж обернутись на дерево, порішила того молодого хлопця, який її зрадив? Словом, мені б дуже не хотілося, аби й тебе спіткала така сама доля».
«Та ну, воно не наважиться зробити мені нічого лихого. Ти ж будеш поряд зі мною?»
«Угу».
Легко змахнувши крилами, дракон нарешті приземлився на корінь, що виступав із землі за кілька сот футів від дерева Меноа. Білки, що сиділи на одній із сусідніх сосен, відчайдушно заверещали, попереджаючи своїх побратимів про можливу небезпеку.
Ерагон спустився на корінь і потер долоні об стегна.
— Ну що ж, — сказав він, — не будемо марнувати жодної секунди.
Вершник і справді не зволікав, а прудко побіг до дерева Меноа. Услід за ним пострибала й Сапфіра, чавлячи кожну гілочку, що потрапляла їй під ноги, і здійнявши неабиякий шарварок.
Опинившись попід самісіньким деревом, Вершник послизнувся на його корені й, щоб не впасти, змушений був схопитись за одну з товстелезних зморщок на його корі.
Коли Сапфіра урешті-решт наздогнала Ерагона, той заплющив очі, глибоко вдихнув холодне вологе повітря й полинув до дерева думками.
Дерево навіть не спробувало зупинити Вершника, адже його свідомість була такою величезною й так перепліталася зі свідомостями інших рослин, що йому не потрібен був жоден захист. Одним словом, той, кому раптом закортіло б установити над ним контроль, мав проникнути у свідомість усього живого в Ду Вельденвардені, а навряд чи в якої-небудь земної істоти вистачило б на це сил.
Невдовзі Ерагон відчув те, що відчувало й саме дерево: як на його коріння тисне земля, як у його кроні нишпорить вітерець, і навіть те, як з одного з невеличких порізів скрапує сік. А ще свідомість Вершника заполонили відчуття безлічі інших рослин, що підкорялись Меноа. Судячи з усього, дерево спало, бо в його свідомості витала одна лиш думка, та й та була така довга й повільна, що Вершник не міг її зрозуміти.
Зібравшись на силі, Ерагон вдихнув повні легені повітря й подумки загукав:
«Будь ласка, послухай мене, о велике дерево! Мені потрібна твоя допомога! Усю країну охопила війна! Навіть ельфи вийшли із затінку Ду Вельденвардена, щоб повстати проти Імперії. А в мене немає меча, яким би я міг битись! Якось давно кіт Солембум сказав мені, що коли я потребуватиму зброї, то зможу знайти її між твоїм корінням, о велике дерево! Тепер час настав. Будь ласка, послухай мене, о матінко лісу! Допоможи мені!»
Благаючи дерево, Вершник посилав до його свідомості спогади про Торнака, Мертага й армію Імперії, а Сапфіра посилювала плин його думки власним розумом.
Так пройшло кілька хвилин, а дерево, здавалось, не звертало на них жодної уваги. Проте Ерагон невпинно продовжував його благати, думаючи про те, що Меноа жило значно повільніше за людей або ж ельфів, тож могло й відповісти не відразу.
«Ми більше не можемо витрачати сили, — прошепотіла Сапфіра, — інакше навряд чи встигнемо вчасно повернутись до варденів».
Ерагон погодився і з великою неохотою зробив потік енергії ледь відчутним.
Тим часом сонце вже встигло сягнути зеніту й стало спускатись до обрію, а хмаринки поменшали й розбіглися по всьому небосхилу. Ду Вельденварден увесь аж кишів життям: поміж деревами пурхали птахи, по гілках стрибали білки, з квітки на квітку перелітали метелики, а повз Ерагонові черевики, несучи маленькі білі личинки, пройшла маршем ціла колонія мурашок.