«Сукійський лікар дібрав усе правильно», — подумав Теґ. Ця їжа цілком відповідала підсумковому висновку сканера.
Молода жінка носила нові й нові термокапсули зі стравами, які з’являлися в отворі комунікаційної труби.
Посеред трапези Теґ мусив підвестися і відвідати прилеглу туалетну кімнату. Розумів, що й там повно прихованих комунікаторів, які триматимуть його під наглядом. Зі своїх фізичних реакцій здогадався, що його система травлення прискорюється згідно з вимогами нового рівня тілесних потреб. Повернувшись за стіл, почував такий голод, наче геть нічого не їв.
Офіціантка була помітно вражена, згодом почала непокоїтися. Та все ж приносила їжу за його вимогою.
Муззафар дивився з дедалі сильнішим здивуванням, але нічого не казав.
Теґ відчув, як їжа відновлює його втрачену енергію, її калорійність точно відповідала приписам сукійського лікаря. Та вони, вочевидь, не здогадувалися про кількість. Дівчина виконувала його накази, рухаючись наче в шоці.
Наприкінці Муззафар промовив:
— Мушу сказати, я ніколи досі не бачив, щоб хтось стільки з’їв за одним махом. Не знаю, як ви це робите. І навіщо.
Теґ, урешті вдовольнившись, відкинувся на спинку дивана. Знав, що викликав питання, на які не можна було відповісти правдиво.
— Це притаманно ментатам, — збрехав він. — Я пройшов через дуже виснажливий період.
— Несамовито, — промовив Муззафар.
Він підвівся. Коли Теґ теж почав вставати, Муззафар жестом наказав йому сидіти.
— Нема потреби. Ми приготували для вас приміщення просто за сусідніми дверима. Тим часом безпечніше залишатися тут.
Молода жінка пішла геть із порожніми термокапсулами.
Теґ пильно вивчав Муззафара. Під час трапези щось у ньому змінилося. Муззафар стежив за ним, наче міряв холодним поглядом.
— У вас є імплантований комунікатор, — промовив Теґ. — Ви дістали нові накази.
— Вашим друзям розумніше було б не атакувати цей будинок, — сказав Муззафар.
— Думаєте, що це мій план?
— А який ваш план, башаре?
Теґ посміхнувся.
— Дуже добре. — Муззафар слухав свого комунікатора з розсіяним поглядом. Коли знову зосередився на Теґові, дивився на нього очима хижака. Теґ відчув цей погляд, як удар. Здогадався, що до кімнати підходить хтось інший. Фельдмаршал вважав такий розвиток подій дуже небезпечним для свого обіднього гостя, але Теґ не бачив нічого, що могло б подолати його нові здібності.
— Ви думаєте, що я ваш в’язень, — сказав Теґ.
— На Вічну Скелю, башаре! Ви не такий, як я сподівався.
— А чого сподівається та Всечесна Матрона, яка наближається сюди? — спитав Теґ.
— Башаре, я вас застерігаю. Не вдавайтесь із нею до такого тону. Ви й гадки не маєте, що з вами станеться.
— Незабаром зі мною станеться Всечесна Матрона, — промовив Теґ.
— І я зичу вам вдалої зустрічі з нею!
Муззафар обернувся і зник у ліфті.
Теґ дивився йому вслід. Перед його другим баченням щось мерехтіло, наче світло блимало довкола виходу з ліфта. Всечесна Матрона вже достатньо наблизилася, та не була ще готова ввійти до цієї кімнати. Спершу мала порадитися з Муззафаром. Фельдмаршал не зміг розповісти цій грізній жінці нічого справді важливого.
***
Пам’ять ніколи не відтворює дійсності. Пам’ять реконструює. Усі реконструкції змінюють оригінал, стаючи зовнішніми рамками співвідношень, які неминуче виявляються затісними.
Люцілла та Бурзмалі ввійшли в Айсай з півдня, потрапивши до бідного кварталу, скупо освітленого рідко розкиданими ліхтарями. Залишалася всього година до опівночі, але на вулицях цього кварталу юрмилися люди. Дехто спокійно прогулювався, інші розмовляли із запалом, посиленим наркотиками, ще інші роззиралися довкола, наче чогось чекаючи. Ховалися по кутках і привертали до себе зацікавлену увагу Люцілли, коли вона їх минала.
Бурзмалі підганяв її, наказуючи йти швидше, — нетерплячий клієнт прагне зостатися з нею сам на сам. Люцілла далі непомітно оглядала людей.
Що вони тут робили? Ці чоловіки, що чекали у дверях. Чого саме чекали? Коли Люцілла та Бурзмалі проходили повз широкий коридор, звідти вийшли робітники у важких фартухах. Від них бив густий запах нечистот, каналізації та поту. Серед робітників було майже порівну чоловіків і жінок, вони були високими, кремезними, мали товсті руки. Люцілла не могла уявити, чим вони займаються, але всі належали до одного типу. Дивлячись на них, вона зрозуміла, як мало знає про Гамму.
Робітники харкали і плювали в канаву, виходячи в ніч. Викидають із себе якийсь забруднювач?
Бурзмалі прошепотів просто Люціллі у вухо:
— Ці робітники — борданос.
Коли вони звернули в бічну вулицю, Люцілла ризикнула озирнутися. Борданос? Ах, так, люди, спеціально виведені та навчені обслуговувати компресійні механізми, що працюють на каналізаційних газах. У процесі селекції їх позбавили нюху, зміцнили м’язи плечей та передпліч. Бурзмалі завів її за ріг, подалі від очей борданос.
З темних дверей поруч із ними вигулькнуло п’ятеро дітей, стали вервечкою і пішли слідом за Люціллою та Бурзмалі. Люцілла помітила, що в руках діти стискають якісь малі предмети. Йшли позаду з дивною впертістю. Зненацька Бурзмалі зупинився і обернувся. Діти теж зупинилися і втупилися в нього. Люцілла не сумнівалася, що діти готові були якось напасти на них.
Бурзмалі склав перед собою долоні та вклонився дітям.
— Гулдур! — промовив він.
Коли Бурзмалі далі повів її вулицею, діти вже їх не переслідували.
— Вони закидали б нас камінням, — сказав він.
— Чому?
— Це діти з секти послідовників Гулдура — така місцева назва Тирана.
Люцілла озирнулася, але дітей уже не було. Рушили на пошуки чергової жертви.
Бурзмалі завів її за інший ріг. Тепер вони опинилися на вулиці, заповненій дрібними торговцями, що продавали свій крам з яток на колесах — їжу, одяг, усяке знаряддя, ножі. Їхні крики здіймалися в повітря, зливаючись у монотонний спів. Так вони намагалися привабити покупців. У голосах лунало піднесення кінця робочого дня — фальшивий блиск, складений з надії сповнення давніх мрій, але й забарвлений знанням, що їхнє життя не зміниться. Люціллі спало на думку, що люди на цих вулицях женуться за летючою мрією, що те сповнення, якого вони добиваються, неістотне саме собою. Це був міф, а їх навчено гнатися за цим міфом, як тварин для перегонів навчено бігти за приманкою по нескінченному овалу бігової доріжки.
На вулиці просто перед ними якийсь масивний чоловік у товсто підбитому пальті голосно сперечався з купцем, що продавав сітки, повні темно-червоних плодів з кисло-солодким запахом.
— Ти вириваєш їжу з ротів моїх дітей! — бідкався купець.
Масивний чоловік промовив писклявим голосом з добре знайомим Люціллі акцентом, від якого її пройняло морозом:
— Я теж маю дітей!
Люцілла ледве опанувала себе. Коли вони вийшли з торгової площі, шепнула Бурзмалі:
— Той чоловік у товстому пальті позаду — Пан тлейлаксу!
— Не може бути, — заперечив Бурзмалі. — Надто високий.
— Їх двоє, один стоїть на плечах іншого.
— Ти певна?
— Певна.
— Я бачив й інших таких, відколи ми сюди дісталися, але не здогадувався.
— На цих вулицях багато мисливців, — промовила вона.
Люцілла виявила, що її не надто обходить буденне життя мешканців стічних канав цієї планети, що сама була стічною канавою. Більше не вірила поясненням, чому саме сюди доставили гхолу. Чому з усіх планет, на яких міг зростати дорогоцінний гхола, вибрано саме цю? І чи був цей гхола справді дорогоцінним? Може, він був лише приманкою?
Вузьку вуличку біля них майже перекрив чоловік. Він тримав високий пристрій, у якому кружляли світелка.