— Мати робила його мені, коли я надто перевтомлювався, — сказав він, дивлячись на склянку в руці. Уже відчував, як заспокійлива енергія пропливає його тілом.
Тараза, взявши свій напій, сіла у слідокрісло навпроти нього: пухнастий і м’який предмет живих меблів, що припасувався до неї з легкістю, яку давало довге знайомство. Теґові вона запропонувала традиційне крісло із зеленою оббивкою, але побачила, як його погляд перебіг на слідокрісло, і всміхнулася.
— У кожного свій смак, Майлсе. — Вона відпила ковток і зітхнула. — Ну що ж, це була виснажлива, але добра робота. У деякі хвилини ми опинялися на краю чогось дуже поганого.
Теґ виявив, що його зворушило її розслаблення. Без пози, без маски готовності, що могли б їх розділити й визначити окремі ролі в ієрархії Бене Ґессерит. Вона була дружелюбною, без тіні спокусливості. Усе було таким, яким і здавалося, але так можна сказати про кожну зустріч із Превелебною Матір’ю.
Підхоплений хвилею піднесення, Теґ зрозумів, що добре навчився читати Альму Мавіс Таразу, навіть якщо вона приховувалася за однією зі своїх масок.
— Твоя мати навчила тебе більшого, ніж їй було наказано, — промовила Тараза. — Мудра жінка, але чергова єретичка. Це, здається, і все, що нам вдається вивести останнім часом.
— Єретичка? — Він відчув укол образи.
— Є такий приватний жарт Сестринства, — сказала Тараза. — Ми повинні виконувати накази Матері Настоятельки з цілковитою відданістю. Так ми й робимо, крім випадків, коли не погоджуємося з нею.
Теґ усміхнувся і відпив чималий ковток.
— Дивно, — зауважила Тараза, — але коли ми вели цю дрібну затяту суперечку, то я зауважила, що реагую на тебе, наче ти один із нас.
Теґ відчув, як напій розігріває його шлунок. Ніздрі ледь пощипувало. Він поставив порожню склянку на бічний столик і сказав, дивлячись на нього:
— Моя старша дочка…
— Тобто Дімела. Ти мав би дозволити нам здобути її, Майлсе.
— Це не я вирішував.
— Але одне твоє слово… — Тараза знизала плечима. — Що ж, це в минулому. То що там Дімела?
— Вона вважає, що я часто аж надто скидаюся на вас.
— Аж надто?
— Вона палко мені віддана, Мати Настоятелько. Не розуміє по-справжньому нашого зв’язку і…
— А який наш зв’язок?
— Ти наказуєш, я підкоряюся.
Тараза глянула на нього через край своєї склянки. Відвівши її вбік, сказала:
— Так, ти насправді ніколи не був єретиком, Майлсе. Можливо… колись…
Він квапливо заговорив, прагнучи відвернути Таразу від таких думок.
— Дімела думає, що тривале вживання меланжу робить людей схожими на вас.
— Справді? Чи ж не дивно, Майлсе, що геріатричний еліксир має стільки побічних дій?
— Мені це не здається дивним.
— Звичайно, не здається. — Вона осушила склянку та відставила її вбік. — Я мала на увазі те, що такий спосіб значного продовження тривалості життя спричинив у деяких людей, особливо в тебе, глибоке знання людської природи.
— Ми довше живемо й більше помічаємо, — припустив він.
— Не думаю, що все так просто. Деякі люди ніколи нічого не помічають. Їхнє життя просто триває. Вони не виявляють у ньому нічого більшого за тупу впертість і з гнівом та образою опираються всьому, що може вирвати їх із цього фальшивого спокою.
— Я ніколи не міг розробити належного балансу прийому прянощів, — сказав він, маючи на увазі звичний ментатський процес опрацювання даних.
Тараза кивнула. Вона, очевидно, стикалася з такими ж труднощами.
— Схоже, ми в Сестринстві більше схильні до руху вздовж одної колії, ніж ментати, — промовила вона. — Маємо досвід, як вийти з цієї колії, але це тривкий стан.
— Наші предки віддавна мали цю проблему, — зауважив він.
— До прянощів було інакше, — сказала вона.
— Але їхнє життя було таким коротким.
— П’ятдесят, сто років, нам це не здається довгим, та все ж…
— Вони інтенсивніше використовували доступний їм час.
— Ох, інколи вони були справжніми шаленцями.
Теґ зрозумів, що вона передає йому спостереження своїх Інших Пам’ятей. Не вперше він ставав причетним до такої древньої традиції. Його мати теж інколи прикликала такі спогади, але це завжди було уроком. Чи Тараза робить це зараз? Навчає його чогось?
— Меланж — це багаторукий монстр, — сказала вона.
— Тобі не хотілося часом, щоб ми ніколи його не знаходили?
— Без прянощів не було б Бене Ґессерит.
— І Гільдії.
— Але не було б і ні Тирана, ні Муад’Діба. Прянощі одною рукою дають, а всіма іншими забирають.
— У якій руці те, чого ми прагнемо? — спитав він. — Хіба ж це не завжди під питанням?
— Ти незвичайний, знаєш це, Майлсе? Ментати так рідко заглиблюються у філософію. Думаю, це одна з твоїх сильних сторін. Украй висока схильність до сумнівів.
Він знизав плечима. Такий поворот розмови його стривожив.
— Тебе це не втішило, — промовила вона. — Та однаково тримайся своїх сумнівів. Сумніви потрібні філософу.
— Так запевняють нас дзен-суніти.
— Щодо цього погоджуються всі містики, Майлсе. Не варто недооцінювати потуги сумнівів. Дуже переконливо. С’торі тримає сумніви й певність у тій же долоні.
— Невже Превелебні Матері практикують дзен-сунітські ритуали? — спитав він, справді здивований. Досі навіть не підозрював цього.
— Лише раз, — відповіла вона. — Ми досягаємо найвищої і тотальної форми с’торі. Вона охоплює кожну клітину.
— Агонія прянощів, — здогадався він.
— Я була певна, що мати тобі казала. Вона, очевидно, ніколи не пояснювала споріднення з дзен-сунізмом.
Теґ ковтнув, переборюючи стискання горла. Чудово! Вона з іншого боку показала йому Бене Ґессерит. Це змінило всю його концепцію, зокрема і образ власної матері. Бене-ґессеритки віддалилися від нього в недосяжне місце, куди він не міг піти за ними. Час від часу могли думати про нього як про товариша, але ніколи не впускали до свого інтимного кола. Він міг прикидатися, не більше. Ніколи не буде таким, як Муад’Діб чи Тиран.
— Ясновидіння, — промовила Тараза.
Це слово привернуло його увагу. Вона змінила тему, але й не змінила її.
— Я саме думав про Муад’Діба, — зізнався їй.
— Ти думав, що він провидів майбутнє, — сказала вона.
— Так навчають ментатів.
— Чую сумнів у твоєму голосі, Майлсе. Провидів він чи творив? Ясновидіння може бути згубним. Люди, які вимагають, щоб оракул провидів для них, насправді хочуть знати ціну китового хутра на наступний рік чи щось так само приземлене. Ніхто з них не хоче похвилинного викладу свого майбутнього життя.
— Жодної несподіванки, — погодився Теґ.
— Саме так. Якщо здобудеш таке передзнання, твоє життя стане невимовно нудним.
— Думаєш, життя Муад’Діба було нудним?
— І Тирана теж. Ми вважаємо, що все їхнє життя було спробою вирватися з ланцюгів, які вони самі ж і створили.
— Але вони вірили…
— Пам’ятай про свої філософські сумніви, Майлсе. Стережись! Розум, який вірить, зазнає стагнації. Не може наростати назовні, у нескінченний, необмежений Усесвіт.
Якусь мить Теґ сидів мовчки. Відчув утому, що проступала крізь дароване напоєм підбадьорення, відчув також, наскільки його думки скаламучені вторгненням нових концепцій. Як його навчали, таке мало б ослабити ментата, та йому здалося, що це його зміцнило.
«Вона мене навчає, — подумав він. — Це урок».
Наче спроєктована у його свідомість і нарисована вогнем, привернувши до себе всю ментатську увагу, перед ним постала дзен-сунітська настанова, з якої починалося навчання кожного учня ментатської школи.
Вірячи у гранульовану сингулярність, ти заперечуєш усякий рух — еволюційний чи інволюційний. Віра утривалює гранульований Усесвіт і робить його застиглим. Ніщо не може змінитися, бо інакше весь нерухомий Усесвіт зникне. Але він рухається сам собою, коли не рухаєшся ти. Еволюціонує поза свої межі та стає недоступним тобі.