Та сказав собі, що мусить бути бадьорим і чуйним.
Водій перехилився вбік і промовив через плече, не обертаючись:
— Вони вже два дні полюють на тебе, башаре. Дехто думає, що ти покинув планету.
Два дні?
Паралізатор і ще щось, заподіяне йому, надовго залишили його непритомним. Це лише посилило його голод. Спробував зробити так, щоб вбудований у його тіло хронограф прокрутив свої покази перед візуальними центрами, та той тільки мерехтів. Від часу Т-зонда він робив так щоразу, коли Теґ намагався з ним проконсультуватися. Теґове відчуття часу та всі співвідношення з ним змінилися.
Тож дехто думає, що він покинув Гамму.
Теґ не питав, хто за ним полює. Співучасниками нападу на нього та пізніших катувань були тлейлаксу й люди з Розсіяння.
Теґ озирнувся, оглядаючи автомобіль. Це був один зі старих чудових землеходів, випущених до Розсіяння, з ознаками найкращих іксіанських мануфактур. Він ніколи раніше на такому не їздив, але знав про них. Реставратори підбирали їх, щоб відновити, перебудувати — повернути давнє відчуття якості. Теґові розповідали, що такі автомобілі часто знаходили покинутими в дивних місцях: у старих зруйнованих будинках, у дренажних канавах, зачиненими на машинних складах, на оброблюваних полях.
Його водій знову злегка схилився вбік і сказав через плече:
— Маєш адресу, куди б ти хотів потрапити в Айсаї, башаре?
Теґ вдався до спогадів про контактні пункти, визначені під час першої подорожі по Гамму, і назвав чоловікові один із них.
— Знаєш це місце?
— Це заклад, де зазвичай зустрічаються і випивають, башаре. Я чув, що там також подають добру їжу, але туди кожен може зайти, якщо має досить грошей.
— Ризикнімо, — промовив Теґ, не знаючи, чому вибрав саме це місце. Не вважав потрібним казати водієві, що за цією адресою є також окремі кабінети, де можна поїсти без цікавих очей.
Згадка про їжу викликала нові болісні спазми голоду. Теґові руки почали тремтіти, він кілька хвилин повертав собі спокій. Усвідомив, що все, зроблене минулої ночі, майже вичерпало його сили. Окинув пильним поглядом салон машини, міркуючи, чи немає тут схованої їжі або напоїв. Машину відреставровано дуже ретельно, але він не бачив жодних прихованих відсіків.
Теґ знав, що такі машини не були рідкістю в деяких місцинах, але вони завжди свідчили про багатство власника. Кому належала ця машина? Звичайно, не водієві. Він мав усі ознаки найнятого професіонала. Та якщо вислано повідомлення з наказом пригнати цю машину, то інші знали, де перебуває Теґ.
— Нас зупинятимуть і обшукуватимуть? — спитав він.
— Не цю машину, башаре. Це власність Планетарного банку Гамму.
Теґ прийняв це мовчки. Цей банк був одним із його контактних пунктів. Під час інспекційної подорожі він детально вивчив ключові галузі гаммійського життя. Цей спогад повернув його до обов’язку захисника гхоли.
— Мої супутники, — відважився сказати Теґ. — Вони…
— Цим займаються інші, башаре. Я не можу сказати.
— Можна переслати звістку до…
— Коли це буде безпечно, башаре.
— Звичайно.
Теґ знову відкинувся на подушки й пильно оглянув своє оточення. Ці землеходи складалися з великої кількості пласкла і майже незнищенної пласталі. Усе інше зазнавало впливу часу: оббивка, натяжна стеля, електроніка, вбудовані силові підвіски, турбовентиляційні канали. Клеї псувалися, хай що робили для їхнього збереження. Реставратори постаралися, щоб цей автомобіль мав такий вигляд, наче він щойно вийшов з воріт заводу: метал м’яко поблискував, оббивка вгиналася під Теґом з тихим поскрипуванням. І запах: цей аромат новизни, який неможливо точно описати, суміш полірування та розкішних тканин із дрібкою різкого озону від прихованої електроніки, що працювала плавно й безшумно. Та запаху їжі не було ні сліду.
— Скільки ще до Айсая? — спитав Теґ.
— Ще пів години, башаре. Є якась проблема, що вимагала б більшої швидкості? Я не хочу привертати…
— Я дуже голодний.
Водій зиркнув ліворуч і праворуч. Селян довкола них більше не було. Дорога була майже порожньою, як не брати до уваги двох тяжких транспортних капсул з тягачами, що трималися правого боку, і великої вантажівки, яка перевозила високий автоматичний фруктозбирач.
— Надовго затримуватися небезпечно, — сказав водій. — Але знаю місце, де, думаю, можуть швидко подати тобі бодай миску супу.
— Буду радий геть усьому. Я вже два дні не їв, а роботи було чимало.
Вони дісталися перехрестя, і водій звернув ліворуч, на вузький гостинець, обабіч рівномірно обсаджений хвойними деревами. Невдовзі повернув ще раз, ця дорога складалася з однієї смуги. Її теж обступили дерева, а при кінці стояв невисокий будинок. Стіни — з темного каменю, дах — із чорного пласкла. Вікна були вузькими, у них поблискували сопла захисних вогнеметів.
— Хвилинку, сер, — сказав водій.
Він вийшов, і Теґ уперше побачив його обличчя: дуже худе, з довгим носом і крихітним ротом. Щоки змережані помітними слідами хірургічного відновлення. Очі блищали сріблом, без сумніву, штучним. Він обернувся і зайшов у дім. Повернувшись, відчинив Теґові двері.
— Прошу швидко, сер. Усередині гріють тобі суп. Я сказав, що ти банкір. Платити не треба.
Земля під ногами похрускувала льодом. У дверях Теґові довелося трохи схилитися. Він увійшов до темного коридору, оббитого деревом, з добре освітленою кімнатою при кінці. Запах їжі притягав його, наче магніт. Руки знову почали тремтіти. Біля вікна, з якого відкривався вид на обгороджений критий сад, стояв маленький стіл. Кущі, що вгиналися від червоного цвіту, майже затуляли кам’яну стіну довкола саду. Приміщення купалося у штучному літньому світлі, над ним виблискувало гаряче жовте пласкло. Теґ із вдячністю опустився на єдине крісло біля столу. Побачив, що біла лляна скатертина тиснена по краях. Єдина супова ложка.
Двері праворуч від нього заскрипіли, ввійшов присадкуватий чоловік. Ніс миску, з якої здіймалася пара. Побачивши Теґа, чоловік завагався, тоді підніс миску до стола й поставив її перед Теґом. Теґ, стривожений цим ваганням, змусив себе проігнорувати спокусливий запах, що долинав до його ніздрів, зосередившись натомість на своєму компаньйонові.
— Це добрий суп, сер. Я сам його приготував.
Штучний голос. Теґ побачив шрами обабіч щелепи. Цей чоловік скидався на якусь древню людиномашину — шиї майже немає, голова посаджена на широкі плечі, руки здавалися дивно скріпленими у плечах і ліктях, ноги, схоже, згиналися лише у стегнових суглобах. Зараз він стояв нерухомо, але ввійшов сюди з легким посмикуванням, яке свідчило, що його тіло складається переважно з протезів. Годі було не помітити страдницький вираз у його очах.
— Знаю, що я не красень, сер, — прохрипів чоловік. — Мене зруйновано під час Аладжорійського вибуху.
Теґ гадки не мав, що це за Аладжорійський вибух, та, вочевидь, співрозмовник вважав, що він знає. Хоча слово «зруйновано» було цікавим звинуваченням, кинутим Долі.
— Міркую, чи знаю я тебе, — сказав Теґ.
— Ніхто тут не знає нікого, — відповів чоловік. — Їж свій суп. — Вказав угору, на скручений вершок нерухомого снупера. Його світло поблискувало — прочитав оточення і не знайшов отрути. — Їжа тут безпечна.
Теґ глянув на темно-коричневу рідину в мисці. Там були чималі шматки м’яса. Потягся по ложку. Рука тремтіла, йому лише з другої спроби вдалося вхопити ложку, та й тоді він вилив більшість рідини, не піднявши її й на міліметр.
Тверда долоня взяла Теґа за зап’ястя, штучний голос тихо промовив йому у вухо:
— Не знаю, що з тобою зробили, башаре, та тут ніхто тебе не скривдить, хіба що через мій труп.
— Ти мене знаєш.
— Багато з нас померли б за тебе, башаре. Мій син живий завдяки тобі.
Теґ дозволив допомогти собі. Лише так зміг проковтнути першу ложку. Суп був густим, гарячим, заспокійливим. За мить його рука втихомирилася, він кивнув чоловікові, щоб той відпустив зап’ястя.