Приголомшені цією звісткою, Ерагон і Сапфіра врешті-решт повертаються на поле бою й об'єднуються із Рораном та мешканцями Карвахола, які дуже вчасно прибули на Палаючу рівнину. Роран по-геройському б'ється і вбиває обох Близнюків.
Насамкінець Ерагон і Роран вибачають одне одному старі образи й міркують над тим, як визволити Катріну з полону разаків.
ВОРОТА СМЕРТІ
Ерагон розглядав темну кам'яну вежу, в якій переховувались чудовиська — убивці його дядька Герроу.
Він лежав на животі за піщаним пагорбом, де-не-де порослим травою, колючими чагарниками й маленькими кактусами, схожими на бутони троянд. Коли юнак повільно просувався вперед, аби краще розгледіти Хелгрінд, що здіймався в небеса, ніби чорний кинджал, ламкі стебла торішнього листя починали лоскотати йому долоні.
Вечірнє сонце розкреслило низькі пагорби тінями — довгими й вузькими, а далеко на заході освітлювало поверхню озера Леона так, що воно нагадувало розтоплене золото.
Ліворуч від себе Ерагон чув спокійне дихання двоюрідного брата Рорана. Відтепер зовсім легенький подув вітру видавався Ерагонові дуже гучним, оскільки після ельфійського Святкування Кривавої Клятви — Агаеті Блодхрен, юнак мав напрочуд гострий слух.
Однак зараз Ерагон на це не зважав, бо поринув у споглядання колони людей, яка наближалась до підніжжя Хелгрінда, очевидно, прибувши з міста Драс-Леони, розташованого за кілька миль звідси. Колону очолювала група чоловіків та жінок, вбраних у цупкий шкіряний одяг. Рухалась вона дуже дивно — дехто з людей накульгував і човгав ногами, дехто горбився й звивався, а дехто спирався на палицю або й узагалі пересувався на руках, викидаючи вперед зовсім короткі ноги. Придивившись уважніше, Ерагон зрозумів, що кожному із цих людей, а їх було двадцять чотири, бракувало ноги або руки, або й того, й іншого. Ватажок цих диваків сидів на ношах, які несли шестеро рабів, намащених олією. Його поза була якоюсь дуже незвичною, принаймні так здалося Ерагонові. Напруживши зір, юнак збагнув, що той чоловік, а може, жінка — сказати напевно було важко — мав тільки тулуб і голову. Чоло ватажка прикрашав шкіряний шолом заввишки в три фути.
— Це священики Хелгрінда, — прошепотів він Роранові.
— А вони вміють користуватись магією?
— Хтозна. Я боюсь перевіряти Хелгрінд розумом, аж доки вони не підуть. Розумієш, якщо бодай один із них виявиться чарівником, то вони відчують мій дотик, яким би легким він не був, і викриють нас.
За священиками втомлено плентались дві колони юнаків, закутаних у золотаву тканину. Кожен із них ніс прямокутну металічну рамку з дванадцятьма горизонтальними хрестовинами, а із цих хрестовин звисали залізні дзвіночки, завбільшки із зимову брукву. Одна частина юнаків розгойдувала свої рамки, ступаючи на праву ногу, а друга — ступаючи на ліву. Залізні язики калатали об залізні горлянки, й пагорбами линула траурна мелодія. Самі ж юнаки підвивали й так відчайдушно кричали, ніби геть збожеволіли від якогось страшного лиха.
Позаду процесії втомлено плентались мешканці Драс-Леони: дворяни, купці, ремісники, кілька військових, що обіймали високі посади, а також строката юрба менш поважних людей: робітників і волоцюг.
Ерагонові стало цікаво, чи є в цій юрбі правитель Драс-Леони — Маркус Табор.
Повільно спинившись на краю крутого схилу, що оточував Хелгрінд, священики стовпилися довкола великого червоно-бурого каменя з відполірованою поверхнею. Коли вся ця колона застигла перед величезним вівтарем, створіння на ношах поворухнулося й почало співати. Його голос був таким самим безглуздим, як і калатання дзвіночків. Пісню шамана відразу ж підхопив вітер, проте Ерагон усе ж таки розчув уривки прадавньої мови — шаман неправильно вимовляв слова, змішував їх зі словами мови гномів та ургалів і навіть вплітав у неї архаїчний діалект рідної мови Ерагона. Те, що юнак зрозумів, змусило його здригнутися, бо в пісні йшлося про те, чого краще було б не знати: про злісну ненависть, яка зародилася в найтемніших закутках людських сердець за той час, коли не було Вершників, про кров та безумства, про брудні ритуали, які відбувалися під чорним місяцем.
Наприкінці цієї жахливої пісні двоє молодших жерців кинулись уперед, забрали свого володаря чи володарку з носилок і здійняли над поверхнею вівтаря. Тоді Верховний священик віддав короткий наказ, і тієї ж миті в повітрі промайнули подвійні сталеві леза. З обох плечей Верховного священика зажебоніла кров, вона потекла по його торсу, закутаному в чорну шкуру, й за якусь мить довкола каменя вже червоніла калюжа. Урешті-решт кров просочилась крізь гравій.