Роран вклонився Насуаді й королю Орину.
— Моя пані, — мовив він, страшенно збліднувши, — ваша величносте, дозвольте вас познайомити, це — моя наречена Катріна.
Катріна тут-таки присіла перед ним у низькому реверансі.
— Ласкаво просимо до варденів, Катріно, — мовила Насуада. — Ми багато чули про тебе від Рорана, а пісні про його любов до тебе вже виспівує весь табір.
— Дуже просимо, — додав від себе Орин, — справді, дуже просимо.
Насуада помітила, що король дивився тільки на Катріну, як, зрештою, й усі присутні чоловіки разом із гномами. Розглядаючи їхні заворожені обличчя, дівчина була впевнена, що їхні побратими дізнаються про чари Катріни ще до початку ночі. Адже зважаючи на те, що зробив заради неї Роран, для решти воїнів вона була не просто привабливою жінкою, а справжньою красунею. І якщо такий лицар, як Роран, стільки витримав заради неї, то вона була того варта.
Катріна зашарілася й, посміхнувшись, мовила:
— Дякую.
Вираз її обличчя був водночас збентежений і гордий, наче вона тільки зараз збагнула, який герой її Роран і як їй пощастило, що він зволив завоювати саме її серце серед безлічі жіночих сердець Алагезії. Він цілком належав їй і був її найбільшим скарбом.
На мить Насуада відчула себе страшенно самотньою. «Як би мені хотілося, щоб у мене було те саме, що й у них», — подумала дівчина. Проте статус та обов'язки Насуади не дозволяли їй плекати жіночих мрій про романтику, весілля й купу діточок. Одне-єдине, на що вона могла сподіватися, так це шлюб із кимось, хто міг би покращити долю варденів. Часом Насуада думала, що може вийти заміж за Орина, однак їй не вистачало духу натякнути на це королеві гномів. Урешті-решт, Насуада поки що не скаржилась на власну долю, тому без жодних заздрощів просто раділа за Рорана й Катріну. Зараз вона переймалася лиш одним — війною проти Галбаторікса, і їй було не до таких дурниць, як весілля. Адже одружується майже кожен, але не кожен може розпочати нову еру.
«Здається, я аж надто збентежена, — подумала Насуада. — Через це випробування довгими ножами мої думки зараз нагадують бджолиний рій». Дівчина зібралась на силі, глянула на Сапфіру й відкрила невеличку шпаринку в своєму захисті, аби мати змогу поговорити з драконом.
— Де він? — спитала Насуада.
Сапфіра зашурхотіла лускою, зробила крок уперед і вигнула свою шию так, щоб її голова опинилась якраз навпроти Насуади, Арії та Анжели. У лівому оці дракона мерехтіли блакитні вогники. Сапфіра двічі втягнула повітря, а потім висолопила свого довгого червоного язика. Її гаряче дихання було таким міцним, що підняло мереживний комірець на сукні Насуади.
У дівчини аж подих перехопило, коли думки Сапфіри увірвалися до її свідомості. Дракон був не схожий на жодну з живих істот, з якими Насуаді досі доводилось обмінюватись думками. У ній вчувалася велич віків, щось чуже, люте й водночас ніжне. А крім того, дівчина ще й досі не могла подолати якогось підсвідомого страху, бо хоч Сапфіра й була драконом Ерагона, який служив на боці варденів, проте їй нічого не важило миттю проковтнути Насуаду чи будь-яку іншу людину, так принаймні дівчині здавалося.
«Я відчуваю кров, — мовила Сапфіра. — Хто тебе поранив, Насуадо? Скажи мені, хто, і я розірву його на шматки, а його голову покладу до твоїх ніг!»
— Не треба нікого розривати. Принаймні зараз. Ніж, що мене поранив, тримала моя рука. Проте байдуже, скажи, ліпше, де твій Вершник.
«Ерагон, — відповіла Сапфіра, — вирішив залишитись в Імперії».
Кілька секунд Насуада не могла вимовити бодай слово. Вона зовсім не розуміла, що відбувається, і зовсім не хотіла вірити драконові. Всі, хто були поруч із Насуадою, теж виглядали спантеличеними, бо, швидше за все, так само почули Сапфірину звістку.
— Але як… як ти могла дозволити йому залишитись? — спитала дівчина.