Вибравшись із заростів, Ерагон повернувся обличчям до ярка, з якого з'явилися солдати, проте в його голові була одна-єдина думка — що сказав їм Мертаг?
— А-а-а! — закричав Ерагон, і вирвався з обіймів якогось бентежного сну. Геть нічого не розуміючи й безладно розмахуючи руками, щоб відбитись від ударів уявних ворогів, юнак покотився по землі й урешті-решт прийшов до тями.
Навколо була глупа ніч, а над головою вершника продовжували кружляти у своєму віковічному танкові міріади зірок. Усе живе навколо спало, і він чув тільки легенький шурхіт вітерцю, що куйовдив пасма трави.
Вершникові ще й досі здавалося, що на нього хтось напав, тому він миттю облетів думками прилеглу територію — на тисячу футів у кожен бік, проте скрізь було порожньо.
Ще й досі так і не збагнувши, що сталося, він безсило опустив руки. Його груди важко здіймалися, а шкіра палала дивним вогнем. Думки Вершника нагадували смерч, у якому мерехтіли мечі й списи. На мить йому здалося, що він знову опинився на полі бою у Фартхен Дурі чи на Палаючій рівнині й що б'ється з простими людьми, які воюють на боці Галбаторікса.
Кожне юнакове видіння було настільки реальним, що він легко міг заприсягнутись, ніби якась дивна магія перенесла його назад у часі й просторі. Потім він побачив перед собою всіх людей і ургалів, які загинули від його зброї. Усі вони були такими справжніми, що Ерагонові стало цікаво, чи можуть вони говорити. Далі з Вершником сталося щось і зовсім дивне — сліди від усіх поранень уже давно зникли з його тіла, проте зараз він здригнувся від болю, так, ніби мечі й стріли знову вп'ялися в його плоть. Відчайдушно застогнавши, Ерагон упав на землю й судомно охопив себе руками. «Усе гаразд… Усе гаразд…» — повторював він, притискаючись лобом до землі й скрутившись у живий клубок м'язів. Його дихання стало таким гарячим, що мимохіть обпікало йому живіт.
«Та що ж це зі мною таке?» — запитав він сам у себе.
Справді, Бром ніколи не розповідав у Карвахолі, що в когось із Вершників були такі видіння. Та й ніхто з доблесних варденівських воїнів, яких доводилось зустрічати Ерагонові, здається, ніколи не переймався тією кров'ю, яку він пролив. Навіть Роран, який весь час повторював, як йому огидно вбивати, ніколи не прокидався посеред ночі в холодному поту.
«Я слабодухий, — подумав Ерагон. — Справжній чоловік, а тим паче Вершник, не має цим перейматися. Герроу або Бром легко б упорались із цим. Адже вони, як і я, просто робили те, що мали робити. Без жодних докорів сумління, без жодних нічних жахіть… Я просто слабак».
Скочивши на ноги, він кілька разів обійшов довкола свого лігва, зробленого в траві. Минуло добрих півгодини, проте страх ще й досі сковував його груди залізними лещатами, а шкіра свербіла так, ніби попід нею повзали тисячі мурах. Юнакові було лячно від найменшого звуку, тож він схопив усі свої речі й кинувся бігти в темряву, не переймаючись тим, що зовсім не знає дороги й що хтось може його помітити. Він просто намагався втекти від своїх страхів, тимчасом як його розум, здавалося, повстав і навідріз відмовився вірити в те, що це звичайнісіньке марево. І єдиним порятунком для Вершника залишались його інстинкти, що зараз наказували йому тікати, бігти вперед, у жодному разі не озираючись.
Отож, він біг і намагався забутися у своєму нестримному русі. Він щосили розмахував руками й дослухався до кожного свого кроку, хапаючись за будь-яке інше відчуття, аби позбутися своїх нічних жахіть.
Обганяючи Вершника, по небу, ніби прудкі океанські риби, промчала зграя шпаків. У Паланкарській долині дуже часто бувало так, що шпаки поверталися з теплих країв такими гігантськими зграями, які, ніби хмара, затуляли сонце й обертали погожий день на ніч. І хоча зграйка, яку помітив Ерагон, була зовсім невеличкою, вона все одно нагадала йому довгі вечори вдома, коли він сидів на ґанку й пив із Герроу та Рораном запашний м'ятний чай, споглядаючи, як над його головою розсікає небесний простір безліч птахів. Поринувши у спогади, він зупинився й сів на камінь, щоб перешнурувати свої черевики.
Погода змінилася. Стало прохолодно, й сірі плями на заході говорили про те, що невдовзі може початись гроза. Рослинність у цій місцині була соковита — навколо росли мох, очерети й густі зарості зеленої трави. За кілька миль від Вершника височіли п'ять пагорбів, на одному з яких розкинувся старий гай із велетенських дубів. Крізь їхні віковічні крони Ерагон помітив стіни давно покинутої, напівзруйнованої будівлі, яку звела якась із рас Алагезії.