— Ну ж бо, давай, — буркнув він і швидко роззирнувся навкруги, аби переконатися, що жодна жива істота не бачить, як він розмовляє зі звичайнісінькою калюжею.
За мить юнак почув щось таке, що віддалено нагадувало звук, з яким рветься тканина, — то Ісланзаді відкинула полог намету й майже підстрибом підбігла до дзеркала. На ній був яскравий корсет, панцир із золотими лусочками, кольчуга, щитки й красивий шолом, прикрашений коштовним камінням, з-під якого вибивалося її хвилясте чорне волосся. Червоний плащ із білою підкладкою спадав з її плечей і нагадував затягнуте грозовими хмарами небо. У лівій руці королева Ісланзаді тримала оголений меч. Її права рука була вільною, і юнакові здалося, ніби Ісланзаді вдягла на неї пурпурову рукавичку, але вже за мить він збагнув, що то кров, яка скрапувала на її пальці та зап'ясток.
Коли королева глянула на Ерагона, її розкосі брови зійшлися на переніссі, і вона стала дуже схожою на Арію, хоч і виглядала значно поважніше й упевненіше. Вона була прекрасна, проте її краса вселяла жах, як вселяє жах чарівний лик богині війни.
Ерагон торкнувся пальцями вуст, потім притис руку до грудей на знак своєї вірності й першим вимовив рядок традиційного ельфійського привітання, як і личило вітатися з королевою.
Ісланзаді швидко відповіла. В її голосі вчувалась суворість і напруга. Та, почувши від Вершника третій рядок привітання — «Нехай мир панує у твоєму серці», — королева ледь помітно всміхнулася, адже навіть самі ельфи зазвичай забували про ці слова.
— І у твоєму так само, Убивце Тіні.
Голос Ісланзаді лунав, ніби шурхіт соснових голок, мов дзюркотіння струмка, пересипаний нотами ельфійських очеретяних сопілок. Засунувши меч до піхов, вона пройшла через увесь намет до складаного столика й стала до Ерагона боком, змиваючи кров водою з глечика.
— Боюсь тільки, що в ці дні для миру не буде місця.
— Ідуть запеклі бої, ваша величносте?
— Ще ні, але загони мого війська рухаються вздовж західного кордону Ду Вельденвардена, і його дерева дають нам силу, що допоможе здобути перемогу в бою. Проте нам потрібен ще деякий час, аби зібратися, адже ми, ельфи, ніколи не просуваємось шеренгами, а йдемо поодинці, бо просування шеренгами завдає неабиякої шкоди родючим землям.
— Цілком з вами згоден. Але… — юнак на якусь мить замовк, розмірковуючи над тим, як би йому поставити питання, щоб воно не здалось королеві надто зухвалим і грубим. — Але чи не будете ви такі ласкаві сказати, чому ваші руки в крові, якщо битва ще не почалася?
Струсивши з пальців останні краплі води, Ісланзаді підняла свою бездоганну золотаво-коричневу руку, і тоді Вершник збагнув, що королева позувала для скульптури двох схрещених рук, яка стояла перед входом до її будинку на дереві в Елесмері.
— Уже не в крові. Єдина пляма, яку кров лишає на нас, то пляма на душі, а не на тілі. Я сказала тобі, що бої будуть жорстокими, проте не говорила, що ми ще не розпочали війну. — Королева відкотила з-під обладунків рукави сорочки й натягла їх аж до зап'ястків. Потім вона вийняла з-за помережаного коштовним камінням пояса бойові рукавички зі срібним гаптуванням і стала пильно їх розглядати. — Ми довго спостерігали за містом Сейнон, бо збирались завдати перший удар саме по ньому. Але два дні тому наші вивідачі помітили людей з мулами, які рухались від Сейнона до Ду Вельденвардена. Спершу ми гадали, що вони хочуть запастися дровами на узліссі. Загалом, нас це дратує, але ми розуміємо, що людям потрібні дрова. А крім того, дерева на узліссі ще зовсім молоді й користі нам із них майже ніякої. Однак на узліссі ті люди не зупинилися. Вони стали заглиблюватися до Ду Вельденвардена, прямуючи стежками тварин, які вони, швидше за все, непогано знали. І тут почалося — вони шукали найкращі, найвищі дерева, старі, ніби сама Алагезія, розумієш, саме ті дерева, що були старими вже навіть тоді, коли гноми знайшли Фартхен Дур. А коли вони дісталися цих дерев, то почали їх рубати. — Голос королеви забринів від люті. — Із їхніх розмов ми дізнались, що Галбаторіксу потрібні нові знаряддя для облоги й тарана, оскільки поразка на Палаючій рівнині була майже нищівною. Люди рубали найкращі дерева, і, якби вони прийшли з добрими намірами, ми б, мабуть, змогли пробачити їм утрату одного або навіть двох володарів лісу, проте не восьми й не двадцяти.
Від недобрих здогадів у Ерагона аж мороз поза шкірою пробіг.
— І що ж ви зробили? — приречено спитав він, хоч уже майже напевно знав відповідь.
Ісланзаді підвела голову, і її обличчя набуло непохитного виразу.