— Прошу, розміщуйтеся зручніше, — сказав Муззафар, показавши на маленький диван з низьким столом перед ним. — Запевняю, я жодним чином не причетний до того, що з вами сталося. Довідавшись, я намагався це припинити, але ви вже… покинули сцену.
Зараз Теґ почув у голосі Муззафара дещо інше: обережність, яка межувала зі страхом. Тож цей чоловік або чув, або бачив хатку та галявину.
— Збіса спритно з вашого боку, — промовив Муззафар. — Наказати вашим ударним силам чекати, доки викрадачі зосередяться на спробі витягти з вас інформацію. Вони щось довідалися?
Теґ мовчки хитнув головою. Відчував, що перебуває на межі спалахування і блискавичної відповіді на атаку, та водночас негайне насилля йому тут не загрожувало. Що робили ці Загублені? Але Муззафар і його люди неправильно оцінили те, що сталося в тій кімнаті під час Т-зондування. Це було ясно.
— Будь ласка, сідайте, — знову запросив Муззафар.
Теґ зайняв запропоноване йому місце на дивані.
Муззафар опустився у глибоке крісло по той бік столика. Сидів, повернувшись обличчям до Теґа, і під легким кутом до нього. Всередині Муззафара відчувалася причаєна настороженість. Він був готовий до насилля.
Теґ із цікавістю вивчав свого візаві. Муззафар не назвав справжнього рангу — лише командувач. Високий чолов’яга з широким рум’яним обличчям і великим носом. Очі були сіро-зеленими й фокусувалися на якійсь точці відразу за правим плечем Теґа, тільки-но хтось із них озивався. Теґ знав колись шпигуна, що робив достоту те саме.
— Гаразд, гаразд, — промовив Муззафар. — Я багато читав і чув про вас, відколи приїхав сюди.
Теґ далі мовчки до нього придивлявся. Муззафарове волосся було коротко обстрижене, над лівим оком він мав фіолетовий шрам міліметрів зо три завдовжки. Був одягнений у польову куртку ясно-зеленого кольору, зараз розстебнуту, і відповідні до неї штани — не зовсім однострій, та була в цьому одязі охайність, що свідчила про ретельне напрасовування стрілок і чищення. Це підтверджували й чоботи. Теґ подумав, що, нахилившись, міг би побачити власне відображення на їхній світло-коричневій поверхні.
— Я й не сподівався зустрітися з вами особисто, — сказав Муззафар. — Маю це за велику честь.
— Я мало що про вас знаю, крім того, що ви командуєте силами Розсіяння, — заговорив Теґ.
— Ммм! Це й справді небагато!
Теґ знову відчув болісний напад голоду. Його погляд помандрував до кнопки біля виходу з ліфта. Він пам’ятав, що, натиснувши на неї, можна було викликати офіціанта. У цьому місці люди виконували роботу, яку зазвичай перекладали на автоматику. Це було приводом тримати напоготові чималу силу.
Неправильно витлумачивши зацікавлення Теґа виходом з ліфта, Муззафар сказав:
— Прошу, не думайте звідси йти. Мій особистий медик вас огляне. Ось-ось з’явиться. Добре було б, якби ви спокійно дочекалися його прибуття.
— Я лише думав замовити їжу, — відповів Теґ.
— Я радив би почекати, доки вас огляне лікар. Паралізатори можуть мати огидні наслідки.
— То ви це знаєте.
— Я знаю все про це кляте фіаско. Ви і ваш Бурзмалі — це сила, з якою слід рахуватися.
Перш ніж Теґ устиг відповісти, ліфт вивергнув із себе високого чоловіка в куртці поверх червоного комбінезона. Був таким кістлявим, що вбрання звисало на ньому та лопотіло. На чолі було витатуйовано ромб — знак сукійського лікаря, але оранжевий, а не чорний, як зазвичай. Очі лікаря прикривали оранжеві лінзи, маскуючи їхній справжній колір.
«Якась залежність?» — міркував Теґ. Від лікаря не чутно було запаху знайомих наркотиків, навіть меланжу. Та довкола нього витав якийсь терпкий аромат, майже фруктовий.
— Ось і ти, Соліце! — промовив Муззафар. Жестом вказав на Теґа. — Зроби йому добре сканування. Позавчора його вдарили паралізатором.
Соліц вийняв прилад, у якому Теґ розпізнав сукійський сканер — компактний, поміщався в одній руці. Його поле зондування видавало тихе дзижчання.
— То ви сукійський лікар, — сказав Теґ, дивлячись на оранжевий знак на чолі.
— Так, башаре. Я пройшов найкращий вишкіл та кондиціонування за нашими древніми традиціями.
— Я ніколи не бачив ідентифікаційного знаку такого кольору, — зауважив Теґ.
Лікар провів сканером довкола Теґової голови.
— Колір татуювання неістотний, башаре. Важливим є те, що під ним приховується.
Опустив сканер до Теґових плечей, тоді вниз, уздовж тіла. Теґ чекав, коли дзижчання припиниться.
Лікар відступив і звернувся до Муззафара:
— Він у хорошій формі, фельдмаршале. Напрочуд хорошій, з огляду на його вік, але відчайдушно потребує підкріпитися.
— Так, так… добре, Соліце. Подбай про це. Башар наш гість.
— Я замовлю їжу відповідно до його потреб, — промовив Соліц. — Їжте повільно, башаре.
Соліц виконав поворот кругом, від чого його куртка і штани залопотіли. Двері ліфта поглинули його.
— Фельдмаршал? — спитав Теґ.
— Відродження древніх титулів на Дурі, — відповів Муззафар.
— Дур? — зважився перепитати Теґ.
— Який же я дурень! — Муззафар вийняв з бічної кишені куртки невелику коробку, а з неї тонку папку. Теґ розпізнав у ній голостат, схожий на той, який він і сам носив під час довгої служби. Голограми дому та сім’ї. Муззафар поклав голостат на стіл між ними, натиснув кнопку запуску.
Повноколірний образ зелених джунглів — зарослого кущами обширу — ожив у мініатюрі над поверхнею стола.
— Дім, — сказав Муззафар. — Ось у центрі фреймбуш, рамкокущ. — Вказав пальцем місце на проєкції. — Це перший, який мене слухався. Люди з мене сміялися, що я саме такий вибрав першим і тримався його.
Теґ вдивлявся в проєкцію, відчуваючи глибокий сум у голосі Муззафара. Кущ, на який він показував, був веретеноподібним пучком тонких гілок, з кінців яких звисали яскраво-сині цибулини.
Фреймбуш?
— Радше миршавий, я знаю, — промовив Муззафар, прибираючи палець із проєкції. — Геть не гарантував безпеки. Кілька перших місяців з ним я мусив захищатися сам. А все-таки я його полюбив. І він відповів мені взаємністю, знаєте. Тепер це найкращий дім у всіх глибоких долинах, клянуся Вічною Скелею Дура!
Муззафар глянув на здивоване Теґове обличчя.
— Прокляття! Ви, звичайно, не маєте фреймбушів. Мусите вибачити мені це неприпустиме невігластво. Думаю, нам є що вивчити один про одного.
— Ви називали це домом, — сказав Теґ.
— О так. Звичайно, під належним керівництвом і навчившись послуху, фреймбуш розростеться і стане чудовою резиденцією. Потрібно лише чотири-п’ять стандартних років.
«Стандартних», — подумав Теґ. Тож Загублені досі використовують стандартні роки.
Вихід з ліфта зашипів, і до кімнати, задкуючи, ввійшла молода жінка в синій сукні офіціантки. Тягла термокапсулу на підвісках і помістила її біля столика перед Теґом. Одяг жінки був такого ж типу, як той, що Теґ бачив під час першої інспекції, але гарно заокруглене личко, яким вона повернулася до нього, було незнайомим. Усе волосся з голови усунено, чітко проступали численні вени. Очі були водянисто-синіми, а поводилася так, наче чимось налякана. Відкрила термокапсулу, і в ніздрі Теґа наплинув пряний запах їжі.
Теґ напружився, але безпосередньої загрози не відчував. Бачив сам себе, як він споживає цю їжу без жодного лихого наслідку.
Молода жінка вишикувала на столі перед ним ряд тарілок, з одного боку акуратно розклала столове приладдя.
— Не маю снупера, але я спробую ці страви, якщо хочете, — запропонував Муззафар.
— Немає потреби, — відповів Теґ.
Знав, що це викличе питання, але відчував — у ньому запідозрять Правдомовця. Теґ втупився в їжу. Без жодного свідомого рішення нахилився вперед і почав їсти. Добре знаючи, що таке голод ментата, він був вражений власними реакціями. Використання мозку на ментатський лад поглинало калорії у надзвичайному темпі, але зараз його тягла за собою нова необхідність. Відчував, що його діями керує інстинкт виживання. Цей голод виходив за межі всього його попереднього досвіду. Суп, який він з певною обережністю з’їв у домі зруйнованого чоловіка, не викликав такої жадібної реакції.