Мертаг мовчки взяв її за руку, повернувся й повів до Торнака. Утім крокував він якось невпевнено. Тоді Насуада пірнула йому під руку й міцно обняла, підтримуючи тіло лицаря.
Від подиву Ерагон мало не роззявив рот* але часу розпитувати про щось зараз не було. Тим паче, що Арія зістрибнула із Сапфіри й підбігла до Мертага.
— Стривай-но! — сказала вона.— А де яйце? Де Елдунарі? Ми не можемо залишити їх тут!
Мертаг спохмурнів, але зупинився й подумки передав Арії те, що він знав. Ельфійка не стала роздумувати. Вона вмить розвернулась, майнувши своїм обпаленим волоссям, і побігла до дверей у протилежному кінці зали.
— Це надто небезпечно! — крикнув їй услід Ерагон.— Тут зараз усе завалиться! Аріє!
«Ідіть! — відповіла йому ельфійка.— Заберіть дітей у безпечне місце. Ідіть! У вас мало часу!..».
Ерагон лайнувся. Хоч би Арія взяла із собою Глаедра! Та думати було ніколи. Вершник засунув Брізінгр у піхви, нахилився й узяв на руки Елву, яка тільки-но прийшла до тями.
— Що тут відбувається? — спитала вона слабким голосом, коли Ерагон підняв її на спину Сапфіри й посадив за дітьми.
— Ми йдемо,— відповів він.— Тримайся.
Сапфіра вже рушила вперед. Припадаючи на свою поранену передню лапу, вона намагалась оббігти діру. Торнак з Мертагом та Насуадою на спині прямували за нею.
— Стережись! — скрикнув Ерагон, побачивши, як уламок сяючої стелі почав падати прямо на них.
Сапфіра миттю кинулась вліво, і щербатий шмат каменюки впав поряд із нею, розсипаючи навкруги цілу купу блідо-жовтих уламків. Один із них ударив Ерагона в бік і застряг у його кольчузі. Вершник швидко висмикнув його й пожбурив якомога далі від себе. Рукавиці відразу ж взялися димом, і Ерагон відчув запах паленої шкіри.
Нарешті Сапфіра таки дісталася початку коридору. Ерагон обернувсь назад.
— Тут є пастки? — прокричав він Мертагові. Мертаг заперечно похитав головою й кивнув уперед, мовляв, ідіть далі. Та зробити це було вкрай непросто. Шматки каміння то тут, то там валялися на підлозі коридору й заважали драконам рухатись швидше. Ерагон кидав оком направо й наліво, зазираючи у відчинені вибухом і засипані камінням кімнати й тунелі — скрізь були обвуглені столи, стільці, якісь інші меблі. Руки та ноги мерців стирчали з-під куп каміння... Вершник шукав Блодхгарма та його чарівників, але не бачив жодного їхнього сліду — ані живих, ані мертвих.
Що далі, то частіше вони почали натрапляти на людей. Солдати й слуги вибігали з прилеглих до коридору проходів і мчали до виходу. Багато з них мали опіки й поранення. Дехто поступався Сапфірі й Торнакові дорогою, але більшість не звертали на них жодної уваги.
Сапфіра була вже майже біля кінця коридору, коли позаду пролунав оглушливий гуркіт. Ерагон озирнувся — тронну залу завалило товстелезним шаром каміння.
«Арія!» — враз подумав Ерагон. Він спробував подумки знайти її, але з того нічого не вийшло. Можливо, між ними було надто багато перешкод, можливо, його думку блокувало одне із заклять Галбаторікса, а може,— Вершник спробував прогнати від себе цю думку,— Арія вже мертва. Зрештою, її не було в залі, коли та завалилась. Ерагон знав це напевно. Але чи зможе вона тепер знайти звідти вихід?..
Нарешті вони вибралися з фортеці. Повітря стало чистіше, і Ерагон міг побачити, як вибух зруйнував Урубейн. З багатьох найближчих будинків він позривав шиферні дахи. Дерев’яні балки під ними палали. Пожежа вкрила все довкола. Хмари диму здіймались уверх, аж до самісінького скелястого уступу високо-високо вгорі. Там вони збиралися воєдино й пливли вздовж гострої скелі, наче вода у широченному річищі. З південно-східного боку міста дим, огортаючи край уступу, зустрічався з промінням вранішнього сонця і набував якогось фантастичного червоно-оранжевого вогненного кольору.
Мешканці Урубейна залишали свої будинки й бігли по вулицях до пролому в зовнішній стіні. Невдовзі до них приєдналися солдати й слуги з фортеці. Місто пустіло... Ерагон не звертав уваги на людей. Тепер вони не були ворогами, і йому було байдуже, що вони роблять.
Сапфіра зупинилася на якомусь широкому прямокутному подвір’ї. Нарешті Вершник міг перевести подих і спустити на землю Елву та двох малюків, чиїх імен він так і не знав.
— Де ваші батьки? — спитав Ерагон, ставши біля них на коліна.
Хлопчик показав на великий будинок, що стояв неподалік зліва.
— Ви там живете? Малий ствердно кивнув.
— Тоді йдіть додому,— сказав Вершник і злегка підштовхнув їх у спини. Та це було зайве, бо братик і сестричка щодуху побігли до будинку через двір. Двері будинку одразу ж відчинились. На поріг вийшов чоловік середнього віку з мечем на поясі. Він підхопив дітей на руки, міцно притис їх до себе, глянув на Ерагона й швидко зник за дверима.
«Як усе легко»,— не без подиву сказав Вершник Сапфірі.
«Судячи з усього, Галбаторікс наказав своїм людям знайти дітей у найближчих будинках,— відповіла вона.— Ми просто не залишили йому часу».
«Мабуть, так воно й було».
Саме в цей час Торнак зупинився за кілька ярдів від Сапфіри. Насуада допомогла Мертагові зійти на землю, а той одразу ж присів біля живота Торнака й почав промовляти закляття зцілення. Це нагадало Ерагонові про рани Сапфіри. Особливо його бентежила та, що була на лівій передній лапі дракона.
«Це зуб чи кіготь?» — спитав він, оглядаючи рану.
«Кіготь»,— відповіла Сапфіра.
Ерагон зцілив її, потім трохи полікував власні рани й увесь час краєм ока спостерігав за Мертагом. Він пильно стежив за тим, як Мертаг зцілює зламане крило Торнака, свій живіт та інші ушкодження. Насуада стояла поряд, тримаючи руку на його плечі. Ерагон помітив, що Мертаг, покидаючи тронну залу, не забув узяти Зарок.
За якийсь час Ерагон повернувся до Елви, яка стояла неподалік. Здавалось, їй було дуже боляче.
— Ти поранена? — спитав Вершник.
Елва нахмурила личко й заперечно похитала головою.
— Ні,— сказала вона й додала, показуючи пальцем на людей, які покидали фортецю.— Але серед них є багато поранених.
— Гмм...— тільки й зумів відповісти на те Ерагон, а потім знов подививсь на Мертага. Тепер він стояв поруч із Насуадою, і вони говорили про щось між собою.
Очевидно, Насуада з ним не погоджувалась.
Тоді Мертаг швидко звів руки, ухопив комір Насуадиної туніки й шарпнув його так, що тканина розлізлася навпіл.
Ерагон уже схопився за Брізінгр, та раптом побачив на ключиці Насуади кілька страшних рубців. Вони вразили його мов грім серед ясного неба, нагадавши про те, як виглядала спина Арії, коли вони з Мертагом врятували її в Джиліді.
Насуада мовчки кивнула й схилила голову. Мертаг знову почав щось казати. Ерагонові здалося, що на цей раз він говорив прадавньою мовою. А потім Мертаг обережно, навіть якось нерішуче поклав руки на плечі Насуади. Дівчина підвела голову. Її обличчя було сумне й водночас просвітлене. Мабуть, тільки тепер Ерагон зрозумів, як багато страждань довелося їй пережити.
Вершник дивився на Насуаду ще якусь мить, аж раптом ціла хвиля почуттів заполонила його. Коліна ослабли, і він сів на праву лапу Сапфіри. Вона опустила голову й торкнулася носом його плеча, а він прихилив до неї свою голову.
«Ми зробили це»,— тихо сказала Сапфіра.
«Ми зробили це»,— луною повторив Вершник, не надто вірячи власним словам.
Він відчував, що Сапфіра думає про смерть Шруйкана. Нехай Шруйкан був такий страшний і небезпечний, вона оплакувала смерть одного з останніх представників її раси. Ерагон поклав руку на луску Сапфіри. Йому було легко, а в голові трохи паморочилось, так, наче він злетів високовисоко в небо.
«І що ж тепер?..» — подумав Вершник.
«Тепер? Тепер треба все відродити,— сказав йому Глаедр, сповнюючи душу дивною сумішшю задоволення, горя й утоми.— Ти чудово виконав своє завдання, Ерагоне. Ніхто б не здогадався атакувати Галбаторікса так, як це зробив ти».
«Я лиш хотів, щоб він зрозумів»,— стомлено відповів Ерагон. Хтозна, чи почув Глаедр ці слова, чи ні, але він змовчав. Натомість озвався Умарот.