Ерагон розпитався в Сапфіри, як поживають Роран та Катріна, а потім несподівано сказав:
«Від тебе чути запах іван-чаю. Ти, мабуть, чималенько його з'їла?»
«Авжеж! І ти помітив це тільки тому, що дуже давно не був поруч зі мною. Я пахну так, як і має пахнути дракон, і я була б вельми вдячна, якби ти більше ніколи не говорив, що в мене смердить із пащеки, якщо ти, звісно, не хочеш, аби я випадково впустила тебе вниз головою. А крім того, вам, людям, теж нічим хвалитися! Ви брудні істоти, від яких весь час тхне потом! Ось ви хто! А єдині створіння, що смердять так само, як і люди, це козли та ведмеді під час сплячки. Порівняно з вами запах дракона так само приємний, як аромат гірських квіточок».
«Не перебільшуй, — заперечив Вершник, — хоча… — завагався він, наморщивши носа, — після Агаеті Блодхрен я помітив, що люди й справді мають доволі сильний запах. Але ж ти не можеш порівнювати мене зі звичайними людьми, бо я тепер не зовсім людина».
«Може, воно й так, але покупатися тобі все одно не завадить!»
Коли загін перейшов долину, довкола нього почало збиратися море людей, утворивши хоч і геть необов'язковий, проте врочистий почет. Ерагон був трохи приголомшений — вир незахищених думок та емоцій, щасливі посмішки, коні, що ставали дибки, — усе це виводило його з рівноваги, до якої він так звик, мандруючи пустельними рівнинами Алагезії. Юнак спробував поринути в себе, і вже за мить галас юрби нагадував йому тихий плюскіт спокійних морських хвиль, що розбивалися об прибережне каміння. Проте яким би сильним не був його захист, він усе одно відчував наближення дванадцяти ельфів, що бігли вервечкою з іншого кінця табору, швидкі й худорляві, ніби жовтоокі гірські коти. Ерагон широко розправив плечі й поправив руками волосся, щоб мати пристойний вигляд, якщо це, ясна річ, було можливо після такої довгої й виснажливої подорожі. Потому він вибудував потужний бар'єр довкола своєї свідомості, аби ніхто, крім Сапфіри, не зміг почути його думок. Він чудово розумів, що ельфи приєдналися до варденів, щоб захищати його й Сапфіру, але, незважаючи на це, вони все ж таки залишалися слугами королеви Ісланзаді. З одного боку, юнак майже не сумнівався в тому, що вони не стануть підслуховувати його розмови з драконом, а з іншого — йому геть не хотілося, щоб королева ельфів знала про секрети варденів більше, ніж треба, або ж узагалі керувала ним. Якби в Ісланзаді була нагода, вона б залюбки посварила Вершника з Насуадою, і він це чудово розумів. Адже ельфи не так уже й довіряли людям, тож Ісланзаді напевно хотілося мати Ерагона й Сапфіру під своїм прямим командуванням. Та як би там не було, Вершника не дуже тішили такі перспективи — маючи справу з багатьма владиками, він найменше довіряв саме Ісланзаді, надто вже вона була пихата й непередбачувана.
Невдовзі дванадцятеро ельфів зупинилися перед Сапфірою, вклонившись і приклавши руки до грудей так, як це робила Арія. Потому вони по черзі назвали свої імена, додаючи до них перший рядок традиційного ельфійського привітання, а Ерагон люб'язно відповів їм їхньою мовою. Після ритуалу привітання головний ельф — високий красень із блискучою синьо-чорною шерстю, що вкривала майже все його тіло, — розповів Вершникові й дракону про те, для чого їх прислала королева Ісланзаді, й спитав, чи можуть вони приступити до виконання своєї почесної місії.
— Звісно, — кивнув Ерагон.
«Авжеж», — і собі погодилась Сапфіра.
По цих словах Ерагон підійшов ближче до ватажка ельфів і поцікавився:
— Блодхгарме-водрх, чи не мав я честі бачити вас на Агаеті Блодхрен? — юнак раптом пригадав, що під час свята він бачив ельфа з такою самою шерстю.
Блодхгарм люб'язно посміхнувся, оголивши ікла дикого звіра.
— Гадаю, — відповів він, — ви бачили мою двоюрідну сестру Ліоту. Ми дуже схожі, навіть попри те, що її шерсть плямиста й коричнева, а моя — темно-синя.
— Та ні ж бо, я можу заприсягнутися, що це були саме ви.
— Шкода, але на ту пору в мене були дуже важливі справи, тож я не мав нагоди відвідати це чудесне свято. Можливо, мені пощастить зробити це наступного разу, через сто років.