Крім того, через кров, яка сочилася в рукавицю, Мертаг принаймні двічі змушений був послаблювати хватку.
Іншим разом Ерагон поранив Мертагові праву литку, а ще за якусь мить, поки той приходив до тями після невдалої атаки, обійшов щит і з розмаху опустив Брізінгр якраз на середину його лівого поножа, залишивши на сталі добрячий зазубень.
Мертаг аж засичав від болю й відскочив назад на одній нозі. Тоді Ерагон стрімко пішов уперед, обертаючи Брізінгр і намагаючись звалити свого суперника на підлогу. Та, незважаючи на біль, Мертаг захищався дуже вдало, а потім і сам перейшов в атаку — за кілька секунд уже Ерагон ледь втримався на ногах.
Досить довго їхні щити легко витримували безугавний шквал ударів. Судячи з усього, Галбаторікс залишив у силі закляття на мечах та обладунках обох суперників. Однак через якийсь час закляття на щиті Ерагона помітно ослабли. Те саме сталося й зі щитом Мертага. Недарма після кожного удару меча від щитів почали навсібіч розлітатись тріски. Більше того, уже невдовзі Ерагонові вдалося взагалі розтрощити щит Мертага. Щоправда, особливої переваги йому це не дало, бо Мертаг тут-таки вхопив Зарок обома руками й завдав пару таких сильних ударів, що Ерагонів щит теж розколовся. Таким чином, сили суперників знов були рівні.
Каміння під ногами обох суперників поволі ставало слизьким від крові. Міцно стояти на ногах було все важче й важче. Звуки від ударів зброї відбивалися від стін велетенської зали, повертаючись назад тихою луною, неначе звуки якоїсь давним-давно забутої битви. Часом здавалося, що ці двоє лицарів опинилися сам на сам в осередді цілого всесвіту — все потопало в темряві, і лиш вони, схрестивши мечі, стояли на крихітному острівці світла під пильними поглядами Галбаторікса та Шруйкана.
Без щитів битися Ерагонові стало легше. Тепер його удари раз по раз діставали Мертага, влучаючи здебільшого в руки та ноги.. Звичайно, Мертаг теж діставав тепер свого суперника значно частіше. І попри те, що обладунки захищали їх досить надійно, дрібних ран та синців ставало все більше й більше.
Бій тривав уже досить довго з перемінним успіхом. І що довше вони билися, то все ясніше Ерагон розумів, що Мертаг фехтує краще за нього. Ця перевага була ледьледь помітна, але вона, поза сумнівом, була. «Якщо поєдинок триватиме так і далі,— подумав Ерагон,— то кінець буде один: Мертаг забере в мене всю силу. І це може статися вже невдовзі...» З кожним кроком Вершник відчував, як кров жебонить із його рани на стегні, з кожною миттю захищатись йому ставало все важче й важче.
Двобій треба було завершувати негайно. А коли ні, то що він зможе вдіяти з Галбаторіксом? Вершник уже й тепер сумнівався, що зуміє боротися з королем як рівний з рівним. Та він повинен був спробувати. Він неодмінно повинен був хоч би спробувати...
Але чому так завзято б’ється Мертаг? Навіщо він це робить? Ерагон раптом згадав, як колись Глаедр говорив йому: «Ти повинен навчитися бачити те, на що дивишся». А потім додав: «Шлях воїна — це шлях знання»...
Ерагон глянув на Мертага, неначе бачив його вперше.
Він глянув на нього так пильно, як досі дивився хіба що на Арію під час тренувальних боїв, і так само уважно, як вдивлявся в самого себе під час тієї довгої-довгої ночі самопізнання на Вройнгарді. Він прагнув збагнути приховану мову тіла Мертага.
Ось він стоїть перед ним, стискаючи меч. Його обличчя виказує те, що Мертаг змучений і виснажений. Плечі трохи похилені — значить у глибині душі зачаїлася лють, а може, й страх. А ще жорстокість. Ясна річ, вона не нова для нього, але вперше звернена саме на Ерагона. Вершник спробував порівняти це з тим, що він знав про Мертага колишнього, з його дружбою, вірністю, з його невдоволенням владою Галбаторікса...
На все це пішло лише кілька секунд. Важке дихання, пара доволі незграбних ударів, іще одна невелика рана на лікті — і Ерагон зрозумів правду. Тепер вона здавалася такою очевидною! Так, звісно! У житті Мертага мало бути щось таке, що залежало від цього двобою. І воно важило так багато, що Мертаг неодмінно повинен був перемогти, чого б це йому не коштувало... Навіть якби для цього йому довелось убити свого брата по матері. І що б воно не було, це означало, що Мертаг ніколи не здасться. Він буде битися до останнього подиху, немовби загнаний у глухий кут звір. Це означало, що Ерагонові ніколи не вдасться перемогти його в чесному бою, а перемогти треба було, бо цей двобій і для нього важив дуже й дуже багато. Хоч, зрештою, він був для Вершника всього лиш зручним способом відвернути увагу короля, і його не обходило, хто виграє, а хто програє. Головне — щоб після цього він міг стати віч-на-віч з Галбаторіксом. А от для Мертага перемога була понад усе. І з власного досвіду Ерагон добре знав, що за таких обставин здолати суперника за допомогою самої лиш сили страшенно важко, якщо взагалі можливо.
Як же зупинити того, хто має намір іти до кінця, незважаючи на жодні перешкоди? Ерагон вирішив це питання домежно просто: єдиний спосіб перемогти Мертага — дати йому те, чого він так гаряче прагне. Треба визнати свою поразку. Ні-ні, у жодному разі не повну. Він не може дозволити Мертагові виконати наказ Галбаторікса. Треба віддати йому перемогу, щоб потім узяти своє з лишком.
Сапфіра мовчки слухала думки свого Вершника. І що довше вона їх слухала, то все владніше біль і тривога огортали її душу.
«Ні, Ерагоне,— нарешті сказала вона.— Повинен бути якийсь інший шлях...»
«Скажи мені, який,— попросив Вершник.— Я не бачу його».
Сапфіра рикнула, і Торнак, мов луна, рикнув їй у відповідь.
«Роби все мудро»,— тільки й сказала Арія. Ерагон зрозумів, що вона мала на думці. Тим часом Мертаг пішов в атаку. їхні мечі схрестилися, дзенькнувши. А потім суперники зробили крок назад і завмерли на мить, набираючись сили. Коли ж вони знов рушили один на одного, Ерагон немовби через втому чи неуважність відвів убік руку з мечем. Цей рух був ледь-ледь помітний, та Вершник добре знав, що Мертаг не втратить свій шанс.
Ерагон нічого не відчував. Біль від ран кудись зник. Його свідомість була схожа на глибокий ставок у безвітряний день — рівне, непорушне дзеркало, в якому завмерли тіні речей. Те, що він бачив, не викликало в нього жодних думок. Та в них і не було потреби. Вершник знав усе, що мав знати, і зайві думки тільки заважали б йому. Як він і передбачав, Мертаг кинувсь до нього, цілячи мечем у живіт.
Ось вона — жадана мить. Ерагон повернувся. Він зробив це не швидко й не повільно, а саме так, як вимагала ситуація. Цей рух був такий природний, наче Ерагон і не міг діяти інакше.
Зарок уп’явся йому в м’язи з правого боку, прямісінько під грудною кліткою. Це було, мов удар молота. Гостра сталь ковзнула крізь зламані ланки кольчуги й пронизала тіло. Ерагонові перехопило подих: чи то від холоду металу, чи то від самого болю — він не знав.
Мертаг вражено завмер.
Та перш ніж він прийшов до тями, Ерагон розмахнувся й щосили ввігнав йому меч у живіт. Ця рана була смертельна.
Обличчя Мертага витягнулось. Він відкрив рот, наче хотів щось сказати, але мовчки впав на коліна, усе ще стискаючи Зарок.
Десь збоку рикнув Торнак.
Ерагон вийняв Брізінгр і відступив на крок назад. Гримаса болю спотворила йому обличчя, коли Зарок так само ковзнув з його тіла.
Якусь мить Мертаг іще стояв. Потім він випустив з рук Зарок — меч зі стуком упав на підлогу. А вслід за цим його власник ухопився за живіт руками, став на коліна, зігнувся й притисся головою до кам’яної підлоги.
Ерагон мовчки дивився. Очі йому заливала гаряча кров...
— Наіна! — спокійно мовив зі свого трону Галбаторікс. Десятки ліхтарів по всій залі ожили, знов освітивши колони й різьблені орнаменти на стінах, а також кам’яну брилу, біля якої стояла прикута Насуада.
Хитаючись, Ерагон підійшов до Мертага й став навколішки.
— Ну що ж,— сказав король, і його гучний голос розійшовся луною по всій залі,— переміг Ерагон.
Мертаг глянув угору на брата. Його вкрите потом чоло зморщилось від болю.
— Ти просто не міг дозволити мені перемогти, чи не так? — прошепотів він.— Ти не можеш перемогти Галбаторікса, та тобі треба було довести, що ти кращий за мене...